1 січня на 99-му році життя відійшла у засвіти людина-легенда, членкиня ОУН, зв’язкова УПА (псевдо «Лілея», «Конвалія»), жителька м. Збараж Ганна Степанівна Ковальчук-Лінько.
Вона вірила в перемогу, благословляла всіх українців на знищення ворога першою заповіддю з Декалогу українського націоналіста «Здобудем Українську Державу, або згинем у боротьбі за Неї».
Ганна Ковальчук-Лінько, членкиня ОУН, зв’язкова УПА, псевдо «Лілея», «Конвалія». Народилася 2 березня 1924 року в селі Терпилівка Підволочиського району Тернопільської області. Початкову школу закінчила в рідному селі, 4-7 класи навчалася у Новому Селі. Сьогодні – жителька Збаража. Вкотре, спогади крізь біль та без сліз, з гордістю та з правилом свого життя «Здобуду Українську державу, або згину у боротьбі за неї». Автобіографія пані Ганни про безмежну любов і жертовність, про життя і смерть, зраду і відданість, про силу духу і жіночу долю.
З перших вуст.
«Любов до України в мене проявилась у ранньому віці. В дитинстві будь-яке святкування проходило з власноруч виготовленим прапорцем з паперу жовто–блакитного кольорів. З гордістю бігала по селі, тішилася, що я українка. Полякам це, звичайно, було не до вподоби, на кожному кроці відчувала приниження і насмішку, а то й злобу.
У 1942 році прийшли німці. Саме тоді я вступила у Збаразьку дворічну торговельну школу. Одного дня ми, студенти, познайомилися з жінкою похилого віку, що відповідною пропагандистською роботою закликала нас до боротьби за Незалежність України. Ми, всі як один, з великою вірою і натхненням прийняли цей гарячий виклик. Так уся молодь вступала в ОУН, приймаючи присягу: «Здобудем Українську державу, або згинем у боротьбі за неї». Німці теж переслідували прояви націоналізму, та, всупереч забороні, ми малими групами, вечорами, збирались по хатах, обговорювали, планували, аналізували, читали історію України. Нами керували молодечий запал, любов до України та ненависть до приниження.
З приходом більшовиків у березні 1944 року всі з торговельної школи розбіглися. Хто тікав на захід, хто повертався додому чи пішов в УПА, кого забрали силоміць на фронт. Я повернулася в село і відразу ж включилася в підпільну діяльність. За вказівкою проводу пішла працювати секретаркою Терпилівської сільради, щоб мати доступ до важливої інформації.У 1946 році втратила нареченого. Хлопець родом із Чагарів-Збаразьких. Коли прийшли більшовики, він пішов у підпілля на Волинь, там були часті, нерівні бої і хлопці наші масово гинули. Коли чекісти кинули велику силу на Волинь, щоб знищити бандерівців, провід видав наказ ховатись, хто де може.
Завчасу в Терпилівці у полях були збудовані криївки, ліси ж бо відсутні. Тут і переховувався мій хлопець із товаришем. Не минуло й тижня, як їх убили. Я того дня працювала в канторі, як заїздить машина на подвір’я і з особливою радістю забігають військові комісари сповіщаючи: «Іді сєкрєтарь – бандеровцевпривєзлі, нєздалісь – пастрєлялігадов! Іді пасматрі, может узнаєш каво!?». Звичайно, я їх упізнала, це були мої хлопці, та я жодним чином їх не видала. Адже один неправильний погляд чи крок, і біда, я ж була носієм секретної інформації. Так вояки під канторою лежали три дні. Із рідних їх ніхто не забрав. За наказом комісарів закопали хлопців, завинувши у мої ковдри (з дому принесла), сама ж і присипала землею. Односельчани знали мого нареченого і я була свідома, що на мене чекає, сексоти ж не спали. Я наступного ж дня розрахувалася із сільради. Через декілька днів із району приїхало кілька військових, зігнали усіх дівчат до школи, записували наші прізвища. Я відчувала небезпеку, на щастя, продиктувала чуже і на тому, думала, втишилось. Та з того часу щоразу за мною питалися, виявляється, я була під пильним оком. Як тільки облава, я тікала з хати, переодягалась в лахміття, робила маску на обличчя. Так в страху прожила в селі до 1947 року, а далі втекла у Львів з паспортом на чуже прізвище. Пішла на курси машиністок, щоб хоча б якусь освіту здобути. У 1949 році ввечері в гуртожитку чекісти перевіряли документи, сказали, що паспорт протермінований, треба збиратися, щоб перевірити інформацію у відділенні.
