Ми всі стикалися із ситуаціями, коли хтось потребує невідкладної допомоги: міг трапитися нещасний випадок, дехто бачив, як уже надають допомогу, а інколи це необхідно нам самим. Ази першої домедичної варто знати всім, адже саме до приїзду медиків часто спливає дорогоцінний час, коли можна врятувати життя чи не допустити погіршення стану. Наш співрозмовник – тренер з великим стажем із надання медичної та домедичної допомоги Віктор Шацький. У своїй розмові він розповів про те, чому вирішив покинути роботу лікаря-хірурга та нести знання в маси, медичні міфи й особисте.
«Свої знання передаю людям, які можуть допомогти іншим уже без мене»
– За фахом Ви хірург, але ось уже тривалий час працюєте над методологією викладання та надання першої медичної й домедичної допомоги. У Вашій родині були медики чи цю стежку Ви обрали самостійно?
– Якраз так склалося, що батько – лікар, а мама також має відношення до медицини. Я чув постійно розмови, пов’язані з лікарською справою. Коли закінчував школу, були важкі часи, усі вірили, що ось-ось життя зміниться на краще, але краще не ставало. Взагалі вагався перед вступом до медичного інституту. Мені дуже подобалась (та й зараз подобається) історія, тому я обирав між лікарем та археологом. Та, як бачите, бажання стати лікарем перемогло. Після закінчення вузу працював хірургом 13 років, потім пішов викладати на кафедру, а з 2014 року вже тісно займався тактичною медициною (це надання допомоги на догоспітальному етапі, спрямоване передусім на усунення попереджувальних причин смерті, за принципами, що враховують загрозу від бойових дій чи активного стрільця, – авт.). Тоді ми їздили у зону проведення АТО із «Білими беретами». Ця громадська організація «Медичний загін спецпризначення «БІЛІ БЕРЕТИ» створена навесні 2014 року з метою підготовки фахівців, які би володіли знаннями та навичками у галузях надання першої домедичної допомоги, організації надання медичної допомоги у надзвичайних, екстрених ситуаціях, при введенні військового стану та при масових заходах. Уже маючи певну базу і людей-однодумців, після вишколу медсанбату ми передавали свої знання бійцям, возили їм аптечки та навчали надавати першу домедичну допомогу.
– Що підштовхнуло Вас до того, щоби стати інструктором?
– Методологією з надання домедичної допомоги я займаюся з 2010 року. Мені запропонували поїхати на навчання, яке проводило Товариство Червоного Хреста України. Тоді у Львові Червоний Хрест організовував навчання з домедичної допомоги інструкторами вірменського ЧХ, які були організаторами тамтешнього загону оперативного реагування, учасники якого брали участь у допомозі населенню під час Спітакського землетрусу у Вірменії. Це навчання стало моїм першим досвідом. Хоча до нього в медичній академії ми і вивчали надання першої домедичної допомоги, але саме на тренінгу я стикнувся з таким методом викладання, як симуляція, який для себе називаю «рольовими іграми». Мені такий підхід до викладання дуже сподобався, адже учасники не просто виконують певні маніпуляції, а їм дають симуляційні завдання. У цей час інструктор просто спостерігає і корегує роботу того, хто надає допомогу. Після проходження курсу я став тренером міжнародного зразка від Товариства Червоного Хреста України. Зараз, якщо не помиляюся, на всю Україну є всього 37 таких тренерів, які можуть навчати людей, та інструкторів. Я провів декілька курсів, добре пам’ятаю першу групу – це були журналісти, а далі вже пішло-поїхало.
– Усе ж таки не можу не запитати, чому перестали займатися хірургією?
– Може, прозвучить у деякій мірі як жарт, але таким чином можу зробити більше корисного для людей і для держави, ніж те, що я робив би двома руками. Свої знання передаю людям, які можуть допомогти іншим уже без мене. Слава Богу, таких людей тепер є дуже багато. Взагалі вважаю, що екстремальну та домедичну допомогу повинні вивчати не лише студенти медичних вузів, а й школярі у 10-11 класах, і не просто зі здачею теоретичних тестів, а із симуляцією. Зараз в інтернеті можна побачити ролики, як люди за кордоном на достойному рівні самостійно надають першу домедичну допомогу, і це у них норма. Вже не кажучи про поліцію чи рятувальників.
