У Львові в Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору» відбувся перформанс імпровізованої хресної дороги та молитва в пам’ять про загиблих в Оленівці. Тут зібралися рідні, друзі, бійці «Азова», щоб спільно віддати шану та відкрити разом нові сторінки страшних подій. Серед присутніх був командир 1-го батальйону бригади спеціального призначення «Азов» Арсен Дмитрик (позивний «Лемко»). Він був старшим бараку в Оленівці, де стався теракт. Йому вдалося вижити та врятувати багатьох побратимів. Через чотири місяці Лемку вдалося повернутися з російського полону завдяки обміну.
Що саме трапилося в Оленівці, якою є російська буцегарня зсередини, як відбувалося лікування поранених – 28-річний майор Арсен Дмитрик розповів кореспондентам Укрінформу.
ПРАПОР, З ЯКИМ ЇЗДИВ НА ФУТБОЛ, ВТРАТИВ У МАРІУПОЛІ
-Арсене, коли для вас розпочалася війна з Росією?
– Я сам із Бережан, що на Тернопільщині. Після закінчення школи поступив до Львівської Політехніки. З друзями-студентами ми були фанатами футбольного клубу «Карпати», були такі собі «львівські ультрас» із націоналістичним спрямуванням (сміється).
– Цікаво, а як ви це виражали?
– В мене, наприклад, був завжди із собою прапор УПА, який на той час забороняли публічно вивішувати. Але ми примудрялися проносити його на футбольні матчі і розгортали всюди, де грали «Карпати», – навіть у Донецьку і Криму, а одного разу ще й в Білорусі. Звичайно, потім мали трохи проблеми з поліцією, але це нас не лякало, навпаки, додавало азарту. Війна з РФ для мене розпочалася ще з Революції Гідності. «Львівські ультрас» були одними із перших, хто виїхав до Києва, і стояли в перших рядах у протистоянні з «Беркутом» на Інститутській та Грушевського. Ми знали, що так просто, наприклад, як Помаранчева революція, це не закінчиться. Буде війна.
– На жаль, я його втратив під час оборони Маріуполя. Але в нас з хлопцями з прапорами дуже багато історій. Для нас це важливо. Ми навіть у Криму знімали російські прапори. В Інтернеті є відео, як з російського КПП зняли і спалили триколор, то були ми (сміється). Ми це називаємо: «Львівські «Карпати» грали на виїзді». Потім ховалися пів тижня, бо нас їздили скрізь шукали, але нас не так просто знайти.
– Ви від самого початку служби були в «Азові»?
– Так, у вересні 2014-го я поїхав у Київ у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Правда, до комплектування довелося скинутися добряче усій родині. Відразу попросився до «Азова», бо там вже було багато моїх друзів, не лише зі Львова – ультрас зі всієї України. І по сьогоднішній день там служу. Починав з простого солдата-гранатометника, а зараз, як і під час оборони Маріуполя – командир 1-го батальйону мінометної батареї бригади «Азов».
МИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ В ПОЛОН, А ВИХОДИЛИ З МАРІУПОЛЯ ЗА НАКАЗОМ
– Що було найскладнішим під час оборони Маріуполя?
– Ворог нас на суходолі переважав в десятки разів. Він фізично нас не міг перемогти, бо ми робили такі сюрпризи, що вони були в шоці. Їх армія не могла вступити з нами в безпосередній бій, тому вони використовували все що можна: танки, авіацію, високоточні ракети… Їхні розвідники нас не могли знайти, але якось з’ясували, де наш госпіталь, і почали безперестанку його бомбити з повітря ракетами та безпілотниками. На комбінаті “Азовсталь” ми з ангара в ангар рухалися лише тунелями, бо виходити назовні було небезпечно – ворожа артилерія одразу починала обстріл. Ми переміщалися тільки вночі. А наші бійці на позиціях лежали пів дня, ми їх не могли ні забрати, ні замінити, бо було дуже «гаряче». Згодом ворог збагнув, що ми назовні не виходимо, тож почав бити протибетонними снарядами й завалювати тунелі Азовсталі.
