Роман Довгалюк понад чотири роки захищав Україну від окупантів. Звільняв від росіян Київщину та Житомирщину, воював на гарячих Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках. Загинув під час бойового завдання в районі села Стецьківка на Сумщині.
Роман народився 14 квітня 1986 року у селі Мишковичі на Тернопільщині. Після закінчення місцевої школи навчався у Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка на факультеті фізичного виховання та спорту.
“Роман був надзвичайно активною дитиною. Змалку любив усе живе, тому я думала, що він стане або лікарем, або біологом. Йому було дуже цікаво, як називається кожна комашка або пташка. Якщо не знав, завжди шукав інформацію про них у книгах, розглядав на ілюстраціях, адже тоді ще діти не мали мобільних телефонів і доступу до інтернету”, – розповідає мама, пані Христина.
За її словами, хлопець змалку був надзвичайно цілеспрямований і наполегливий.
“Він був по-мудрому впертий. Якщо не хотів чогось робити, то ти його не переконаєш. Але водночас, якщо мав якусь мету, то докладав усіх зусиль, аби її досягти. Поряд з цим Рома був настільки ніжний і лагідний, що його неможливо було не любити. Я досі зустрічаю у житті людей, з якими не була знайома, але вони знали сина. Вони розповідають, що він вмів знайти підхід до кожного, розрадити, підняти настрій. У мене таке враження, що його всі любили”, – ділиться спогадами жінка.
Після навчання Роман переїхав у Тернопіль. Одружився, у нього народилася донька Софія.
“Саме тоді розпочався насичений творчий період у житті сина. Він відкрив тату-салон, працював артистом вогняного шоу, брав участь у співочих конкурсах, створив і очолив байкерський клуб, почав колекціонувати старовинний глиняний посуд і карнавальні маски. В нього було яскраве життя”, – згадує пані Христина.
Коли почалася російсько-українська війна у 2014 році, чоловік активно займався волонтерством.
“У Роми була майстерня тату в центрі і там завжди збиралося багато людей. Приходили його друзі, які служили в АТО, або ж військові, які приїздили у відпустку і хотіли зробити тату. Роман мав добрі здібності психолога, вмів вислухати та допомогти. У 2020 році прийняв рішення приєднатися до ЗСУ – підписав контракт у 44-ту бригаду. Сказав, що він підтримав всіх своїх друзів, які воювали, вони повернулися додому живі, тож тепер його черга”, – розповідає жінка.
У інтерв’ю Суспільному захисник зізнався: “Я займався тим, що люблю, тим, що хочу. Просто прийшов такий момент життя, коли я переосмислив повністю все, що було, як я прожив своє життя. Пішов в армію, підписав контракт…”.
За словами пані Христини, Роман відповідально ставився до служби, був надзвичайно сміливий. Не хотів залишатися в тилу, тому після навчання відразу ж вирушив на передову.
“Він все літо провів в окопах поблизу Волновахи, де була лінія розмежування. Попри те, що лише прийшов на службу, нічого не боявся та хотів бути корисним і робити щось важливе”, – зізнається мама.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, військовослужбовець разом із побратимами перебував на Волині поблизу кордону з Білоруссю. У квітні вирушив до Риги на військові навчання на базі НАТО, щоб опанувати роботу з гарматами M777, які отримала Україна.
Після повернення Романа разом із побратимами і новою зброєю відправили на Київщину та Житомирщину, далі були Куп’янськ, Бахмут, Запорізький напрямок.
“Роман був командиром гармати. Він завжди сильно хвилювався та дбав про своїх побратимів, боявся когось із них втратити. Хлопці його дуже любили”, – каже пані Христина.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент нагородив військовослужбовця орденом “За мужність” ІІІ ступеня, а також медаллю “За військову службу Україні”.
“У лютому 2024 року син отримав поранення в ногу. У Тернополі лікувався, потім була реабілітація, ще взяв відпустку. Після тривалої розлуки він зміг побути вдома, з рідними. 18 липня він повернувся на фронт. Його підрозділ вже брав участь у боях на Курщині”, – розповідає мама бійця.
Незадовго після повернення із відпустки, 12 серпня 2024 року, Роман загинув під час бойового завдання в районі села Стецьківка на Сумщині.
“Роман разом із побратимами віз полонених росіян з Курщини. Їх атакували ворожі дрони. Коли до мене прийшли із ТЦК, то я спершу подумала, що це щодо моєї мобілізації, адже я теж хотіла піти на фронт, але мені відмовляли. Коли почула: “Роман…”, то все зрозуміла…”, – ділиться пані Христина.
Захисника поховали на Пантеоні Героїв на Микулинецькому кладовищі. Посмертно Роману Довгалюку присвоїли звання «Почесний громадянин міста Тернополя».
Запитую пані Христину, якою була її остання розмова з сином. Жінка зізнається, її не було, адже вона досі спілкується з Романом і відчуває його підтримку у всьому, що робить. Вона возить у авто фотографію сина та його речі, у квартирі облаштувала куточок його пам’яті. Повісила на стіні його вишиванку, нагороди та фотографії.
“Я з 2014 року займаюся волонтерством. Після смерті Роми я почала супроводжувати загиблих бійців разом з колоною “На щиті”, беру участь у похованні наших тернопільських захисників, впорядковую могили військових, які не мають рідних, малюю картини й продаю їх на аукціонах, а за виручені кошти допомагаю хлопцям. Я все це роблю у пам’ять про сина. Його життя обірвалося дуже рано, але він завжди робив добрі справи і підтримував інших. Тож я продовжую його шлях”, – зізнається жінка.
Роману Довгалюку назавжди 38. У нього залишилися мати Христина, батько Анатолій, донечка Софія, яка цьогоріч закінчила школу, брати Андрій та Іван.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву, Патрульна поліція Тернополя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Джерело: Укрінформ
5949