Тернополянин Ігор Гуменний, який із дитинства виростав у лікарській атмосфері, присвятив одному з найскладніших напрямків цього фаху – кардіохірургії – більшість свого життя. Прагнучи допомогти хворим на важкі серцеві недуги, він переймає досвід як вітчизняних, так іноземних провідних фахівців та часто стажується у закордонних клініках. Практичного досвіду в цій царині медицини наш земляк набув завдяки плідній співпраці зі львівською кардіохірургічною групою Володимира Мороза. Разом із колегами із сусіднього обласного центру Ігор Зеновійович організував кардіохірургічне відділення в столиці Афганістані. Нині тернопільський лікар разом із львівськими медичними побратимами вже оперує тернополян в університетській клініці. Невдовзі тут завдяки його зусиллям повинні відкрити перший у нашому краї кардіохірургічний центр. Про свій шлях до омріяного фаху, зародження кардіохірургії у Тернополі, професійні та життєві плани Ігор Гуменний поділився з нашими читачами.
– Пане Ігорю, в якій сім’ї Ви народилися і де пройшли Ваші дитячі та юнацькі роки?
– Я народився в лютому 1982 року в Тернополі у сім’ї студентів-медиків. Мої батьки на той час навчалися у нашому медичному інституті. Після завершення їхнього навчання у виші ми переїхали до Волочиська Хмельницької області у зв’язку із тим, що туди направили на роботу моїх батька і матір. Саме там і пройшли мої дитячі та юнацькі роки.
– Отже, відправили на роботу в інший регіон цілу сім’ю медиків? Хтось із Ваших батьків мав прив’язку до Хмельниччини?
– Ні, мої батьки – вихідці з Тернопілля. На той час існувала така практика, що всіх випускників вишів розподіляли на роботу в різні області України і навіть поза її межі. У нашому випадку це був не найгірший варіант, бо Волочиськ буквально межує з найближчим райцентром нашого краю – Підволочиськом, а відстань від нього до Тернополя менше півсотні кілометрів. Саме туди направили працювати анестезіологом мого батька, а маму – офтальмологом. Там вони й досі трудяться за цими медичними напрямками.
«У п’ять років підпалив скирту, внаслідок чого ледь не згоріла дідусева хата»
– Із розповідей Ваших колег і пацієнтів Ви створюєте образ винятково позитивної людини, в якої ніколи не було життєвих помилок. Якою Ви були дитиною, чи ставили Вас рідні в куток?
– Усі причетні до мого дитинства люди стверджують, що я був досить спокійним, як і зараз. Але було декілька випадків у дитинстві, за які згодом довелося червоніти. Як і кожна дитина, у дошкільному віці досліджував навколишній світ. Мене все цікавило! А кожна дитина таке зацікавлення перевіряє методом проб і помилок. Так і було зі мною…
– У чому цей метод у Вас проявився?
– У п’ять років мені дуже подобався вогонь. Перебуваючи у селі в дідуся, якось нишком я узяв сірники і хотів ними щось підпалити. Пішов на город, а оскільки це була осінь, то скрізь усе було мокрим. Тож мої намагання підпалити залишки бадилля були марними. Але я виявився «кмітливим», бо поряд з родинною оселею побачив накриту скирту сіна. Я його помацав, подумки сам собі сказавши: «Супер, сухе сіно – те, що треба!» Ну й підпалив цю скирту, внаслідок ледь не згоріла не лише вона, а й уся дідусева хата. Вогонь миттєво сягнув до стріхи оселі. На щастя, на сусідніх городах були люди, які це помітили, вчасно збіглися та погасили пожежу. За підпал мене ніхто не карав, а навпаки, зраділи, що лишився живим та необпеченим. Лише довго наказували, що дітям не можна гратися з вогнем.
«Бути терапевтом і писати історії хвороб – не для мене»
– Отже, Ви здобули середню освіту у Волочиську. Як вчилися у школі і яким предметам надавали більше перевагу?
– Школу я закінчив із «золотою» медаллю. А під час навчання пріоритетними для себе визначив предмети природничого спрямування. Найбільше мене цікавили анатомія та біологія. Саме з цих навчальних дисциплін брав участь у різних предметних олімпіадах і навіть здобував на них призові місця.
– Саме хист до предметів природничого циклу і спонукав Вас до обрання лікарської професії?
– Це, мабуть, теж якоюсь мірою вплинуло на мою профорієнтацію. Але найголовнішим чинником було те, що я вже тоді жив у лікарській атмосфері. Батьки приходили додому і розпочиналися розмови про їхню медичну практику. Що сталося з тим хворим, а що з іншим. Радилися між собою, як їх лікувати, тобто вдома відбувалися своєрідні сімейні консиліуми. Я чув такі речі з раннього дитинства, бував у батьків безпосередньо в лікарні та поліклініці. Тож навіть не думав на тим, ким маю стати. Інших варіантів, окрім лікарської діяльності, просто не розглядав. Підтримали мене у цьому прагненні й батьки.
