Вона охоче спілкується з однодумцями, ділиться досвідом із такими ж активістами, як і сама. Різка у висловлюваннях, поміркована в діях і наповнена любов’ю до рідної землі та народу. Близькі жартома називають її «великим злом у малому тілі». І справді: незважаючи на свою тендітну зовнішність, вона може дати прочухана будь-якому корупціонеру. Моя співрозмовниця, громадська активістка Юля Гесюк в ексклюзивному інтерв’ю поділилася своєю громадською позицією, розповіла про погрози і те, що завадило стати їй гвинтиком у правоохоронній системі.
«Юлю, тікай звідти! Ти молода дівчина, будуй сім’ю, народжуй дітей і живи собі спокійно, як і всі»
– Громадський активізм як суспільне явище вийшов на новий рівень після Революції гідності. Розкажіть про Вашу історію становлення себе як активістки…
– Історія того, як я потрапила в громадський сектор, трохи специфічна і нестандартна. Після Революції гідності я працювала державним службовцем у ТОДА більше року і весь цей час страждала (сміється, – авт.). А все тому, що була категорично незгідна із принципами їхньої роботи, кадровою політикою. Мене це дуже бісило та дратувало, адже не давали можливості працювати молодим людям і в принципі тим, хто хотів щось реформувати та змінювати. Там усе блокувалося через небажання змінювати кадри. Тоді я прийшла до думки, що потрібно змінювати щось самій.
Так збіглося, що в цей момент почався набір до патрульної поліції. І тоді я подумала: «А чому б і ні?» Пройшла всі етапи, які про себе назвала «колами пекла», і на співбесіді я… провалилась.
У комісії сидів колишній керівник тернопільського осередку «Автомайдану» Ігор Василів, активіст Андрій Деркач, тодішній керівник патрульної поліції Володимир Струк і психолог. Наш діалог звівся до того, що ми говорили з Ігорем Василівим про все і ні про що, а через кілька днів я дізналася, що не пройшла співбесіди. Мені в принципі не властиво опускати руки і залишати не закритими питання, тому знайшла Василіва у Фейсбуці і поцікавилась, у чому причина. Адже я ідеально пройшла всі етапи тестування, що передували співбесіді. У кінцевому результаті він запропонував мені зустрітися, бо в той час вони шукали офіс-менеджера для «Автомайдану». Ми переговорили і дійшли висновку, що піду працювати до них. Так потрапила в громадський сектор і досі в ньому залишаюся. Це вже стиль життя!
– Не думали про те, що члени комісії із громадського сектора побачили Ваш потенціал і вирішили, що Ви зможете ініціювати зміни і для цього не потрібно бути поліцейським?
– Так воно в кінцевому результаті і вийшло (посміхається, – авт.). Пропрацювавши в «Автомайдані» більше року, постійно поверталася до цієї теми і розпитувала в них, чого ж я не пройшла співбесіди. Конкретної відповіді не отримала і до сьогодні. Але розумію, що вони побачили в мені ті якості, завдяки яким я можу щось змінити в громадському секторі, і вирішили мене взяти, поки не забрала поліція (сміється, –авт.).
– Не шкодуєте, що так трапилось?
– Зовсім ні. Я за характером борець – не вмію, не звикла і ніколи не програю. Фактично те, що не пройшла співбесіди, – це перший програш у моєму житті, і це була катастрофа. Три дні знаходилась у депресії, в голові крутилася думка: «Ну як так? Я поставила собі мету і не досягла її». Адже для мені це не властиво. Та минав час, побачила, як працює патрульна поліція, куди пішли працювати багато моїх знайомих. До мене прийшло усвідомлення, що я, мабуть, би так не змогла, адже знаю, з якими труднощами вони зіштовхуються мало не щодня. Зараз уже розумію, що якби я прийшла в поліцію, то пропрацювала би півроку і пішла. Бо реформа завалилася, я б це зрозуміла і, розчарувавшись, покинула би патрульну службу. Не виключаю того, що повернулася б назад в адміністрацію. Хто його знає, як би все сталося, та «Автомайдан» забрав мене тоді, коли було потрібно.
– Громадський активізм – це небезпечно. Ви – молода дівчина, як ставляться до Вашої діяльності батьки?