– А як вам доставляли боєприпаси, їжу, медикаменти?
– Нам підвозили їжу та боєприпаси, для цього розроблялися цілі схеми. Набагато складніше було з медикаментами, була критична нестача. До нас нічого не доходило: одну гуманітарку Червоного Хреста росіяни не пустили, іншу – змародерили. Ми віддавали з бойових позицій наші аптечки пораненим, але цього було недостатньо. І наші хлопці просто починали гнити… Антисанітарія, обстріли 24/7, бункера ледве трималися, а нас 600 чоловік. Багато людей ми тоді втратили…
– Коли ви здавалися в полон – це була надія на виживання? Ви довірилися міжнародним організаціям, владі, командуванню?
– Ми не здавалися в полон, правильно казати – виходили з Маріуполя, склавши зброю. Ми виконували наказ нашого командування. Були домовленості, що в першу чергу будуть обміняні поранені, а далі протягом чотирьох місяців мали обміняти інших. Перемовини в нас вів Редіс (командир «Азова» Денис Прокопенко. – авт.), їздив туди, спілкувався з генералами, офіцерами ГРУ. І ми йому вірили, і зараз віримо. Ми в першу чергу намагалися вижити, щоб мати змогу далі протистояти агресору, а також мусили подбати про наших поранених. Хоч багато хто виходив з Азовсталі неохоче. Мої хлопці вийшли передостанніми.
БУДНІ В ОЛЕНІВЦІ
– Вас відразу направили до колонії в Оленівці? Як вона виглядає?
– Так. Усіх, хто вийшов з Азовсталі, поселили окремо у двох бараках. Це такі 60-метрові двоповерхові приміщення, які розраховувалися десь на сто чоловік, а нас там було біля трьохсот. Сама колонія будувалася за часів Радянського Союзу як місце для утримання неповнолітніх злочинців. Потім була законсервована, а з початком великої війни її почали використовувати як буцегарню для українців. Щось там трохи підлатали, поставили умовний душ – перевернуту бочку з водою, туалет на вулиці. Головне – огородили територію і поставили багато охорони з собаками, адже, як вони казали, «здєсь находятся особо опасниє прєступнікі».
– Після підйому в шостій ранку нас усіх виводили на плац, шикували, і з гучномовців лунав гімн Росії. Далі йшли митися, голитися, робити зарядку. Після цього о восьмій годині знову всіх виводили для переклички, а потім така ж процедура ввечері. Між прийомами їжі водили на допити, при цьому одного азовця могли супроводжувати десять конвоїрів і дві собаки. Боялися нас страшенно.
– А працювати не змушували?
– Ми знали, що готують інший барак, там працювали українські полонені, але бійців «Азова» до робіт не залучали. За декілька днів до 28 липня до нас прийшли старші охоронці, принесли списки: три групи з наших двох бараків. Попередньо до нас доходила інформація, що готують полонених на етап в іншу колонію. Коли нас вже вишикували «коробкою» по 100 чоловік, ми були впевнені, що їдемо в Горлівку. Вже казали: «до побачення», «зустрінемося в Україні» і т.д. Але дехто жартував, що мовляв, зараз просто переведуть по сусідству в новий барак… Ми посміялися. Але нас реально просто перевели за 400 метрів в іншу частину колонії в Оленівці.
– Як виглядав той барак?
– Цей барак знаходився на самій окраїні, де не було жодних інших житлових структур, далеко від їхнього штабу, кухні, інших бараків. Коли ми тільки туди зайшли, то побачили, як нашвидкоруч там все робилося. Це старе промислове приміщення, де станки були розтягнуті під стіни залізобетонного квадрату. Ліжка були майже впритул одне до одного, але й їх на всіх не вистачало. По гігієні, якихось побутових речах – не було нічого, навіть води. Але найбільше, що нам впало в очі – це пліт, «колючка», яка була зроблена просто ніяк і її зірвати було елементарно. Тоді як попередньо нас тримали під найжорсткішою охороною. Я хочу, щоб всі розуміли, що це все робили на халяву, тимчасово – ні сил, ні ресурсів туди особливо не вкладали. Самі розумієте чому.