– Ставши студентом-медиком, чи одразу визначились зі своїм майбутнім профільним спрямуванням?
– Як і в кожного мого колеги – це доволі тривалий процес. До четвертого курсу ми вивчали загальні дисципліни на медичному факультеті. Зробив свій вибір, коли отримав змогу оперувати на тваринах. Під керівництвом професора Іллі Євгеновича Герасим’юка ми робили резекції легень. Під керівництвом професора Герасим’юка ми робили резекцію легенів. Це були мої перші моменти в хірургічній діяльності. Тоді зрозумів, що бути терапевтом і писати історії хвороб – не для мене. Я хотів працювати руками…
«Щоби стати кардіохірургом, ти повинен пропрацювати декілька років у торакальній хірургії»
– Здобути професію хірурга завжди було і буде багато охочих, проте не всім дано ним стати. А Ви стали не просто хірургом, а провідним фахівцем у кардіохірургії. Яким був Ваш шлях в освоєнні цієї важливої професії?
– Ідея стати кардіохірургом у мене зародилася десь у перші роки моєї лікарської практики. Але тоді її реалізувати було практично нереально. Цей хірургічний напрямок був лише у Києві, Львові і містах-мільйонниках. Тому я спершу пішов у ту медичну галузь, без якої кардіохірургія неможлива – у легеневу (торакальну) хірургію.
– Це було, мабуть, Вашим проміжним етапом до кардіохірургічної і неоціненним досвідом загалом хірургічної діяльності?
-Так, бо без знань торакальної хірургії неварто йти в кардіохірургію. У розвинутих країнах, зокрема у США, щоб стати кардіохірургом, ти повинен пропрацювати декілька років у торакальній хірургії. Усе це для того, щоби фахівець міг зрозуміти всі основи та принципи вилальної порожнини, як і що з нею робити. Приблизно цей шлях я й досі проходжу – пропрацював сім років у торакальній хірургії і упродовж останніх чотирьох років уже займаюся кардіохірургією.
– З чого Ви почали працювати у найскладнішому з видів хірургії?
– У кардіохірургії я почав працювати з клініки Амосова, де півроку перебував на стажуванні. Далі чи випадковість, чи доля, чи сила думки мене звели з фахівцями Львівського кардіоцентру – з кардіохірургами Володимиром Морозом, Романом Домашичем, Віктором Титюком, з перфузіологом Іваном Міськівим і усім колективом кардіохірургічного та анестезіологічного відділення ЛОКЦ. Відбулося це на конфереференції у Кам’янці-Подільському, де я цікавився новинками у цій галузі, намагався перейняти досвіт у знаних кардіохірургів, спілкувався з ними, просив дати можливість постажуватися. І так, можна сказати, у коридорі познайомився з Володимиром Степановичем Морозом. Він запросив мене до своєї клініки, де я абсолютно безкоштовно мав можливість переймати у нього та його колег досвід. Наша співпраця триває й досі. Вона продовжується в операціях на відкритому серці, які тепер проводимо в Тернопільській університетській лікарні.
– Судячи з почутого, найбільше Ігорю Гуменному допомагали й досі сприяють саме львівські колеги?
– Безперечно, це так. Бо завдяки Володимиру Степановичу я не лише отримав змогу набувати досвіду, а й практично вдосконалюватися як фахівець у кардіохірургії. І за його сприяння можу займатися цією дуже важливою для збереження життя людей справою у рідній клініці. Тож справді Володимир Мороз у цій царині медицини став для мене своєрідним хрещеним батьком.
– Тобто Ви разом із львівськими колегами стали першопрохідниками кардіохірургічної справи на Тернопільщині?
– Упродовж трьох попередніх перед Великодніми святкуваннями тижнів ми зробили три операції на відкритому серці. Але не ми виявились піонерами у запровадженні кардіохірургії в Тернополі та області. Місяць до цього операцію на серці здійснили у другій міській лікарні фахівці зі столичного кардіоцентру. Загалом у кожному з міст цей напрямок хірургії розпочинався з того, що приїжджали кардіохірурги вже з існуючих центрів і навчали місцевих колег, як робити такі складні хірургічні втручання. Це дуже корисна справа, бо нашим хірургам не доводиться їхати на навчання в інші міста. Вони не витрачають зайвого часу і коштів для того, щоби перейняти неоціненний досвід у проведенні надзвичайно складних операцій, а можуть повчитися цьому у висококваліфікованих фахівців безпосередньо у своїй же клініці.
