Для багатьох найважчим у цьому світі є ламання стереотипів та кардинальні зміни. Завжди присутній страх перед невідомістю, сумніви та негативні думки. Однак, коли все ж таки наважуєшся кинути виклик системі, помічаєш, що ти стаєш лідером. І це стосується усього.
Сьогоднішня наша публікація буде присвячена Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні. Саме ця установа й кинула виклик радянській системі й пішла за новим медичним покликанням – не лікувати, а налагоджувати контакт із людьми, котрі страждають на психичні розлади.
Так повелося у світі, що людей із психічними захворюваннями бояться. Їх ганьбить суспільство, а подекуди самі родичі воліли би, щоб їх примусово полікували у закритій палаті, не усвідомлюючи того, що більшість із нас мають психічні розлади, адже депресія або, як у народі кажуть, «осіння хандра» є хворобою.
Медичний персонал лікарні на сьогоднішній день добре підкований, і головна їхня мета – не пролікувати пацієнта, а адаптувати до суспільства. Тут хворий має право на все, тим паче він захищений законом. Кваліфікація лікарів – на найвищому рівні, адже з одним пацієнтом працює ціла мультидисциплінарна бригада.
Наші журналісти вирушили до психоневрологічної лікарні й побачили, в яких умовах перебувають пацієнти, як їх лікують та чим вони займаються у вільний час. Ми поспілкувалися з заступником генерального директора Надією Фарійон, вона й повідала нам секрети успішності лікарні та чому лікарі не одягають білих халатів, спілкуючись із пацієнтом.
– У 2018 році відбулася поїздка до Швейцарії у психіатричну клініку міста Мюстерлінген. У ній взяли участь: генеральний директор, його заступник, а також працівники кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Тернопільського yаціонального медичного університету імені І. Я. Горбачевського в особі професорки Венгер О. П. та кандидата медичних наук Білоуса В. С. Ця поїздка була дуже потрібною, адже ми перейняли цінний досвід у своїх колег. Нас вразило абсолютно все. Після побаченого ми приїхали дуже натхненними та мотивованими для створення нового підходу в галузі психіатрії. Метод психореабілітації повинен стояти на високому рівні, адже медикаментозне лікування – це лише частина лікувального процесу. Пацієнтів потрібно повертати до нормального суспільного середовища.
Варто віддати належне нашому керівнику Володимиру Шкроботу, він управлінець із великим досвідом роботи. Завжди прагне, аби його команда розвивалася й була першою. Наш колектив помічає, що він дуже стратегічно мислить, прораховує все на кілька кроків уперед. Не боїться впроваджувати щось нове, ризикує. Здається, що всі навчання – це інвестиція у майбутнє, адже кваліфікація лікарів цінується у будь-якій країні.
Наше стажування проходило три дні. За цей час ми себе, чесно кажучи, відчули студентами, адже, як губка, вбирали у себе новий досвід. Ходили на лекції та були зосереджені на європейських методах лікування. Коли повернулися в Україну, перед нами постала дилема, адже зрозуміли, що ми не готові впровадити європейське лікування, оскільки немає підходу до пацієнта. Не може один лікар чи одна медична сестра працювати із хворим. Це повинна бути ціла команда спеціалістів, які зосередяться саме на одному пацієнту, – розповідає Надія Ярославівна.
«Заохотити пацієнта, а не змусити»
Стажування за кордоном не є першим для колективу. До цього працівники gj,edfkb в Польщі, Німеччині, але швейцарські знання поставили вирішальну крапку. І тернополяни, повертаючись на Батьківщину, чітко знали концепцію подальших дій.
– Аби втілити в життя задумане, ми створили мультидисциплінарні бригади, до яких входять лікар-психіатр, медична сестра, психолог, художник, інструктор з терапії праці, молодша медична сестра. Створивши такі бригади, ми зрозуміли: щоби мати результат від її роботи, спеціалісти повинні бути добре підковані, навчені. Тому за сприяння керівництва та ректора Західноукраїнського національного економічного університету Андрія Крисоватого наших 60 працівників закінчили шестимісячні курси у сфері психологічної культури медичного працівника. Отримали відповідні сертифікати, затверджені МОН. Наступні працівники повинні були отримати відповідні сертифікати у серпні, але карантинні правила не дали, на жаль, цього зробити.
Щотижня відбувається засідання мультидисциплінарної бригади. Учасники звітують про виконану роботу. Найперше ми створили графік зайнятості пацієнтів. Запровадили арттерапію, наші хворі мали можливість займатися творчістю, вишивати, в’язати, малювати, випікати, одним словом, давати волю своїй творчості, звісно, під наглядом медичного персоналу. Також впровадили святкування дня народження. Багато що закуповувала лікарня, іменинника вітали, готували обід. Багато пацієнтів було заново навчено одягатися, проводити гігієну свого тіла, ми шукали індивідуальний підхід до кожного, адже хворі іноді не хочуть бути нічим зайняті, не мають бажання почистити зуби чи одягнутися, не кажучи вже про арттерапію, – розповідає заступниця генерального директора.