– Вас призначили старшим бараку?
-Так точно. І тому намагався зробити все можливе, щоб хлопці мали якісь елементарні речі. При переведені в новий барак я був у другій групі, потім до нас долучилася третя, яким сказали прийти зі своїми ліжками та матрацами. А ми були спочатку без нічого, зі своїм мінімальним пакетиком речей. За годину прийшов «хазяїн», як ми його називали на Оленівці, – директор, проти якого днями СБУ відкрило кримінальне провадження. Він сказав, що ми тут на декілька днів і для нас готують інший барак. Я попросив, щоб дали якісь елементарні засоби гігієни, – хлорки, мила, води…Тоді ще була інформація, що в Оленівці був гепатит, але це більше розкрутили ЗМІ. Він дійсно був, але в одного бійця, який його приніс ще із заводу. Харчувалися ми в бараку, нас не водили в їдальню. Жара, антисанітарія, майже 200 людей – прекрасний розплідник для різної зарази. Через трохи часу приїхала машина з ліжками, матрацами і подушками та мінімально привезли засобів гігієни.
– Ви кажете, майже 200? Була офіційна інформація про 193 українця.
– У барак завели 198 бійців. На момент теракту було 193. П’ятеро людей етапували в Донецьке СІЗО. Це робилося протягом кількох тижнів – по кілька чоловік зі всіх бараків Оленівки вивозили туди.
– Після того, як ви оселилися в новому бараці, чи змінилися ставлення наглядачів і режим дня?
– У перший день було все стандартно: ранкове шикування, гімн Росії, далі протягом дня – на допити і т. д. Єдине, що харчувалися, як я казав, в бараці. Хочу зауважити, що за день до теракту була інформація, що нас закрили на 2-3 години. Так, це правда. Вони робили по зовнішньому периметру освітлення і доставляли колючий дріт. Протягом цілого дня біля нас охорона копала собі навіть не бліндаж, а укриття. Обставляли ящиками і всім іншим, укріплювали. Вони готувалися.
-Можете пригадати ту ніч, коли в бараці стався вибух?
– В 22:30 провели відбій. Я вимкнув світло. Підійшов до нашого днювального, що чергував біля чорної таблички з цифрами – нас кожен день рахували, кожен раз ідентифікували. Потім поговорили з хлопцями і вирішили спати. О 23:00 я заснув, а через 15 хвилин прокинувся від вибуху. Він був за територією бараку. Переконавшись, що в нас шибки не повибивало, всі хлопці цілі і на місці, трохи посміялися, пожартували і знову заснули. Наступний раз я прокинувся від того, що стікав кров’ю. Відчув опіки по всьому тілу, боліла кожна клітинка.
– Вибух був знову ззовні чи вже ізсередини?
– Я не можу точно сказати, чи це був підрив зсередини, чи це був «прихід» зверху, бо у той момент спав. Найбільше хлопців загинуло біля входу в барак. Але я, маючи чималий військовий досвід, можу з впевненістю сказати, що це був не HIMARS, бо інакше я зараз із вами точно не говорив, бо загинули б усі. Проти нас точно було застосовано термобаричну зброю, яка випалює все.
– Була інформація, що охорона бараку стріляла по вам із автоматів, коли ви намагалися вирватися з бараку.
