Минулого тижня в Тернопільському академічному театрі ім. Т. Шевченка відзначили професійне свято – Міжнародний день театру. У рамках цього заходу відбулася прем’єра комедії-притчі «Вуйцьо з крилами» за п’єсою Олександра Гавриша та новелою Габріеля Гарсія Маркеса «Стариган з крилами».
У театрі аншлаг. Вільних місць немає. Відкривши завісу, глядачі спостерігають за духами, котрі виконують пластичний номер у точний ритм музики, вони танцюють під дивні казання ворожки Моргіти і, наче дим, розчиняються в повітрі. Бідна родина, котра постає опісля, нагадує про безліч сучасних сімей, які працюють лише на благополуччя та свій матеріальний достаток. Наче нічого особливого, якби не чоловік, котрий, на перший погляд, нагадує безхатька, що заблукав та впав обезсилений в болото на подвір’ї бідної родини. Дивна знахідка викликає різні емоції у навколишніх: хтось здивовано оглядає нещасного, інші з осудом та презирством вважають його п’яницею. Дивина бідняка в тому, що з-за його спини ростуть два великих білих крила.
Хто це? Посланець з неба чи прояв нечистої сили, а можливо, це невдалий експеримент лікарів? Для кожного, хто спостерігає за дією на сцені, вистава ставить все більше запитань. Перша дія проходить швидко, на емоційному піднесенні, і на це є свої причини. Глядачі сміються із псевдосвященика, котрий всіма силами намагається виставити крилатого чоловіка, як небесний знак для себе. На його думку, небесний посланець може з’являтися лише до таких «наближених», як сам отець. Сільський голова вважає, що ця знахідка прилетіла не дарма саме напередодні виборів ОТГ.
З людей, котрі ницо шукають вигоду для себе, прикриваючись святою вірою.
Єдина добра та вільна душа – маленька дівчинка Христинка, доля позбавила її здатності ходити, але не відняла у неї чистоти та віри. Вона свято знає, що чоловік, якого поселили у курнику, це ніхто інший, як «янголик», котрому обов’язково треба допомогти повернутися на небо.
Вистава викликає дуже багато запитань, одне з найголовніших: чи вірять люди у щось святе та вічне? Адже всі заклопотані лише собою та своїми цілями. Люди перестали бути добрими, співчутливими, завжди шукають свій зиск у всьому.
«Люди не аналізують своїх вчинків, не вміють вибачатися і вибачати»
Нашим журналістам вдалося поспілкуватися з акторами вистави та дізнатися їхнє ставлення, почути думку й аналіз своєї ролі.
Виконавиця ролі ворожки Моргіти, Ірина Складан, каже, що їй було дуже легко працювати. На сцені вона взаємодіє лише з одним актором – Миколою Бажановим (виконавець ролі Івана). Її героїня – негативний персонаж, оскільки таких жінок завжди боялися і старалися не переходити їм дорогу. Ірину Складан призначили на роль спонтанно, за два тижні до прем’єрного показу, але за 32 роки театрального стажу актриса навчилася працювати швидко та чітко, щоб не підводити партнерів та бути задоволеною своєю роботою.
– Для мене кожна моя роль є цікавою і не залежить від об’єму тексту та кількості виходів на сцену. Саме роль ворожки я виконую вдруге у своєму житті, проте Моргіта цікава тим, що цей негативний персонаж я максимально повинна виправдати. Потрібно бути адвокатом своєї ролі, оскільки це для глядача вона негативна, а для самої себе я добра, не вчиняю, на мій розсуд, жодних негативних дій. Моргіта – це персонаж не зовсім негативний, я би сказала, що це персонаж, який бореться за своє місце під сонцем. До недавнього часу вона допомагала людям певним магічним впливом, і саме коли на її шляху зустрічається перепона, котра забирає довіру людей, у даному випадку це «Вуйцьо з крилами», то саме тоді вона показує свою негативну сторону, – розповіла актриса.
На запитання, чому саме цю виставу обрали для реалізації, Ірина Складан сказала, що в цій п’єсі зображено «струночки», які насправді є в кожному з нас. Проте через життєві перипетії, конфлікти, люди забувають, хто вони насправді. З’явився ангел, як знак, як посланець чогось доброго, а люди його використовують, ставлять над ним експерименти, і ніхто не задумується, а чому він прилетів саме до нас? Люди перестали бути людьми. Вони не аналізують своїх вчинків, не вміють вибачатися і вибачати.
Я дуже хочу і бажаю всім, хто перегляне виставу, бути трішки добрішими, допомагати людям, не чекаючи від них вдячності. Ми ніколи не знаємо, що чекає нас. Але прожити життя, роблячи добрі справи, я думаю треба. Хоча б постаратися, – каже пані Складан.