– Стосовно останньої тези я, безперечно, з Вами погоджуюсь. Адже пригадую своє навчання у школі, і єдине, що спадає на думку, це те, що нас навчали накладати пов’язки і шину. І зараз після того, як пройшла навчання з надання домедичної допомоги, розумію, що знань, які давали у школі, замало. На Вашу думку, як можна популяризувати необхідність вміння надавати таку допомогу?
– Мені важко відповісти на це запитання, але думаю, що потрібно це робити на державному рівні. «Домедичка» для цивільних осіб дозволяє пояснити усе, як то кажуть, на хлопський розум, без заглиблення у медичну термінологію. Наша кафедра співпрацює зі школою ДПЮ. Пригадую, був такий рік, коли жартував, що я єдиний чоловік у Тернополі, через якого пройшли всі випускниці року. Адже поки хлопці вправлялись у тирі, я навчав дівчат надавати домедичну допомогу.
Наприклад, у Рівному є наша колега, яка вийшла на управління освіти в місті і зробила так, що у всіх школах викладають домедичну допомогу, мабуть, як факультатив, усіх нюансів не знаю.
Якщо говорити про водіїв, то рівень їхньої підготовки зазвичай бажає бути кращим, хоча під час навчання в автошколі такий курс необхідний. Я неодноразово пропонував керівникам автошкіл свої послуги, але їх моя пропозиція цікавить лише у тому випадку, якщо я піду до них на ставку викладачем, а у мене фізично немає можливості.
– Чи траплялися випадки, коли Вашим учням із числа цивільних осіб отримані від Вас знання ставали у нагоді?
– Звісно, що було, та усіх випадків я не запам’ятовую. Траплялося, що робили і серцево-легеневу реанімацію, і накладали шини при переломах. До речі, цікавий був випадок із «Вар’ятами». Пригадую, як запропонував їм провести навчання, показати все в режимі симуляції, але вони відмовлялися: то часу в них не було, то ще якісь обставини. І от через 2 місяці після моєї останньої пропозиції Сергій Притула ламає ногу в Карпатах, потім він в інтерв’ю розповідав, як йому допомагали. Сподіваюся, що після цього випадку хлопці погодяться на навчання, це і їм на користь, і нашому університету буде реклама.
«Дуже важливо, аби поряд були ті люди, які можуть і вміють зробити так, щоби постраждалому не стало гірше»
– Розкажіть нашим читачам, чому все ж таки так важливо вміти надавати домедичну допомогу?
– Не завжди приїзд «швидкої» – це панацея від усього. Наші люди цього не розуміють. Зараз те, що зробила Уляна Супрун, розділивши «швидку», є дуже правильно. Незважаючи на те, що влада змінилася, не потрібно припиняти цю реформу. Є 2 типи швидкої допомоги: екстрена і невідкладна. Остання – це власне та бригада, яка виїздить до пацієнтів із загостреннями серцевих хвороб, астми. А екстрена – це та допомога, як у США 911, коли їдуть пожежники на виклик із бригадою екстренною швидкої допомоги – парамедики. Мабуть, в Україні власне і бояться цього слова – парамедик, яке перекладають як напівпрофесіонал, а дехто трактує як «недомедик».
Та справа в тому, що завдання парамедика – не лікувати, а витягнути із загрозливого середовища постраждалого і живим довезти до лікарні, а вже працівники медичної установи будуть його лікувати. Ось у чому суть екстреної медичної допомоги. Коли трапилась ДТП і є потерпілі, то в медицині є таке поняття, як платинова хвилина та золота година. Якщо стан потерпілого за хвилину вдалося стабілізувати і не зробити гірше, ніж було, то шанс вижити суттєво зростає. Правило золотої години полягає у тому, що не пізніше однієї години з моменту отримання травми постраждалий повинен бути в лікарні. У більшості це стосується тактичної медицини, але й у цивільному житті також має значення. Згідно з Законом «Про екстрену медичну допомогу», який був ухвалений до Євро-2012, приїзд «швидкої» у місті на виклик має відбутися протягом 10 хвилин +10 хвилин на форс-мажорні обставини. У сільській місцевості це 20 хвилин +10 хвилин на форс-мажорні обставини. Як бачимо, згідно з законом, «швидка» у місті прибуде максимум за 20 хвилин, у селі – за 30 хвилин – за цей час людина може померти. Тому дуже важливо, аби поряд були ті люди, які можуть і вміють зробити так, щоби постраждалому не стало гірше. От і все пояснення.