– Жахливо. Я думала, це пройде з часом. Та розумієте, тут усе пов’язано з тим, яка ситуація з громадським активізмом в Україні. Мама бачить, що убили Катю Гандзюк, побили моїх колег з «Автомайдану», які виконують аналогічну роботу, що ми виходимо під Верховну Раду, вимагаємо притягнути до відповідальності винних осіб, ініціюємо «протягнення» закону методами адвокації, але нічого не відбувається. У мами спрацьовує інстинкт, адже для неї я завжди залишуся дитиною, і вона каже: «Юлю, тікай звідти! Ти молода дівчина, будуй сім’ю, народжуй дітей і живи собі спокійно, як і всі». Та треба було мене виховувати по-іншому з дитинства, бо я ось такий борець за справедливість. Мене не влаштовує те, що відбувається зараз. Не хочу будувати сім’ю, народжувати дітей у таких умовах. Вірю в те, що ми можемо все змінити на краще, і знаю, що коли опустимо руки, то буде жах. Якщо ми об’єднаємось і почнемо боротися із системою, то все можливо. Дуже багато країн подають нам приклад. Не потрібно нічого нового вигадувати, просто треба згуртуватися і сприймати абсолютно адекватно наші поразки, але виграти війну.
«У Швейцарії на референдумі питали, чи обрізати ріжки коровам»
– Знаю, що Ви були у Швейцарії. З якою метою відвідали цю країну?
– Брала участь у надзвичайно класному проекті, який рекомендую усім молодим активним людям. Він називається «Молодь змінить Україну», започаткований фондом родини Богдана Гаврилишина. Фонд виділяє певну суму коштів для того, аби молодь розвивалася. Кожного року обирається 5-7 регіонів, де проводяться тренінги на різну тематику. Кінцевий етап – написання власного проекту, який потрібно захистити перед комісією. Переможці виграють або кошти на втілення проекту, або поїздку в одну з країн Європи для обміну досвідом. Таким чином мені вдалося відвідати Швейцарію. Коштом фонду оплатили переліт, проживання та харчування. Влаштували величезну кількість зустрічей – по 4-6 щодня. І це були різні формати – з урядовцями, підприємцями, громадськими активістами. За тиждень ми дізналися, як працює кожен сектор.
– Що Вам дала ця поїздка?
– Перш за все я обожнюю подорожувати, і це плюс одна країна, яку я побачила. Не впевнена, що колись би мені вдалося самій потрапити до Швейцарії. Також це зовсім інша система, я побачила, як працює зсередини державотворення. Ця країна взагалі не така, як ми, але нам і не потрібно бути ними. З іншої сторони, можна для себе почерпнути те, що буде працювати і в нас. Для прикладу, в Швейцарії дуже популярні голосування. У них всі рішення приймаються референдумами. Коли ми були там, якраз проводили референдум, і питання, що на нього виносилося, стосувалося того, чи обрізати ріжки коровам. Адже у них корів дуже багато, вони гуляють і травмуються. І ось це питання вирішували на державному рівні! Чому для нас це актуально? Бо, наприклад, Володимир Зеленський пропонує вводити місцеві референдуми. Ми самі будемо вирішувати, що нам робити, і я вважаю – це прекрасно. На прикладі Швейцарії це працює і, відповідно, може працювати й у нас. Ця поїздка дала мені можливість порівняти певні моменти, отримати нові знайомства та контакти. В разі чого, тепер я знаю, куди звертатися. Ми можемо будувати спільні проекти, адже Україна цікава Європі.
«Погрожувати мені безглуздо, бо це не працює»
– Мені відомо, що Ви навчалися на редактора, та потім вирішили змінити фах і обрали юриспруденцію. Чому саме ця спеціальність, адже це навіть не споріднені галузі?
– Насправді я так і не стала редактором. На 4 курсі перевелася у ТНПУ на інший факультет, чомусь вирішила, що хочу бути журналістом. Річ у тім, що я дуже імпульсивна. Для мене нормально приймати такі рішення, знаю, що пошкодую лише в тому випадку, якщо не зроблю того, що хочу. Пробувала працювати журналістом, хоча, зрештою, і зараз десь трохи дотична до журналістики, бо громадська діяльність передбачає написання різних матеріалів. Та будучи в громадському секторі, зрозуміла, що мені катастрофічно бракує знань у юридичній сфері. Не можу ж кожного дня телефонувати всім своїм знайомим юристам і питати поради. Мені хотілося розуміти свої права й обов’язки, що можна запитувати, а що ні, які відповіді мають надавати слідчі та правоохоронні органи. Фактично мене спонукала здобути цю освіту громадська діяльність. Вступила на 6 курс НАВСУ на юридичний факультет і під час навчання зрозуміла, що це був правильний вибір. Познайомилась із чудовими людьми і спілкуюся з ними й надалі. У подальшому пов’язую своє життя з юриспруденцією. Мені це набагато цікавіше, і я вбачаю себе спеціалістом саме у сфері права.
– Вам погрожували?