«За кожною операцією стоїть величезна і копітка робота, якої не бачать навіть пацієнти»
– Як відбуваються такі операції, скільки фахівців беруть у ній участь? І чи одразу після їхнього завершення вони залишають наше місто?
– На кожну операцію до нас приїжджають щонайменше 6 фахівців із Львівського кардіоцентру – хірург, анестезіолог, префізіолог, префузист, анестезист, операційна медсестра.. До них долучаюся і я. Якщо невелика операція, то ми оперуємо удвох, а якщо більш серйозна і триваліша – утрьох.
Після цього нам ще треба день-два побути біля пацієнта, щоби переконатися, чи з ним усе гаразд, а також зробити екстуабацію, щоби він сам почав дихати. Лише після цього кардіохірургічна група залишає нашу клініку.
– Як почуваються троє тернополян, прооперованих Вами разом із львівськими колегами в університетській клініці?
– У Тернополі ми розпочали кардіохірургічні операції зі складних випадків. Першу з них провели 37-річному пацієнтові, в якого була вроджена вада серця – – двостулковий аортальний клапан і аневризма висхідного відділу аорти.Тож хворому зробили відповідні протезування. Хоч тривала важка операція в умовах штучного кровообігу, але все відбулося успішно. Другий пацієнт був зі стенозом артеріального клапана з набутою вадою серця. Йому зробили протезування саме цієї частини серця. Третій пацієнт поступив до нас з ішемічною хворобою серця, аневризмою лівого шлуночка, Йому провели відповідне шунтування і здійснили пластову аневризму лівого шлуночка. Цей пацієнт виявився досить непростим для оперування, оскільки ще й хворіє на діабет. Однак на першу добу після операції він уже встав на ноги, а на третю його перевели з реанімації у палату і він сам себе обслуговував. Усіх прооперованих із задовільним станом здоров’я вже виписали додому. Першого з них – на 12-ту добу, другого – на 8-му і третього – на 10-ту.
За цим усім стоїть величезна і копітка робота, якої не бачать не лише пересічні люди, а й самі пацієнти. Це, насамперед, підготовка до операції, яка за своїм значенням навіть важливіша за саму операцію.
– Чи продовжуватимете й надалі робити такі складні операції на серці саме в Тернопільській університетській лікарні?
– Так, ми вже готуємо наступного пацієнта, якому по суті доведеться зробити дві операції в одній – на ішемічну хворобу серця і протезування артеріального клапана. Його ми прооперуємо буквально через декілька днів. І вже назбирується черга із хворих на важкі серцеві недуги, яких ми поступово прооперуємо.
– У скільки обходиться така складна операція для пацієнта і чи буде вона доступною для пересічного громадянина після впровадження медреформи?
– Держава забезпечує левову частку видатків щодо придбання розхідників. У нас на забезпеченні є оксинатори, магістралі, клапанні протези. Яких медикаментів не вистачає то пацієнт закупляє за власні кошти. Щодо медичної реформи, то з 1 липня вона набуде чинності лише у первинній ланці. А наша, кінцева ланка медицини, наразі ще не реформована й обслуговування пацієнтів у ній ще з півтора року відбуватиметься за досі звичною системою.
«В Афганістані я отримав неоціненний практичний досвід для вдосконалення кардіохірургічної справи»
– Пане Ігорю, Ви мали успішний закордонний медичний досвід, про що свого часу розповідав і тижневик «Номер один». Що він Вам приніс?
– Рік тому в лютому та березні на запрошення свого колеги Мухамеда Самканай, з яким ми познайомилися в Києві на стажуванні в клініці ім. Амосова, я мав добру практику в столиці Афганістану. Оскільки до цього в Кабулі кардіохірургічної служби як такої ще не було, то Мухамед, повернувшись додому, попросив мене допомогти організувати відділення на його батьківщині. Зробити це удвох нам було непосильно. Тому я звернувся за допомогою до колег із Львівського кардіоцентру, з якими вже тоді співпрацював. І команда Володимира Мороза самовіддано погодилася допомогти нам із афганським колегою. У Кабулі я отримав неоціненний практичний досвід для вдосконалення кардіохірургічної справи.
– Як Вам вдалося організувати в охопленій уже майже сорок років війною країні пристойну клініку для операцій на серці?
– Спершу для вирішення організаційних питань ми полетіли до Кабула удвох із перфузистом Ігорем Цюлуйманом. Я займався організацією роботи служби загалом, а Ігор здійснював налагодження апарата штучного кровообігу. Усе необхідне керівництво клініки доставляло у межах двох-трьох днів. У цьому плані було легко. Єдине – більшість із цього обладнання вже було в експлуатації, тому вимагало ремонту та налаштування. Запустили операційну завдяки майстерним рукам інженерів компанії HOL DEV Анатолія Кудряшова та Михайла Сачівка. Вони дали нове життя обладнанню, яке знаходилось у лікарні, і на ходу усували різні поломки та недоліки в його роботі. Хлопці зробили неможливе! У Дубаї в них забрали всі інструменти, але вони все одно відмінно виконали свою роботу.