– Знаєте, нещодавно мене дуже вразив випадок, коли маленька дівчинка вилила на себе окріп, і батьки замість того, щоби викликати «швидку», мастили опіки кілька днів олією, як результат – малеча померла. І таких випадків, де людське життя відбирають різноманітні медичні міфи, сотні, якщо не тисячі. Це свідчить про низький показник освіченості населення. Як думаєте, роз’яснювальна робота тут допоможе?
– Дуже важко викорінити те, що бабці передали нашим мамам, а мами з молоком -нам. Про міфи можна говорити багато. Для прикладу, поширений міф в Україні, що коли нести постраждалого ногами вперед – то це вже означає, що йому кінець (посміхається, – авт.). Насправді ж правильно виносити постраждалого тільки ногами вперед, і цьому є пояснення. По-перше, він дивиться вперед, тобто у безпечне місце, куди його несуть, а не отримує нервового потрясіння, бачачи те місце, де він травмувався. По-друге, ті, хто несе ногами вперед, як правило, прокладають дорогу, і якщо вони зашпорталися, постраждалий упаде ногами, а не головою. Навіть завантажувати постраждалого в машини, які не призначені для транспортування, потрібно ногами вперед, адже коліна мають властивість згинатися, таким чином можна помістити людину в автівку, а не пхати його головою, додатково травмуючи шию.
Таких нюансів багато. Наприклад, зараз поширений міф, що при укусі змії отруту потрібно відсмоктати, а рану припалити. Але скажіть мені, чи можливо відсмоктати отруту, якщо довжина зубів у змії – 1-1,5 см? Тобто отрута вже на глибині сантиметра, також потрібно зважати на те, що шкіра наша еластична, стягнеться і через цей канальчик при бажанні нічого не відсмокчеш. Взагалі при укусах змій рекомендується зробити так, аби кров повільніше рухалась кров’яним руслом, цього можна досягти завдяки охолодженню, а також тримаючи кінцівку у спокої, а ще давати постраждалому багато пити, щоби нирки швидше виводили те, що всмокталося. Якщо говорити про припалювання, то спробуйте зробити опік глибиною 1,5 см, це важко і користі з цього жодної. Єдиний виняток – це укус павука, бо отруту вони впорскують підшкірно, тому якщо швидко приставити сірничок і підпалити його, утвориться місцевий опік, але при цьому отрута, так би мовити, звариться, адже вона білкового походження. Також загальний міф про обмороження, що необхідно потерпілому дати алкоголь, аби зігрітися. Це неправильно. Адже алкоголь розширює підшкірні судини і в людини виникає оманливе відчуття, ніби їй тепліше, а насправді вона втрачає тепло і замерзає швидше. Звісно, що роз’яснювальна робота допоможе, але лише тим, кому це цікаво.
«Завжди намагаюся займатись із людьми, які хочуть навчитися, і немає значення, цивільна це людина чи військовий»
– Тривалий час Ви були тренером із надання домедичної допомоги у зоні проведення АТО. З Вашого досвіду мотивація військових і цивільних у плані засвоювання інформації різна?
– Я вам більше скажу, навіть у самих військових вона різна. Зразу видно, хто був у «замісі» і щось бачив. Вони уважно слухають, за руками ходять, розповідають: «А в нас так було і так було», «Я зробив так і так», «А як правильно?», «А покажіть…». А ті, що «зелені» й нічого не бачили, стоять у стороні і палять. Найнеприємніше те, що часто поранення отримують ті, хто має певну базу знань, а допомагатиме їм той «зелений», який не знає, що і як робити. Завжди намагаюся займатись із людьми, які хочуть навчитися, і немає значення, цивільна це людина чи військовий.
– Вам доводилось оперувати на передовій?
– Насправді нас не дуже хотіли пускати туди. В основному ми дислокувалися на базах або блокпостах, де проводили тренінги. У нас були каски, бронежилети, але зброї нам ніхто не давав, вона була лише у супроводжуючих. Один випадок оперативного втручання був, але я не хочу про нього говорити.
– Уже 10 років Ви навчаєте людей надавати домедичну та екстрену медичну допомогу. Окрім студентів медичного університету, такі знання отримують і цивільні. Ви вели підрахунок, скільки маєте вже, так би мовити, випускників?
