Богдана Брича добре знають та поважають як у місцевому політикумі, так і в громадському секторі. Недарма він отримав титул «Персона року-2017» за версією газети «Номер один». Сміливий, прогресивний, амбітний – це далеко не всі характеристики, які можна сміло приписати цьому сільському голові. Однак мало хто знає, що нині успішний Богдан Брич заробляв свій перший стартовий капітал важкою працею у Лондоні. Після смерті батька, Богданова мама подалася до Англії на заробітки. За рік слідом за нею поїхав і син. Нашим читачам Богдан Брич уперше відкрив свої особисті таємниці.
– У 1997 році помер мій батько і мама через рік поїхала в Англію на заробітки. До того вона вже їздила в Лондон, але у справах. Там померли родичі, які виїхали з України ще в 40-х роках, і не було кому поїхати туди, щоб оформити спадщину, адже в Україні у них залишилася з рідні лише стара жінка. От вона і попросила мою маму поїхати і допомогти з документами. Матір поїхала і познайомилася там з людьми, які працювали на той час у будинку пристарілих. Згодом вони її запросили на роботу. А в вкінці 1999-го туди поїхав і я, – пригадує Богдан.
– Чим Ви займалися в Лондоні?
– Працював спочатку на будові. Перша моя робота була в «Українському клубі» на «Holland Park» (центр Лондона, – авт.). Там я робив ремонти. До цієї справи хист трохи вже мав, адже будинок у Гаях Шевченківських ми будували ще разом із батьком. Він мене навчив і цеглу класти, і розчин замішувати…
– Вам мама допомогла знайти роботу?
– Ні. Мама лише підказала, до кого звернутися. У той час в Лондоні жив українець Володимир Сидоренко – він виїхав ще у післявоєнні часи в Англію і став одним зі співзасновників Спілки українців у Великій Британії. Ось він з однодумцями придбали будинок, в якому потім приймали українців-емігрантів, так би мовити, на перших порах. Як правило, за два-три тижні люди знаходили роботу, могли відповідно знімати окремо житло і виїздили з будинку. Та на початках така підтримка була вкрай важлива. Уявіть собі: за ініціативи Сидоренка створили цю спілку в Англії, придбали в центрі Лондона будинок, який згодом облаштували під «Український клуб», і також купили старенький будинок за містом, де працювала моя мама. Там вони опікувалися людьми похилого віку, які не мали змоги поїхати назад на Батьківщину. Придбали й багато іншої нерухомості, яка стала власністю Спілки українців у Великій Британії.
– Так розумію, що «Український клуб» – це не в значенні дискотека?
– Ні, ні! Це був культурний простір для українців з облаштованими місцями для проживання, невеличким кафе, актовим залом та ін. У неділю там збиралися всі емігранти. Я там робив ремонт десь півроку.
– А потім?
– Потім працював близько року бетонником в одній із дуже потужних англійських компаній. Робота була важкою. Потім захотів вивчити мову. Спочатку ходив на недільні уроки. Згодом мені запропонували роботу в нічному клубі. Там потрібно було постійно спілкуватися відкрито з клієнтами. Відповідно і мову вивчити легше.
– Ким працювали у клубі?
– Спочатку барбеком – це той, хто допомагає бармену підносити посуд, інгредієнти тощо. Опісля побув у ролі бармена. Так заробив трохи грошей і повернувся в Україну до дружини і сина.
«Життя окремо в різних країнах трішки розводить людей»
– На той час Ви вже були одружений? Вірно?
– Так, був одружений уперше. У мене зараз другий шлюб…
– Ви, мабуть, були ще зовсім юним, коли вперше брали шлюб…
– Так. З першою дружиною зустрічалися, мабуть, одразу після закінчення школи. А одружився у 21 рік. Згодом у нас народився син Максим.
– Вибачте, але все ж запитаю… Чому розлучилися?
– Знаєте, життя окремо в різних країнах трішки розводить людей. Радше ментально. Не ті погляди. Так одне за інше. Тому прийняли спільне рішення розлучитися.
– А зараз Ваш спільний син живе з дружиною?
– Максим уже п’ять років живе в Лондоні. Він там зі своєю мамою та бабусею. Навчається. Крім того, встигає ще й працювати.
– Він, мабуть, уже дорослий. Часто бачитеся, спілкуєтеся?