«Дівчинка Христинка не може ходити, але вона залишилася найжиттєрадіснішою дитиною, з вогником в очах»
Персонаж «Невідомого», роль якого виконує Євген Лацік, за всю виставу нічого не говорить, дивні звуки, які видає герой, можна назвати «ангельською» мовою. Євген дуже трепетно говорить про свою роль та наголошує, що на даний час люди засліплені і це його дуже бентежить.
– Люди прагнуть дива. Можливо, вони й вірять, але не розуміють простої істини, що диво в них самих. Нам варто звернути увагу на самих себе. Довкола дуже багато чудес, нам варто лише захотіти це все бачити, – розмірковує Євген Лацік.
У театральній біографії актора ця роль для нього нова і незвична, однак він дякує долі, що має можливість її зіграти.
– Я людина, котра має свої маски, а мій герой – чистий, щирий, у ньому немає жодної краплі брехні. Всім людям важко бути максимально правдивими і в кожного на те є свої причини. Але персонаж, якого я граю, – це уособлення добра та правди. У нього можна повчитися, – зізнається пан Євген.
За роки роботи в театрі Євген Лацік був у різних амплуа, виконував як головні, так і другорядні ролі, однак до кожної намагається знаходити свій підхід. Я не вмію лукавити, каже актор, проживаю душею кожну свою роботу і не ставлю цілі обманути глядача.
Євген Лацік – чудовий батько. На всіх його виставах можна бачити дружину з донечкою. З болем у голосі актор каже, що найбільше, чого він прагне, це щоб не плакали діти, щоб вони не хворіли та не були засмучені.
– У цій виставі ви бачите дівчинку Христинку, котра не може ходити, але вона не втратила надії, залишилася найжиттєрадіснішою дитиною, з вогником в очах. Саме цього нам варто повчитися, а не зациклюватись на конфліктах, негативних ситуаціях, нам усім варто вірити! – мовить актор.
«Вистава заставляє думати, чи все ми робимо правильно?»
Друга дія вистави наповнена болючими моментами. Глядачі, стиснувши кулаки, наче співпереживають із героями. Вистава наближається до завершення, і все частіше можна було спостерігати, як білі хусточки витирають мокрі від сліз очі. Дівчинка Христинка, котра так мріяла і бажала ходити, встала на ноги, і допомогла їй у цьому дитяча безкорисна віра. Вона чисто любила «Янголика» і прагнула допомогти йому повернутися на небо. Її мрія здійснилася! Фінал неочікуваний і доволі приємний. Глядачі довго не відпускали акторів зі сцени, крики браво та гучні оплески – це найкращий комплімент за роботу.
Режисер вистави, народний артист України Олег Мосійчук, задоволений роботою акторів, він пишається кожним та щасливо усміхається. З усмішкою на обличчі пан Олег розповів, що п’єса насправді дуже проста. Кожен, хто прийде на виставу, впізнає себе – все чисто, як на долоні.
– Намагаюся ставити ті п’єси, які болять мене як людину. Ця вистава заставляє думати, чи все ми робимо правильно? Буду дуже щасливий, якщо хоча б одна людина після перегляду вистави задасть собі запитання стосовно свого способу життя, – каже Олег Мосійчук.
Спостерігаючи за роботами режисера, можемо зробити висновок, що в кожну свою нову роботу він вкладає частинку душі, бо в іншому випадку вистави не хвилювали б так людей.
– Ця притча повинна очистити глядача! У ній порушено вічні проблеми, які не мають залишати нікого байдужим. Сучасні речі завжди складніше грати, і я пишаюся, що актори зрозуміли, що саме я хотів від них побачити, – сказав режисер.
Олег Мосійчук побажав нашим читачам, щоб вони ставили собі запитання, не боялися шукати на них відповіді і змінювати своє життя: «Ми живемо лише раз, більше такого шансу нам не дадуть! Чи варто витрачати свій дорогоцінний час на непотріб? Варто любити себе, любити людей, котрі поруч!»
Отже, переглянувши виставу, справді ставиш собі ряд запитань, на котрі хочеться шукати відповіді. Задумуєшся, чи варто робити ті чи інші речі.
По завершенні вистави лунали лише позитивні відгуки. Можемо зробити висновок, що актори та режисер справилися з завданням, котре було поставлено. Глядач задоволений та зі сльозами на очах залишає глядацький зал.
Віра – це одна з найпотужніших речей, котру людина може тримати в собі. Не розтрачайте свого часу. Любіть себе та людей довкола.
На наступні десять прем’єр «Вуйця з крилами» квитки розкуплені, і це не може не тішити, значить, усе ми робимо правильно, підсумовує режисер…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3813