– Була дуже велика пожежа, ми почали переміщатися в сторону виходу. Спочатку охорона втекла, барак був закритий. Потім нам вдалося вирватися, і ми почали виносити хлопців. Ми самі поранені, дехто як решето, контужені, оглушені, але ті, що при свідомості, почали найперше витягувати тих, хто не міг встати, але мав ознаки життя… (довго мовчить). Якби не наші побратими, було б набагато більше жертв… Набагато! Потім почали вже витягувати тіла, тобто наших хлопців, які були без ознак життя. Вогонь був такої сили, що ми збилися в купку і всіх, кого могли, знесли до стіни. Але треба було терміново вийти назовні і подалі. Побратими вирвали сітку, щоб можна було покинути територію, нам ніхто не збирався відмикати. На той час вже повернулася охорона і почала стріляти. Але не по нас, а в повітря. Вони кричали: «Отходітє, отходітє, нє прібліжайтєсь!» – і зганяли на бетонну доріжку, яку ми називали «стометрівка».
Більшість із нас були без одягу, бо літо, спека шалена – ми спали лише в трусах. Але коли побачили, скільки поранених, то всі футболки і все, на кому що було, витратили на те, щоб позакривати рани хлопцям. Ми довго залишалися на тій доріжці, надавали одне одному допомогу підручними матеріалами, хоч їх у нас майже не було. Ми кричали, просили дати нам хоч бинтів, турнікетів – самі все зробимо. Але нічого не дочекалися. Дехто просто ходив і посміхався. А хлопці стікали кров’ю і помирали… Ми, хто міг, відтягували їхні тіла і складали під плотом. Медичної допомоги протягом кількох годин нам ніхто не надавав.
-Так, вони просто ходили і кричали. За декілька годин прийшли наші побратими медики, які також перебували в полоні. У них із собою було трохи бинтів, якихось елементарних засобів, щоб ми могли допомогти пораненим. Далі вони ж почали ділити нас на групи для евакуації, залежно від важкості поранення. Просто на чолі зеленкою позначали: 1, 2, 3 або «+» замість четвірки.
Вивозити нас почали лише за шість годин.
– Як це відбувалося?
– Приїхали величезні будівельні КамАЗи, почалася погрузка. Але не відразу. Один «персонаж», якого вже також знайшли і, сподіваюся, скоро відкриють кримінальне провадження, записував спочатку наші дані. Якщо хтось не міг говорити, приходив побратим, казав прізвище, ім’я, позивний і т.д. Зібравши список, «персонаж» пішов до себе в штаб, роздрукував фотографії, зробив накладну. І тільки після того він повернувся і нас почали звіряти і грузити в машини. Ви уявляєте, скільки часу пішло на все це? Нам здавалося, що вічність.
У мене були численні осколкові поранення і опіки обличчя, і вони 20 хвилин думали, я це чи ні. Потім підійшов охоронець, який мене знав через мою картавість і сказав, що точно я. Нас вантажили, вибачайте за жаргон, як ту скотину. Хлопців просто закидали в КамАЗ. Далі водії гнали на шаленій швидкості, не зупинялися ні на ямах, ні на чому. Я їхав у другій машині, але знаю, що в першій було кілька бійців, які не доїхали до лікарні — загинули дорогою.
МЕДСЕСТРИ ДОНЕЦЬКОЇ ЛІКАРНІ СТОЯЛИ І ПЛАКАЛИ
– Вас привезли в одну лікарню чи різні?
– Всіх нас завезли в центральну донецьку лікарню. П’ять будівельних КамАЗів, в яких майже сотня худющих, обгорілих, поранених, без одягу бійців. Нас просто висипали, не дали ні вилізти, ні винести побратимів. І всіх затягнули в маленький коридор приймального відділення. Просто уявіть, який там був запах і все інше. Хочу подякувати цивільним медсестрам – ці жіночки, коли нас побачили, просто стояли і плакали… Але потім зібралися, дали нам води, пообмивали і знову почали перевіряти по списку.