– Так, скоро йому виповниться 21 рік. На жаль, бачимося не часто. Ще як у 2014 році, коли я їздив у Лондон. Проте ми постійно спілкуємося через скайп. Зараз у нього такий період у житті, що хоче постійно рухатися, вчитися, чогось досягати. Пригадуючи себе в його віці, я таким цілеспрямованим, мабуть, не був.
– Чи мама планує повертатися в Україну?
– Приїздить щороку. Однозначно, що з часом повернеться назавжди. Вона каже, що хоче тут, в Україні, доживати віку. Тим паче, їй уже 74 роки. Однак старається ще трішки допомогти онуку стати на ноги. До речі, Максим теж хоче повернутися в Україну. Ми часом говоримо про це, то він каже: «Тату, в Лондоні все зрозуміло. В Україні ж тільки-тільки починає розбудовуватись економіка». До речі, він зараз вивчає міжнародний менеджмент. Каже, що це дуже хороша база для старту в бізнесі. Головне – корупцію побороти!
«ВО «Свобода» – це було моє друге після Ющенка величезне політичне розчарування»
– Мабуть, Лондон – це неабиякий досвід для Вас?
– Однозначно! Там я побачив, як може працювати соціум, коли немає черг, коли за одним дзвінком ти можеш призначити зустріч із будь-яким чиновником. Він тебе точно прийме в той час, на який тобі призначено. При тому, що я не знав добре англійської, ніколи не мав проблем у Лондоні із сервісом. Тому після життя в Англії тут, в Україні, я, окрилений, почав хапатися за різні сфери діяльності. І жалюзі робили, і магазин продуктовий мав… Згодом почав займатися будівництвом.
– Чому не спробували відкрити свою справу в Лондоні? Чи для Вас метою було просто заробити стартовий капітал?
– По-перше, втомився. В Україні чекала дружина із сином. Та й я ніколи не ставив перед собою завдання залишатися в Лондоні. Хотів тільки заробити стартовий капітал.
– Врешті зупинилися на будівництві?
– Так. Приміром, займатися магазином мені не хотілося. Якось ставало нудно. Я ж хотів більш рухливої роботи. Пригадую, якось прийшов до наших чиновників і кажу: «Я вже маю трохи техніки, бригаду. Хочу побудувати маленький будинок в англійському стилі, щоби поруч був майданчик, парковка, відпочинкова зона тощо. Дайте мені ділянку невеличку, на сотих десять, а я за це місту зроблю, приміром, невеликий спортивний майданчик». Чиновники тоді з мене довго сміялися. Питали: «Ти звідки такий наївний приїхав?». Кажу: «З Лондона». А вони: «Може, в Англії і так можна. Тут же все по-іншому». Я свідомо не хотів давати хабарів, тому шукав варіанти взяти кредит і купити в приватників землю. Пригадую, вже навіть домовився з банком. Та вирішив, що спочатку поїду з родиною на море, а потім візьмуся за кредити. Мабуть, пощастило. Бо якраз у той час усі почали говорити про кризу. І криза врешті настала…
– Помаранчева революція, мабуть, також Вас «затягнула»?
– Звичайно, що так! Рахуйте, тільки повернувся з Лондона у 2001 році. Поки починав бізнес, одне-інше, а тут якраз Помаранчева революція. Вона для мене була, як ковток свіжого повітря. Думав: «Усе! У 2004-му стартувала революція, значить, у 2005-му ми житимемо, як в Англії». Ми тоді здобули величезний шанс щось змінити без крові! Ніхто ж не загинув, навіть зайвий раз ніхто нікому на ногу не наступив (сміється, – авт.). Тому я на Ющенка ображений, як мала дитина! Так вірив у нього, кричав, горло зриваючи на Майдані. Отримав же глибоке людське розчарування. Мабуть, схоже розчарування пережив свого часу стосовно ВО «Свобода». Я в 2010 році голосував за них. Просто вірив в добро, у національні сили. На фоні інших партій «Свобода» виглядала чіткою і конкретною. Однак потім, коли вони прийшли до влади, я, будучи бізнесменом, стикнувся з ними в іншому амплуа. Пригадую, прийшов до них і кажу: «Треба ось це зробити, вирішити». Цілком «чисте» питання, яке не мало би створювати проблем. Натомість мені назвали суму, скільки це буде коштувати. Для мене тоді все стало ясно. Це було моє друге після Ющенка величезне політичне розчарування.
З «облоги» пораненим виводила Ірена Карпа
– Знаю, що про Євромайдан Вас розпитують постійно, але як поїхав, чому?