Одяглась мовчки, вийшла, «Волга» на мене чекала, відкрилися двері: «Садісь!». Привезли на вулицю Палчинського, у будинок КДБ. Мене тримали тут тиждень, ставились до мене дуже добре, гарні умови: ванна і туалет, харчування таке, що ще в житті такого не їла, обіцяли квартиру в центрі Львова, навчання в інституті, хороше безтурботне життя. І все заради того, щоб я згодилася співпрацювати. Звичайно, я відмовилася. Комісари зрозуміли, що мене не зламати. Прийшли троє, катували, збили так, що самі змучились. Опісля, напівмертву, перевезли у в’язницю на Лонcького. Кинули в камеру, де було 19 дівчат, а я 20-та. Всі сиділи на підлозі, плечима одна до одної, мені відвели місце біля дверей і «параші». Дихати не було чим, ще й досі пам’ятаю цей сморід. Саме був Великдень, а я у в’язниці, батьки нічого не знали. Дівчата один одного розраджували, ми дуже здружилися. Дехто тут сидів рік і більше, серед ув’язнених було багато львів’янок та івано-франківців.На наступний вечір відкривається «кармушка» і черговий наказує: «Хто на «К» – вихаді!». Я, Ковальчук, пішла за ним, і знала на що йду. Робочий день у катів починався з 10.00 вечора до 06.00 ранку і супроводжувався нелюдськими криками. Черговий привів в кабінет до слідчого. Вечір розпочинався із запитань: Ти була в банді? Що робила? Де ходила? З ким співпрацювала?… І так до ранку, одне і те ж: питання – катування, питання – катування… Бив, куди попало. Рано приносили в камеру, збиту, всю синю від побоїв, дівчата мене не впізнавали. І так тривало три місяці. Найважче було чути нам в камері ричання, той стогін від катувань інших полонених, і неможливо було розпізнати чи то жінка, чи то мужчина, чи худоба. Кати знущалися, а я щиро молилася і просила Господа, щоб він дав сили витримати всі тортури і нікого не видати. Через три безрезультатних місяці, слідчий поїхав у Нове Село Підволочиського району і привіз нові свідчення. І знову: три місяці допитів і тортур. Через шість місяців катувань мене судив військовий трибунал. Зачитали свідчення двох заочних свідків із села Терпилівка і одного очного – це був сексот – провокатор (псевдо «Гарт»). Я його впізнала. У 1944 році він оперував на наших теренах і не один раз був в моїй хаті, як бандерівець, сам посідав високий чин і, звичайно, про все і всіх знав. На суді я йому заплювала очі, переконуючи всіх, що перший раз бачу цю потвору. Та мої свідчення ніхто й до уваги не брав. Вирок – 10 років ВТТ і 5 років позбавлення прав, без права повернутися в Західну Україну. (Через деякий період часу я взнала, що цей самий «Гарт» здав нашу стареньку церковицю, де переховувалися і загинули Бугай Роман, Сивий Олекса, і Богатчик Теодор, а коли запалили церкву, то ще й згоріли сховані поранені Іван Паляниця і Слава Щур із Токів). Після суду перевезли мене у в’язницю Бригідки, діюча і найстаріша у Львові. Тут був пересильний пункт. Людей збирали з усіх областей, а у вересні вивезли на товарну станцію, повантажили в товарняки по 50 дівчат в кожен вагон, кинули нам 10 буханок хліба і смердючої тюльки. Привезли в Тайшет Іркутської області. Тут теж був пересильний пункт. Розмістили у бараках. На день давали по 300 грам хліба і мищину баланди. Не раз мріяла, що наїмся досхочу хліба і ситою помру, таке в мене було скромне бажання. Усі дивувалися, що я вижила після таких тортур. В Тайшеті була 3 місяці. Згодом молодих і, порівняно здорових відділили окремо, і мене в тому числі, та відправили до порту Совгавань. Повантажили в товарне судно, як худобу. Плили два тижні, море штормило, вода аж в трюм заливала, мені не було страшно, бо я вже не цінувала життя. Приїхали в порт Нагаєво (Магадан). Тут нам видали ватні штани, бушлат, валянки, шапку–запашку. На плечах, на чолі і на колінах приліпили білі латки площею 10 на 15 см із номерацією особистої справи, мій – Д2181 Ми були «асобаапасниєпрєступніки».