Важкі поранені лежали на ношах в коридорі, хто був ходячий, просто сидів, дехто лежав на підлозі. Час від часу приходили російські «військові», або можете назвати їх як хочете, мені просто болить язик, коли я кажу «військові», бо вони того не гідні. Але, певно, цензура вам не дозволить їх назвати тими, ким вони є насправді. То хай буде так. Так от, вони приходили і постійно говорили: «Самі винуваті! Жаль, шо не здохлі. Мучтєсь, мразі», – і т.д. А ми чекали операцій…
Комусь повезло, і операцію робили із знеболювальним. Мені і кільком десяткам бійців просто сказала медсестра: «Дєржись!» – і все. Без анестезії, без нічого, затягнули в операційну і півтори години з мене виймали осколки. Оперували молоді російські медики, по 26-28 років, такі, як я.
– Вони вам щось говорили?
– Знімали відосіки для Тік-Ток, розказували, як класно в Буковелі відпочивати, що в них «в подмосковьє подороже», які в нас гарні дороги і дівчата… І це все під час операції.
Потім нас почали розвозити по лікарнях: важких – залишили в центральній, когось відвезли в 14-ту та 16-ту, більшість, близько 60 бійців, потрапили в 15-ту лікарню Донецька. Там ми перебували впродовж місяця.
– Яке лікування вам надавали?
– Нас не лікували, а, як вони казали, «стабілізували». Проте там були цивільні медсестри, які могли деколи дати щось знеболювальне, зробити перев’язку. Вони мали якесь своє бачення того, що відбувається: щодо політики, і релігії, і війни, – але незважаючи на це, могли нам принести яблуко чи печиво. В лікарні також була охорона від “ДНР” – молоді хлопці, 18-19 років. З них 70% постійно повторювали, що їм війни не треба. Розпитували нас, як живуть на заході України та в Європі. Але коли приходив старший «афіцер», як його називали, такі розмови припинялися. Вони боялися його, ми неодноразово чули, як він із них знущався і бив. Ось на цьому побудована вмотивованість їх армії – страх. За місяць часу, поки я був в лікарні, сім днрівців втекли зі служби.
– Було відео, де російське телебачення знімало азовців в лікарні.
– Так, я теж є в тому кіно (сміється). Одного дня до нас прийшли з «раша.тв» чи щось таке. І так з’явилося те відео з 15-ї лікарні Донецька, де всіх вивели в коридор і сказали, що готують до обміну. Як цей список складали? Може, просто позбирали всіх, хто трапився – ніхто не знає.
– Після лікарні вас знову повернули в Оленівку?
– За місяць нам зв’язали руки, заклеїли скотчем очі і рот, пакет на голову – і недолікованих, всіх, хто був в нашій лікарні, відправилися назад в Оленівку. А тут ми помітили, що ставлення до нас після теракту кардинально змінилося. З нами були неходячі бійці, то в них забрали візки колісні, щоб інші поранені їх заносили і виносили в барак. Були хлопці з апаратами Ілізарова, які не могли ходити, – їх змушували. А щоб не відставали від інших – травили собаками. Треба знати, проти яких створінь ми воюємо. І головне – нам потрібно пам’ятати за цей теракт і говорити про нього не тільки в Україні, а на увесь світ, щоб всі знали, що росіяни – це не люди.
– Чи знали, що вас готують до обміну?
– Спочатку ні. На одному з допитів мені сказали, щоб збирався до етапування в Донецьке СІЗО. «Повєзьом тєбя до своїх», як мені оголосили. Я два дні «сидів на сумках», точніше кульочках (сміється), і чекав. А потім як годиться: руки за спину, мішок на голову і юхуууу – нас посадили в літак. Ми зрозуміли, що то вже буде не Донецьке СІЗО. А що? Сибір? Думки закрадалися різні. Робили перекличку, то ми чули, що частина в літаку з Донецького СІЗО, частина з Оленівки, поранені з лікарні – і вже знали, хто є. А далі почалася екскурсія «all inclusive».
– В якому значенні?
– В прямому. Нас привезли спочатку автобусами в Таганрог. Били нас там скажено, як востаннє. І вже тоді прийшло перше розуміння, що, ймовірно, нас везуть на обмін і вони хочуть відірватися. Далі нас посадили в ІЛ-76, і ми полетіли десь під Москву, там догрузили наших хлопців з «Лефортова» (слідчий ізолятор у Москві. – авт.), після чого відправилися в Білорусь, в Гомель. Тут вже нас перевели в автобуси і повезли в Україну. Ось таке турне.