– Я поїхав тоді, коли Янукович відмовився підписувати асоціацію… Мабуть, 28 листопада. Ми з колегою походили по Хрещатику, побачили студентів, які собі мирно грали на гітарі, палили дрова в бочках. Мені навіть це нагадало початок Помаранчевої революції. Десь о другій ночі сказав другу: «Їдемо, мабуть, додому спати». Мається на увазі, до мого кума, який живе в Києві. І тут я встаю вранці, вмикаю телевізор, де показують жорстоке побиття студентів…
– Додому на Тернопільщину з Майдану часто їздили?
– Ні. Мабуть, сім чи вісім разів. По-перше, щоби трохи відпочити, а по-друге, набратися інформації. На Майдані у нас не було часу дивитися новини. Коли? Ми були постійно зайняті. Безперервний рух! До речі, коли вбили Нігояна, я був удома. Як сьогодні пам’ятаю: вранці прокинувся, зробив каву, увімкнув сюжет, де Нігоян декламував Шевченка: «І Вам слава, сині гори, Кригою окуті. І Вам, лицарі великі, Богом не забуті». І тут кажуть, що його вбили… Я зібрався, ввечері вже був на залізничному вокзалі, а вранці – в Києві. Після того, здається, я додому вже не їздив.
– А потім ті криваві 18-20 лютого…
– Так, бій із «тітушками» та «Беркутом» в Маріїнському і поранення на Інститутській… Перші трупи в будинку офіцерів… Пам’ятаю, писав СМС-ку одному з наших нардепів, що нас оточили, є перші жертви. Правда, тоді він нічого не відповів. Вийшов на зв’язок пізніше, але…Тоді, як на мене, вони самі не знали, чим все це закінчиться. У будинок офіцерів приїхав до нас нардеп Олесь Доній та письменниця Ірена Карпа. З ними було ще кілька депутатів. От вони нас почали вивозити з дому офіцерів, бо «Беркут» його оточив. Карпа, власне, мене з пораненням і вивела. Завезла у такий підпільний шпиталь. Там мені вперше зробили перев’язку і сказали, що треба оперувати, видаляти з голови частинки від каски. Згодом вона ж мене і доправила до кума на квартиру. Там я трохи відлежався і наступного дня знову пішов на барикади. Як сьогодні пам’ятаю 20 лютого, коли полягло найбільше людей… На моїх очах возили трупи в Михайлівський… Дуже важко. Хоча й потім була перемога.
– Вам ті дні з уламками каски в голові було комфортно?
– Знаєте, я якось не задумувався тоді. Може, це адреналін впливав чи що? Мене прооперували в Тернополі аж 24 лютого. Тобто майже тиждень минув з дня поранення. Мене додому з Майдану привезли київські хлопці. Ми з ними ще умудрилися перед операцією поїхати до Львова в «Криївку», бо вони там ніколи не були. То я ще з перемотаною головою з ними їздив. Аж після того дружина переконала, що треба показатися лікарям. Пам’ятаю, зробили знімок черепа, а він аж засвітився через осколки. Лікарі ще жартували, як я сам до них прийшов. Та, слава Богу, операція пройшла добре, видалили мені всі осколки…
– Перемогою на Майдані Ваш особистий Майдан не закінчився?
– Ні. Після Майдану я дуже загорівся. Сказав собі: «Емігрувати я вже нікуди не буду!» Хоча такі плани були. Якби не революція, то, мабуть, усе ж таки поїхав би. А так вирішив для себе, що залишаюся. Створив ГО «Майдан Тернопіль» і почали боротися із забудовами парків, стадіонів, майданчиків та іншим свавіллям. Не мав я спокою тоді, і не маю його зараз.
«До мене підійшли у церкві люди і сказали: «Ти такий активний, давай підеш на голову села?»
– А сільським головою що Вас мотивувало стати?
– Спонтанно вийшло. До мене підійшли у церкві люди і сказали: «Ти такий активний, давай підеш на голову села?» Тим паче, що на той час голову Гаїв Шевченківських затримали на хабарі, і село фактично залишилося без керівника. А тут якраз вибори на носі… Спочатку, правда, я відмовлявся. Та потім подумав: якщо я так хочу міняти країну, то треба починати, мабуть, зі свого будинку, вулиці, району, області… І все, дав згоду. Витратив 700 гривень на виборчу кампанію (сміється, – авт.). Надрукував за ці кошти тисячу листівок і розніс їх сам особисто кожному. В результаті понад 60% проголосували за мене. Отримав такий високий кредит довіри.