– Не можу сказати, бо не рахував. До того, як прийшов в університет викладати, це було 20 курсів у рамках тренінгів Товариства Червоного Хреста України, випускників медичного університету також велика кількість. Якщо говорити про АТО, то з листопада 2014-го по квітень 2015-го я приїздив додому раз на місяць у вихідні, решта часу ми проводили тренінги, от і порахуйте, скільки тих військових і бійців добробату було. А ще двотижневі тренінги вже на базі Яворівського полігону. Думаю, що кількість моїх «випускників» давно вже перевалила за 2 тисячі.
– За весь час Вашої діяльності як тренера збільшилась кількість бажаючих навчатися домедичній допомозі?
– Основний пік припав на початок війни, тоді була велика кількість бажаючих. Зараз трохи пішло на спад. Війна затягнулась і перетворилась у те болото, що ми зараз бачимо. Люди тупо заробляють гроші. Я спілкуюся з тими, що живуть у Донецькій та Луганській областях на підконтрольних Україні територіях, і для них це робота. Закрилися шахти, заводи, і чоловіки, аби прогодувати сім’ю, йдуть на контракт в ЗСУ, вони частково зацікавлені в продовженні війни. Звісно, війна – це страшно і заробляти на ній гроші – не правильно, але маємо те, що маємо.
– Багато хто вважає, що дитина – це зменшена копія людини. При наданні домедичної допомоги дітям існує певна специфіка чи алгоритм дій такий же, як і при наданні допомоги дорослому?
– Візуально це так, але ж ми бачимо розподіл на педіатрів і терапевтів, лікарні є для дорослих і для дітей. Якби організм у дітей та дорослих функціонував однаково, то можна було б дати дитині просто половину таблетки замість цілої для дорослого. З дітьми зовсім по-іншому, є навіть спеціальні курси надання домедичної допомоги дітям та людям похилого віку. Адже у людей похилого віку часто загострення хронічних хвороб та й проблеми із кістковим каркасом. От, наприклад, що таке дитина? Доки вона дитина, а з якого віку дорослий? Ось ідуть 3 дівчини (вказує рукою на трьох дівчат віком від 8 до 16 років, – авт.), вони діти чи дорослі?
– Ну, мабуть, у медицині це визначають за ростом та вагою…
– Офіційно в медицині дитина, яку можна лікувати як дорослого тоді, коли наявні вторинні ознаки статевого дозрівання. У домедичній допомозі, якщо дитина важить більше 40 кілограмів, їй можна надавати допомогу як дорослому. Тому правильно все ж таки розділяти надання допомоги дітям та дорослим.
– Часто люди скаржаться на те, що, телефонуючи на «швидку», отримують багато непотрібних запитань від диспетчера…
– Якщо ти все правильно сказав, то ніхто ніяких запитань задавати не буде. Студентам і курсантам завжди раджу запам’ятати просту формулу: «Хто» помножити на два» (хто телефонує і хто постраждалий – стать, приблизний вік), «де?», «скільки?» і «що?». При цьому і «що» розділяємо на «що трапилось?», «що є із постраждалим?» (після того, як ми визначили його стан) , «що я зробив?» і «що я можу зробити?». Це інформація, яку необхідно подати диспетчеру. І покласти слухавку першим повинен диспетчер. Не варто хвилюватися з приводу того, що диспетчер запитує ім’я. У нас в країні немає юридичних наслідків за те, що ви повідомили про критичний стан людини, навпаки, відповідальність є, якщо цього не зробити і залишити людину помирати. Зараз хочуть взагалі прийняти закон «доброго самаритянина», його суть полягає у тому, що людина, яка надавала домедичну допомогу і зробила щось не так, але при цьому проявила ініціативу, не буде нести відповідальності. У нас часто люди бояться надавати допомогу, бо думають, якщо помре постраждалий, то вина буде на них. Але якщо нічого не робити, то людина точно помре.
– У деяких країнах світу з різним етнічним складом диспетчери швидкої допомоги просять вказати расу людини. Чи має це принципове значення?