– Які перші емоції були, коли зрозуміли, що вас обміняли?
– Емоції переповнювали, якщо чесно, я лише через два тижні усвідомив, де я, і втамував постійне відчуття голоду. А тоді, під час обміну, найперше почали бігати між автобусами, шукати побратимів, кого звільнили, ділитися інформацією, бо наші бійці, що були в московському СІЗО, навіть нічого не чули про вибухи в Оленівці. Далі поліція нам дала телефони і ми змогли подзвонити рідним. Мої дружина і батьки не могли повірити, після стількох місяців очікування, що я повернувся.
Ми всі, хто вийшов з полону, швидко стали до строю. Ми мстимося і далі будемо це робити, до останнього. Пройдуть десятки років, але все одно ми їх дістанемо і вони відплатять за скоєне, за сльози матерів, дружин, дітей, за ті втрати, що ми понесли – за все. Всі дані – є. Питання часу. Воно все їм вернеться. Я так казав їм на допиті в ГРУ, ФСБ. Я сподіваюся, що найближчим часом ще наших хлопців із Оленівки повернуть, але впевнений, що ніхто не забуде тої усмішки «хазяїна»…
ПРО ОЛЕНІВКУ ПОТРІБНО РОЗПОВІДАТИ, ПИСАТИ КНИГИ І ЗНІМАТИ ФІЛЬМИ
– Ви зараз у відпустці?
– На даний момент ми приїхали з батальйоном з виїзду, де брали активну участь у бойових діях контрнаступу. Зараз трішки маємо відпочинок, доукомплектування, отримуємо нову зброю та чекаємо наступних вказівок командування.
– Як зустріли командирів «Азова», що повернулися з Туреччини? Це для вас стало сюрпризом?
– Це для всіх стало приємним сюрпризом. Зустрілися, обійнялися і швидко до роботи. Бо поки ця російська нечисть топтатиме нашу землю, поки ми не виб’ємо ворога і не засудимо винних, ми не будемо мати спокою. Можливо, і після того його не буде, але це наше завдання зараз.
– Цілком з вами погоджуюся. Наша проблема в тім, що ми не знаємо нашої історії. Ми насправді не знали, що таке тоталітаризм. Це не просто оці повалені пам’ятники (розмова відбулася на території музею, де зберігаються демонтовані радянські монументи. – авт.). Це спотворення нашої історії. Якби наш народ знав, хто такі росіяни, він би ніколи не голосував за тих януковичів, медведчуків та інших. Я хочу, щоб кожному, хто заїкнеться про «братський народ» – розказували про трагедію в Оленівці, коли знищили стільки наших хлопців, яких не змогли зламати, а просто взяли і підірвали.
І треба на честь наших хлопців називати вулиці, сквери, міста. Потрібно знімати фільми, поки є живі свідки. Тому що історія – то така річ, яку всі розтягують на свою користь, і за 50 років наші правнуки можуть реально в школі вчити, що в Оленівку прилетів HIMARS. Так буде, якщо ми з вами цього не зупинимо, якщо факти та покази свідків знівелюють. Ми не можемо цього допустити.
А якщо ми зараз дамо по максимуму свідчень, розкажемо правду про те, що було – їх пропаганді буде набагато важче працювати. А вони, повірте, працюють без вихідних. Вже навіть зняли фільм про Бучу, як українські військові все нищили, всіх розстрілювали і ґвалтували. А ми про Оленівку просто волаємо на акціях в Україні і чекаємо справедливості. Немає чого чекати склавши руки. Якщо ми не скажемо правду, то за нас цього не зробить ніхто.
Людмила Гринюк, фото Анастасії Смольєнко
Джерело: https://www.ukrinform.ua/
Мітки: Арсен Дмитрик
3812