– Знаю, що до Вашого приходу Гаї Шевченківські «сиділи» у боргах. Зараз бюджет села складає майже мільйон гривень. Та хіба цього достатньо?
– Ні, цього дуже мало для такого села. Якщо кілометр дороги за проектом коштує кілька мільйонів гривень. Та ми із цими коштами умудряємося працювати! От нещодавно закупили 250 тонн щебеню, склали перед тим карту проблемних ділянок. Там, де дійсно вкрай погана дорога, засипали. Вже людям трохи легше. Цього ж ніхто ніколи не робив. Завжди за свій рахунок люди засипали. Також, до прикладу, нам вдалося облаштувати капітально дорогу до сільради та дитячого садочку.
– Чим зараз живе село? Над чим працюють виконавчий комітет та депутати сільської ради?
– Зараз основний напрямок нашої роботи – процес об’єднання з Байківцями. Упорядковуємо документацію, готуємося до роботи в комісії з об’єднання. На часі прийняття бюджету сільської ради на прийдешній рік. Готуємося до сесії.
– Ми поступово перейшли до теми дня – об’єднання територіальних громад. Який стан справ?
– Від об’єднання, звісно, чекаємо покращення. Але поки не пройдемо цей шлях, то не дізнаємося: краще бути в об’єднаній громаді чи самостійною територіальною одиницею. Це, як шлюб, – ніколи не знаєш, як все повернеться, але щиро сподіваєшся на краще. За результатами референдуму 57% жителів с. Гаї-Шевченківські виявили бажання приєднатися до Байковецької ОТГ. Як наслідок, ми затвердили рішення сільської ради про дозвіл на приєднання до цієї територіальної громади. Пізніше Байковецька ОТГ ратифікувала це рішення. Зараз, згідно із законом “Про об’єднання територіальних громад”, має бути створена комісія на базі представників громад, що об’єднуються, яка узгоджуватиме всі нагальні питання – бюджетні, земельні тощо. Після цього буде направлено лист до ЦВК про проведення довиборів депутатів у Байковецьку ОТГ, які, найімовірніше, відбудуться в 2018 році.
– До речі, Байківці хотіли, щоби Ви увійшли в їхню громаду?
– Там ситуація така: якщо вони не долучають більше сіл, відповідно не росте чисельність громади, то вони за реверсною дотацією мають повернути в бюджет 17 млн. грн. Це, однозначно, неприємна новина. Відповідно кількість членів громади треба збільшувати. Тому нас долучати їм добре, бо одразу плюс дві тисячі людей додається. Як на мене, вони мають бути задоволені. Хоча при голосуванні не всі депутати Байковецької сільради проголосували «за». Тобто були депутати, які вважали, що об’єднання з нами не на часі.
«Чиновники думали, що зараз усі села бігом побіжать об’єднуватися з Тернополем, але не так сталося, як гадалося»
– Знаю, представники Гаїв-Шевченківських активно дискутують із владою Тернополя щодо ситуації, яка склалася з дітьми без тернопільської прописки. У випадку неукладання їхніми районними і сільськими радами угод про міжбюджетні трансферти із Тернопільською міською радою батьки платили б 1215 гривень за місяць перебування «немісцевих» дітей у садочку Тернополя і понад 1500 грн. за навчання у художній, музичній чи спортивній школах… Яка Ваша позиція щодо цього?
– У Гаях-Шевченківських є свій дитячий садочок на 50 дітей. Майже 20 дітей, зареєстрованих у нашому селі, батьки возять у дитсадки Тернополя. Моя позиція та позиція сільської ради – рішення Тернопільської міської ради про більшу оплату від жителів навколишніх сіл за відвідування садочків суперечить Конституції України. Втім, ми як орган місцевого самоврядування не маємо можливості аналізувати та оскаржувати рішення іншого органу місцевого самоврядування. Однак один із жителів нашого села, представник ВО “Автомайдан» Павло Іванечко, звернувся до суду, щоби скасувати відповідне рішення виконкому міськради. Суд першої інстанції ми виграли. Пізніше міська рада подала апеляцію й Апеляційний суд скасував рішення першої інстанції. Зараз відбувається розгляд справи у Вищому адміністративному суді в м. Києві. Коли буде засідання, поки не знаємо.