– Це частково має значення лише у випадку віросповідання. Як приклад, можу навести випадок, коли наші тернопільські рятувальники поїхали в Туркменістан в один із гірських районів на ліквідацію наслідків землетрусу. Саме в тому регіоні значна кількість мусульман, які дотримуються усіх канонів своєї релігії. І от наші хлопці розбирають завали, біля них – хлопчина-перекладач. Підіймають вони плиту, а під завалами лежить жінка, її одежа – паранджа – задерлась вище коліна. Перекладач їм каже, аби вони клали ту плиту назад, бо потрібно знайти чоловіка або брата тієї жінки, щоби прикрити оголену ділянку тіла. Наші рятувальники махнули рукою, адже якби поклали плиту назад, не факт, що жінка залишилась би живою. Її витягнули, але відомо, що потім їй із сім’єю довелось переїхати в інше село, бо місцеві хотіли закидати її камінням, мотивуючи це тим, що вона не вірна. Якщо говорити про колір шкіри, то це надто глибоко і на догоспітальному етапі в рамках «доме дички» не має значення.
«Люди, які брали участь у симуляціях, проводять усі маніпуляції на рівні м’язевої пам’яті»
– Нещодавно наші тернопільські студенти-медики стали відомими на всю Україну, адже найкраще впоралися з міжнародним іспитом з основ медицини. А як би Ви охарактеризували рівень знань студентів?
– Сам я навчався непогано, але пам’ятаю слова старших колег, коли прийшов в інтернатуру: «Забудьте, що вас вчили в академії, починаємо все наново». Не можна сказати, що рівень знань поганий. Якщо людина хоче бути лікарем, а не тато з мамою її туди запхали, якщо людині подобається навчатись, то вона стане хорошим спеціалістом. Базу, звісно, ти отримуєш в університеті, а коли приходиш працювати, то розумієш, що немає таких випадків, які описані у книгах. Якщо говорити про мою спеціалізацію, то екстрена медицина чи домедична допомога – це симбіоз науки і рок-н-ролу, якщо не імпровізувати, потерпілий помре. Адже ти знаєш, який має бути результат, а як ти це зробиш – твої проблеми, звісно, якщо все робити за протоколом.
– Пригадую випадок, коли до моєї бабусі на виклик приїхала «швидка», у неї трапився серцевий напад. Лікарка стояла розгублено і нічого не могла зробити, а в цей же час фельдшер за лічені хвилини провела ряд маніпуляцій і врятувала близьку мені людину. В чому причина, що лікар не зміг кваліфіковано надати допомогу?
– Це все досвід. Зараз у нас стара школа – на лекцію прийшов професор, прочитав із листочка слово в слово, студенти махнули головою, що зрозуміли. Саме тому я надаю перевагу новій школі – симуляціям, які дуже допомагають у навчанні. Який би професіонал не був і які би знання не отримав, зрозуміло, що у критичні перші декілька секунд буде ступор, буде страшно. Люди, які брали участь у симуляціях, проводять усі маніпуляції на рівні м’язевої пам’яті. Мозок може вимкнутись, а руки роблять те, що потрібно. Це як танці, якщо навчився, ноги самі танцюють, ти не задумуєшся про те, який крок чи па потрібно зробити. У вашій ситуації фельдшер не розгубився, бо, мабуть, уже не перший раз стикнувся з таким випадком. У тактичній медицині з цього приводу говорять, що під час бою чи в критичній ситуації виживає той, хто вміє практично, а не прочитав книжку. Користуючись нагодою, зазначу, що ми проводимо курси надання домедичної допомоги з симуляцією, тому охочих радо запрошуємо.
– Повернуся до Вашої діяльності в АТО, все ж таки що Вас мотивувало викладати саме в зоні проведення бойових дій, адже не всі лікарі зібрались і поїхали на схід?
– Тут багато чого взаємопов’язано. Ми працювали з бійцями ЗСУ та добровольцями і знали рівень медицини на фронті. Коли почалася війна, на всю країну залишилося 3 медичних університети, де була військова кафедра. Маючи певні знання, у мене та моїх однодумців тоді була одна мотивація – хто, як не ми?
– Знаю, що Ви отримали нагороду від Петра Порошенка. Це стало несподіванкою для Вас?
– Звісно, і мені було дуже приємно, я отримав відзнаку президента України «ЗА ГУМАНІТАРНУ УЧАСТЬ В АНТИТЕРОРИСТИЧНІЙ ОПЕРАЦІЇ». Ще маю нагороди «ЗА СЛУЖБУ УКРАЇНІ» від Тернопільської ОДА, «ЗА ЖЕРТОВНІСТЬ ТА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ» УПЦ КП, грамоти від Міністра Оборони України та Центрального Військово-медичного управління. Але більше ціную не медалі та грамоти, а подяки від людей, яких вчив і моя наука стала їм у пригоді.