– А як розпочали сам кардіохірургічний процес у новоствореному відділенні?
– Загалом підготовка до запуску відділення тривала два тижні. Упродовж цього часу наші медики приймали та діагностували хворих. Коли інтервенційний радіолог Олександр Бараненко зробив першу коронарографію, до нас приїхала підмога – фахівці Львівського кардіологічного диспансеру на чолі з Володимиром Морозом. Тоді ми спільно із ним, а також анестезіологом Ігорем Юхманом, перфузіологом Іваном Міськівим, перфузистом Ігорем Цюлуйманом, операційною медсестрою Ольгою Жидачівською зробили першу відкриту операцію на серці в Афганістані. Цим ми відкрили у цій країні кардіохірургічний центр, що досі успішно функціонує.
«Не поїхав за кордон, бо кому ж тоді тут лікувати людей?»
– Після успішного відкриття відділення в Кабулі, про що інформували не лише українські та афганські ЗМІ, а й преса в різних куточках світу, Вам, мабуть, пропонували роботу і значно більшу, аніж удома, зарплату за кордоном?
– У цій же клініці Royal Medical Complex мені пропонували посаду начальника медичної частини. Можна там було працювати, але жити хіба що у тій же клініці. Навіть туди в будь-який момент міг забігти смертник однієї із воюючих сторін і підірвати усе разом з собою. Під час нашого перебування такий випадок стався у сусідній лікарні. У місто нас возили винятково на броньованих автомобілях і з охороною.
– У Вас були пропозиції працевлаштуватися в одній із європейських країн. Чому відмовилися?
– Були пропозиції із країн Східної Європи. Щоправда, там ще ретельніше, аніж в Україні, підходять до підготовки кардіохірургів, і мені довелося би ще певний час витратити на навчання. Але стан медицини, умови праці, заробітна плата і рівень життя там у декілька разів вищі, аніж у нас. Тому в Україні вже зараз за багатьма напрямками навіть на обласному рівні спостерігається дефіцит кваліфікованих лікарів і медсестер. Негативний процес відтоку українських медиків на Захід продовжується і поглиблюється. Я ж не залишив Батьківщину, бо кому ж тоді тут лікувати людей, якщо всі медики поїдуть працювати за кордон?
– Яку ставите перед собою професійну мету?
– Окрім стажування у клініці ім. Амосова, співпраці з фахівцями Львівського кардіологічного диспансеру, я ще й довший час стажувався у Краківській лікарні від Ягеллонського університету. Також переймав досвід кардіохірургії у Грузії. Уже цього року вчився у провідного турецького кардіохірурга ТамераТурана в клініці міста Бурса. Багато часу пішло на вивчення передового досвіду в цій галузі медицини. Зараз хочеться взяти із цих поїздок найкраще, щоби створити центр кардіохірургії у Тернопільській університетській лікарні. Цю роботу ми розпочали одразу ж після мого повернення з Туреччини.
«Велоспорт і плавання дуже корисні для людини будь-якого віку»
– Я бачу, що Ви не лише працюєте лікарем, а й живете цією професією. Чи є у Вас ще якесь хобі? Можливо, воно стосується спорту, відпочинку чи дозвілля?
– Безперечно, що медицина і кардіохірургія є моїм і способом життя, і хобі. Але маю захоплення ще зі шкільних років – це спорт! Не знаю, чи на той час зробив правильний вибір, бо далеко не кремезної статури і високий на зріст. Однак першим видом спорту, яким я захопився, була важка атлетика. На мою думку, діти повинні чимось займатися, ходити на якісь гуртки чи секції. І навіть якщо помилково обрали котрийсь із них, то його не важко змінити на такий, що більше підходить.
Коли поступив до медакадемії, то переключився більше на велоспорт і плавання. Вважаю їх дуже корисними для здоров’я і розвитку людини у будь-якому віці. Плаванням я й досі займаюся.
– Плавання Ви, мабуть, як лікар рекомендуєте своїм і пацієнтам, і колегам?
– Так. Особливо високим на зріст людям і тим, хто в силу своєї професії більшість часу перебуває на ногах, треба плавати. Наша робота в операційній – це постійні навантаження на хребет. Треба чимось це компенсувати та розвантажувати цей орган. Тому досі не розлучаюся з цим видом спорту.
– Яким є Ваше життєве кредо? Чого Ви прагнете не як хірург, а як звичайна людина?
– Моїм життєвим кредо є рятувати людей від важких серцевих недуг. А мої життєві прагнення співзвучні із професійними – максимум допомогти людям, які цього потребують.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3813