Станом на зараз проти міської ради виступають дуже багато обурених батьків, які справедливо вважають рішення міськради неконституційним. Багато з них працюють у місті і таким чином наповнюють міський бюджет за рахунок своїх податків. До того ж структура оголошеної ціни за дітей не з міста взагалі не зрозуміла. Вони взяли загальну суму, яку закладають у бюджеті на садочки, розділили на кількість дітей і дитсадків та 12 місяців й отримали певну суму. Але ж кожен садочок має різні видатки. Наприклад, якийсь садок – із басейном, тобто дорожчий в обслуговуванні, а інший – утеплений, з економними котлами, тому споживає менше енергоносіїв. Тож якщо одна дитина ходить у садочок з басейном, а інша ні – це порушення, бо, за версією міської ради, гроші на це закладено в середній ціні.
– Ви неодноразово висловлювалися з цього приводу і на сесії Тернопільської міськради. Як на мене, трибуна – це вже крайність, коли іншим шляхом діалогу досягнути не можливо. Чи були у Вас, можливо, зустрічі, розмови з цього приводу з міським головою особисто?
– Ні, комунікації не було. З мером у мене відбулася одна зустріч на етапі агітації щодо приєднання Гаїв Шевченківських до Тернополя. До нас приїздив заступник Надала – Володимир Дідич. На жаль, мерія міста повелася дуже зверхньо. Чиновники думали, що зараз усі села бігом побіжать об’єднуватися з Тернополем, але не так сталося, як гадалося. Тоді я виступив ініціатором зустрічі з Надалом, яку організував нам Дідич. Радив їм показати людям плюси об’єднання з містом. Наприклад, пропонував провести дружній футбольний матч, влаштувати спільне свято тощо. Якось дружно треба до цього підходити, а не з агресією. Та у відповідь почув: «Ми вже нікого агітувати не будемо! Тепер Ви вирішуйте, чи об’єднуватись!» Ось така позиція. Основна теза була така: хочете розвиватися, то вам до міста. Та люди вирішили по-іншому. Хоча я особисто голосував за приєднання до Тернополя. Та більшість на референдумі голосували за Байківці.
«Ніколи не хотів мати два-три мільйони доларів»
– Ми все про політику… Розкажіть трішки про свою теперішню дружину. Чим вона займається?
– Моя дружина – жіночий перукар. З 17 років працює. Вона дуже рано втратила батьків. Доля у неї трохи складна. Перед тим як іти на сільського голову, я запитав у неї: «Зможеш тягнути той бізнес, який я вів до цього?» Вона відповіла: «Так. Спробую». І ось вона зараз справляється. Крім того, продовжує працювати перукарем.
– Чомусь я уявляла Вашу дружину такою опорою дому. Знаєте, як буває: чоловік весь у політиці, а жінка займається виключно хатніми справами…
– Ні, ні! Вона б не змогла. Навіть коли вона перебувала у декреті, то все одно додому брала клієнтів на стрижку. Вона не хоче бути залежною від чоловіка повністю. На жіночі дрібнички, приміром, коштів у мене вона не візьме. Я вважаю, що це правильно.
– Значить, і Ви не з тих чоловіків, які закривають жінку вдома на кухні?
– Я – демократ! Якщо є бажання щось робити – будь ласка! Крім того, я не люблю грошей як папірці. Я люблю свободу, яку вони дають, комфорт, сервіс. Переді мною ніколи не стояло завдання розбагатіти до рівня Ахметова. Я займаюся іншими цілями. Ось не хотів працювати на когось, тому почав шукати варіанти, щоби почати свій бізнес. Проте ніколи не хотів мати два-три мільйони доларів. Та й я їх і не маю. Однак у мене є все необхідне: авто, житло, заощадження і мені цього достатньо.
– Вам ще в селі не тісно?
– Хм. Мені точно там не нудно! Хоча, так, сам собі звітую, що міг би робити більше загалом для суспільства, України. Проте дуже хочу зробити в Гаях-Шевченківських щось дійсно відчутне. Так, нам багато вдалося, та хочеться чогось масштабнішого. Сподіваюся, що при об’єднанні з Байківцями нам вдасться накрити школу. Далі можна буде задумуватися вже про заміну вікон, каналізацію тощо.
– У мене складається враження, що Ви досі не повернулися з Майдану…
– У мене теж таке враження. Знаєте, є таке поняття, як «затявся». Я 26 років чекав, що якісь вусаті дядьки побудують країну, про яку я мріяв. Та коли мені виповнилося 40 років і я став на роздоріжжі, чи втікати звідси, чи закочувати рукави і самому щось робити, то я обрав друге. Не знаю, чи мене надовго вистачить, але…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3813