Володимир народився 19 квітня 1986 року в селищі Козова на Тернопільщині. Після школи закінчив училище за будівельною спеціальністю. Хоча постійної роботи у селищі не мав, однак не сидів без діла – працював на різних будівництвах, допомагав родині та дбав про дім.
«У нас тут так роботи немає, важко із цим. Але син завжди намагався якось нам допомогти. Куди міг, туди і йшов працювати, аби заробити грошей і всіх нас підтримати», – розповідає мати, пані Віра.
Жінка з особливою ніжністю згадує сина – товариського, доброго і турботливого.
«Володя був для нас добрий, піклувався про усіх. Як ішов додому, то обов’язково щось купляв, приносив нам. Знав, що вдома на нього чекає ще тоді маленька племінниця, тож цукерки для неї завжди брав. Хотів, щоб вдома було все, навіть якісь дрібниці. Для когось це може бути незначним, але хіба не в таких дрібницях і є щастя…», – каже мати.
Та повномасштабна війна змінила життя родини. 18 березня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України.
Спочатку він два місяці проходив військове навчання у Старичах на Львівщині. Після цього його направили до населеного пункту Новоолександрівка на Донеччині.
До останнього Володимир залишався на зв’язку із рідними. 16 травня він ще телефонував матері та друзям. Сказав, що більше не може довго говорити, і попросив не телефонувати йому.
«Він казав тоді: “Ти не дзвони до мене, а я тобі, як усе буде добре, через пару днів передзвоню”. Але щось того дня мені стало зле, ніби серцем відчула біду», – пригадує пані Віра.
Рідні чекали три-чотири дні, як і домовлялися. Однак дзвінка від Володимира не було. 21 травня родині повідомили, що він зник безвісти.
Після цього почалися довгі місяці невідомості. Родина намагалася з’ясувати, що сталося з Володимиром, перевіряли інформацію, сподівалися, що він міг потрапити в полон. Але підтверджень цього не отримали.
«Ми чекали, два роки чекали, молилися. Просили Бога, щоб він повернувся. Але не повернувся», – ділиться мати.
У травні 2026 року Володимир повернувся до рідної Козової вже «на щиті». Прощання із захисником відбулося 18 травня.
19 травня Володимира Галунку поховали у рідній Козовій.
«Ми так чекали на нього. Надія була, щовечора молилася… Тепер, синку, молюся за твою душу», – говорить пані Віра.
У Володимира залишилися мати, сестра та племінниця.
Світла пам’ять Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Джерело: Укрінформ
5949