Зі слів Надії Ярославівни стає зрозуміло, що не завжди пацієнти йдуть на контакт із медичними працівниками. Більшість із них воліють бути у власному світі. Робота бригади полягає у тому, аби налагодити контакт із кожним. Не дати людині заглиблюватись у повсякденну лікарняну рутину, а бути потрібним.
– Якщо хворий відмовляється допомагати, ми йдемо іншим шляхом. Запрошуємо пацієнта на музикотерапію, під час якої настрій його змінюється у позитивну сторону. Спостерігаючи за роботою своїх колег, він долучається до них, відтак і до методів реабілітації. Після завершення сеансу проводиться аналіз. Мультидисциплінарна бригада цікавиться відчуттями пацієнта і робить відповідні висновки. Що стосується терапії, яка полягає у малюванні, то наші психологи оцінюють твори пацієнтів, а саме в яких тонах та якою палітрою намальований малюнок. Робота бригади зосереджена на тому, аби заохотити пацієнта, не змусити, а дати можливість проявити свою ініціативу до праці, – наголошує п. Фарійон.
«Під загрозою кожен із нас»
Перебуваючи у Швейцарії, Надія Ярославівна звернула увагу на те, що у психіатричній клініці немає відділень закритого типу. Тоді у спеціаліста виникло запитання, чи немає тут частих суїцидів, на що їй пояснили: поступаючи до лікарні, хворий підписує документ, який засвідчує, що він не нашкодить собі. Таким чином лікарня покладає на нього відповідальність за життя. Лікарі довіряють пацієнту, і він це відчуває.
– У Швейцарії зовсім інше ставлення до людей із психіатричними порушеннями. Вони соціально захищені. Вони потрібні державі. Тому до них не може бути упередженого ставлення. Їм довіряють, їх не вважають соціально небезпечними (якщо це не стосується гострих психіатричних захворювань). Державі потрібні такі люди, вона про них піклується, лікує, але не порушує їхнього права на свободу. Ми би хотіли, аби у нас також був такий високий рівень довіри між пацієнтом та лікарем, але це потрібно змінювати на державному рівні. Тому, ми почали змінюватись. Кардинально змінили попередню концепцію. Облаштували кухні-студії, вмонтували печі, посудомийні машини. На новостворених кухнях пацієнти готують випічку, вареники, оладки, млинці. За кожну деталь є відповідальний. Таким чином покладаємо маленьку відповідальність на пацієнта, але для нього вона дуже вагома, – мовить Надія Ярославівна.
Із 2013 року лікарня випускає свою газету під назвою «Сповідь душі». У ній збирається коротка інформація про лікарів, але найголовніше – публікуються авторські вірші пацієнтів. Хтось хоче вказати своє прізвище, а хтось ні. Для хворих це особисте досягнення. Також публікуються фото із роботами пацієнтів (вишивки, аплікації, малюнки та ін.). Одні присвячують лікарям малюнки, інші зображають своє майбутнє уже яскравими фарбами. І для медиків це величезне досягнення.
З цього ж часу в лікарні впровадили раз на місяць театральні вечори. Медичний персонал та пацієнти є слухачами. Беруть участь і лікуючі лікарі. Пацієнти грають на гітарі, фортепіано, баяні. Кожний відділ готує слайд-шоу. Обирається тематика, і кожен працює. Таких творчих вечорів годі й шукати, це неймовірно талановиті актори. Після вечора персонал заохочує пацієнтів, дарує маленькі подаруночки за старання. Тут усі рівні. Медики стараються всіма способами адаптувати хворого до життя в суспільстві, тому й поводяться з ним рівнозначно. Тим самим дають пацієнту можливість спілкуватися та звикати.
На завершення заступниця додає, що минув той час, коли насильно кололи заспокійливе та гуляли з пацієнтами по годинах. Прийшла нова ера, яка також торкнулася й медицини, коли з пацієнтом на «ти», коли важливий контакт та довіра, а не межа.
У лікарні великі плани на майбутнє. Тут стараються відновити та укомплектувати нові палати для пацієнтів із гострими психічними розладами таким чином, аби хворий не зміг собі нашкодити. Зробити їх за європейськими стандартами, із м’якими стінами та вмонтованими меблями.
Також спеціаліст каже, що нашому оточенню варто змінити ставлення до таких людей і зрозуміти, що на місці психічнохворого може опинитися кожен. Більше співчуття та добра, адже людина не винна у тому, що в один момент через важкі життєві обставини її психіка дала збій. У нинішній час перед загрозою усі рівні.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Володимир Шкробот, газета "Номер один", новини Тернополя, психоневрологічна тернопіль
13327