«Держава повинна створити відповідні умови, аби наші лікарі не покидали Україну в пошуках кращого життя»
– Не можу оминути увагою й оплату праці лікарів…
– Лікарі отримують мало і на «швидкій» також. Зазвичай люди кажуть, що на «швидку» йдуть ті, кому забракло грошей, аби потрапити в лікарню. Хоча насправді робота на «швидкій» крута і потужна, адже від тебе залежить життя людини вже і зараз. Зарплатня лікаря без категорії – до 4-х тисяч, і це враховуючи чергування день/ніч, два дні вдома. А на зміні від 6-ти до 12-ти викликів. От у судді висока зарплата, а у лікаря – ні. Чому така різниця? Звісно, від судді залежить багато, а від лікаря ще більше – житиме людина чи ні. Свого часу нарком охорони здоров’я Семашко запропонував Сталіну проєкт підвищення зарплати лікарям, оскільки вона вже тоді була мізерна. Сталін подивився і сказав: «Хорошого лікаря народ прогодує, а поганому так і треба». Але це не повинно бути реаліями життя, а «дякую» на хліб не покладеш. Людина може бути патріотом, спеціалістом, але якщо немає коштів дітям взуття купити чи нагодувати, кожен починає шукати, де краще. Думаю, що держава повинна створити відповідні умови, аби наші лікарі не покидали Україну в пошуках кращого життя.
– З чого починається Ваш робочий день?
– П’ю таблетку від тиску, а потім каву (сміється, – авт.)
– Знаю, що Ви маєте відношення до Пласту…
– Останній рік я трохи відійшов від цього, але так, я пластовий сеньйор. Взагалі у Національну скаутську організацію України «ПЛАСТ» прийшов у 1992 році, на Тернопільщині в той час вона тільки починала відроджуватись. Зараз у цій організації мої діти, після того, як вони стали пластунами, я, так би мовити, навернувся назад. Входжу у 20 курінь УПС «Орден хрестоносців» ім. Андрея Шептицького, в основному виконую роль інструктора або лікаря по таборах, але мене просять стати виховником, та для цього мені бракуватиме часу та нервів (посміхається, – авт.)
– Скільки у Вас дітей?
– Троє. Старший – цьогорічний випускник, середньому – 13, а молодшому – 9.
– Можливо, Вам уже відомо, чи сини планують також бути лікарями?
– Старший син хоче займатися спортивною медициною, адже грає у флорбол, зараз він абітурієнт і обирає між вступом до Львова чи Тернополя. Середній хоче стати парамедиком, хоча, здається, ще до кінця не розуміє, що це. Молодший ще поки не задумувався над тим, ким хоче стати.
– Ви строгий тато?
– Ні. Часом варто бути строгішим, особливо зараз, коли середньому 13 років і в нього перехідний вік. Я завжди хотів бути для дітей більше другом, ніж батьком. Завжди кажу їм, аби у будь-якому випадку, не важливо, проблема це чи радісна новина, зверталися до мене. Взагалі намагаюся якомога більше часу проводити з дітьми.
– Найщасливіший момент у Вашому житті?
– Тепер я можу із впевненістю сказати, що це народження дітей.
– Яке хобі у тренера з надання домедичної допомоги?
– Моє хобі – це моя робота (сміється, – авт.) Мені подобається те, чим займаюся.
Можливо, колись дозріє курс виживання, який би хотілося написати. Мається на увазі те, що людина зможе надати постраждалому допомогу, використовуючи те, що є на ній: кепка, футболка, штани, ремінь. Адже не важливо чим, головне – результат. А ще люблю футбол, подорожі, історію.
– Про що мрієте?
– Щоби діти були здорові і дружня сім’я. Завжди згадую нашу дружню родину. Коли треба, всі разом збиралися, працювали, допомагали один одному. Не було різниці між двоюрідними братами і сестрами та рідними. Зараз роки взяли своє і більша частина тієї родини не зі мною, а молоді зараз трохи не до того. Я би хотів, щоби мої діти мали міцну родину і трималися купки. Якби всі так жили, то було б краще всім. Щоби не було людей, у яких «я – не я і хата не моя», а навпаки, оточували тебе ті, що можуть плече підставити.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Щоби пройшли курс надання домедичної допомоги не тільки для когось, а й для себе. А ще хочу побажати, щоби ці знання їм не знадобилися. Щоби всі були здорові і війна, до якої ми звикли, якомога швидше закінчилась і ми жили у цивілізованій країні.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812