Магадан – пересильний пункт, сюди приїжджали купці і відбирали людей, як рабів на ринку. Я потрапила в бригаду зі 150 жінками. Привезли нас за 23 кілометри від Магадану. Привели в ліс, розділили по дві, дали пилку і дві сокири, виділили ділянку, встановили норму – 10 кубів дерева. В парі зі мною була литовочка. Тримаємо сокиру з пилкою і плачемо, ми в житті не працювали такими знаряддями. Поплакали і пішли до сусідніх дівчат вчитись. Сніг відкидали, а він на ріст людини, валили дерево, зрубували сучки, різали по два метри, складали на купу, а ввечері повірка, хто скільки зробив, норми не виконував ніхто. А в бараках чекала вечеря: 300 грам хліба, миска баланди і відбій. Замучені, а спати не могли, клопи та воші доїдали. Начальник табору, справжній кат, щоразу нам нагадував: «Ви атсюда ні аднанєуйдьотє, всєпадохнєтє!». Та Господь добрий, всіх нас беріг, жодної жертви не було – в холоді, в голоді, в тяжкій праці прожили до 1953 року. І тут радісна звістка, здох «батько народів» товариш Сталін. Указ: відсторонити усіх жінок від тяжкої праці. Радості не було меж.
Перевезли нас на сільгоспроботи, кого у свинарники, кого в парники. Я в парниках вирощувала огірки. Життя налагоджувалося. Вийшов указ про звільнення неповнолітніх. Згодом, знову указ для тих, хто відсидів дві третіх терміну. Я попала під 2/3, але під розписку про невиїзд. В Магадані познайомилася зі своїм чоловіком, Трохимом Лінько (колишній офіцер РККА, бойовик «Граб» з відділу УПА – Північ Клима Савура, засуджений 1947 року). Знову указ на звільнення, дозволяють виїжджати, хто куди хоче. Одні залишилися, щоб заробити гроші, інші їхали додому. Мої батьки багато пережили, мали двох дітей і обоє засуджені, тому питання залишатись чи їхати навіть не обговорювалось. Більша частина ув’язнених повернулася в Україну. Щасливо переплили море, відтак потягом. Зустріч 1955 року з рідними запам’ятала на все життя. Словами це передати неможливо.
За тиждень справили весілля. Три дні гуляли уся родина і сусіди. Здавалось, погане все позаду. Через три дні після весілля я захворіла на грип, температура сягає до 40 градусів, а «рідні» органи нам приносять повідомлення: «Указ: всім колишнім засудженим (бандерівцям) до трьох днів виїхати із західної України на схід. Тато запріг коней і вивіз нас до потяга у Підволочиськ. Навмання заїхали в Миколаїв. Два тижні ми тинялися у місті, до хати чужинців ніхто не впускав. Хвороба мене підкосила. Вирішила поїхати додому вмирати. У Підволочиську в паспортному столі знепритомніла, паспортистка з жалю приписала мене. В лікарні підлікувалася і жила в батьків. Чоловік скитався біля двох місяців по всій східній Україні і теж повернувся додому. Три роки жили у Волочиську, аби за Збручем, де заледве нас приписали. Ми для волощан були «бандьорами». Та не полишали надії приписатися біля своїх, на західній. І на Великдень чоловік голосно викрикнув: «Христос Воскрес! Приписали – в Збаражі!». Ми почувалися найщасливішими людьми.
1991 рік. Україна Незалежна. Ми вступили в новоутворену ОУН – УПА, знову ж приймаючи присягу: “Здобуду Українську державу, або згину в боротьбі за неї”. Часто зустрічалися з друзями, як в молоді роки: співали, веселилися, плакали, святкували, аналізували і, звичайно, як студенти, вчили історію України. Мій Трохим співав у чоловічому хорі УПА, який діяв і діє по сьогодні в Збаражі. Чоловіка втратила у 2004 році, йому діагностували рак гортані і лікарі запевняли, що проживе не більше трьох років. Трохим прожив тридцять років не знаючи свого діагнозу, я йому не сказала, і лікарі вміють помилятися.
Прошу Господа, щоб він дозволив мені дочекати справді незалежної від ворогів України, за котру я так багато пережила, за котру мій чоловік боровся, за котру повмирали багато моїх друзів, за котру знову гинуть мої рідні УКРАЇНЦІ.»
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
3812