– Так, погрози були, але це інтерв’ю буде читати моя мама, і я не дуже хочу вдаватися до деталей (посміхається, – авт.). Насправді погрози залишаються просто погрозами. Люди, які погрожують, не здатні заподіяти шкоди. Погроза – це лише метод вплинути, а на мене вплинути неможливо. Я працюю з такими людьми, які вже перестали бути колегами. Це друзі, і ми робимо спільну роботу, я не сама в цьому. Погрожувати мені безглуздо, бо це не працює. Наразі нічим страшним це не закінчилося і сподіваюся, що не закінчиться.
– А чи вчинялися щодо Вас провокативні дії?
– Були моменти, пов’язані з інформаційною дискредитацією, але це є нормальний процес, коли ми йдемо проти чиновників. Вони не вміють по-іншому боротися. У них примітивний хід думок, знають кілька методів побороти ворога. Інформаційна дискредитація у ЗМІ впливає на тих, хто не аналізує, а я, чесно кажучи, до думки таких людей не сильно дослухаюся. Хто хоче, той перевірить інформацію і, зрештою, запитає мене особисто, я завжди відкрита для діалогу.
«Правоохоронці допомагали юрбі крутити мені руки»
– Тендітна дівчина і в той же час керівник тернопільського осередку «Автомайдану» – як Вам бути на такій посаді?
– Технічно я керівник. Раніше ним був Ігор Василів, та в кожного у житті трапляється такий момент, коли люди втомлюються. Громадські активісти – не виняток. Зрештою є й особисте життя та пріоритетні питання, що потребують вирішення. Такий момент настав і в Ігоря. На зборах було прийнято рішення, що я буду виконувати обов’язки керівника. Але ця посада – номінальна, в нашій організації немає ієрархії. Всі абсолютно рівні, а керівник лише для того, аби підписувати звернення та бути уповноваженою особою у певних питаннях і все.
– У кінці березня до Тернополя завітав із візитом Петро Порошенко. Знаю, що «Автомайдан» підготував акцію з надутими білими рукавичками, але все завершилося не зовсім мирно. Розкажете, що відбувалося насправді?
– Рукавичкам передувала заява тодішнього Президента Петра Порошенка про те, що він особисто рубатиме руки корупціонерам, і ми дуже чекали цих «відрубаних рук». На всіх брифінгах та прес-конференціях він заявляв про те, що в нього тотальне несприйняття корупції, але, окрім слів, воно ніяк більше не проявлялося. Ми подумали, що це буде правильно нагадати йому про його ж обіцянки і запитати, де ж ті «відрубані руки». Звісно, це було символічно, ніхто не хоче бачити реально відтяті кінцівки, але люди хочуть бачити покарання за злочини.
Та закінчилось усе невесело особисто для мене. Бо тоді на мене налетіли жіночки, які були фанатично налаштовані на Петра Порошенка. Вони вважали, що я дискредитую його і взагалі маю покинути площу міста, в якому живу 27 років, бо приїхав їхні гарант. Ці жінки почали крутити мені руки, та мене налякало те, що в цей момент до них доєдналися 2-метрові чоловіки і почали їм допомагати. А я, знаєте, важу 50 кілограмів і зросту маю навіть не 160 см. Поліції там, звісно, було дуже багато, і я почала їх гукати. Але, як виявилося, працівники правоохоронних органів почали допомагати тій юрбі крутити мені руки. Я була шокована! Мені поталанило, що із площі мене виводили в бік активістів, які побачили цей «цирк» і стали на мій захист. Правоохоронці пояснили мені, що я повинна покинути центр міста, бо моя поведінка – не адекватна. Мої синці посходили, зате люди побачили, яка у нас свобода слова та демократія.
– Якісь серйозні приводи і притягнення до відповідальності Вас як активіста були?
– Взагалі дуже складно притягнути до відповідальності. Так, є поняття несанкціонованого зібрання, але є прецеденти судові, де вказано, що не обов’язково громадські активісти чи жителі міста повинні подавати попередження в органи виконавчої влади про проведення мітингів. У судовій системі єдність рішень, і якщо ситуація відбулася один в один, то судове рішення не може різнитися. Наших хлопців дуже часто притягують за хуліганку, але ми ж усе знімаємо на відео, показуємо, що це не хуліганка, а захист. Агресія – це не наш метод роботи!
«Мені інколи здається, люди думають, що громадська активність – це оплачувана робота»
– Нещодавно один із місцевих юристів виклав у мережу фото касаційної скарги, в якій міська рада фактично визнає факт того, що повідомлена про те, що тарифи на проїзд, які зараз діють у місті, не законні. Згодом під його дописом з’явився показовий коментар від одного чоловіка: «Ну де ж ті громадські активісти, чому їх немає, коли вони потрібні?» Таких людей є багато, які вважають, що громадський актив їм щось винен?
– Насправді, надзвичайно «люблю» цю фразу. Вона мене спонукає сказати у відповідь: «А чого б Вам не спробувати?» Мені інколи здається, наші люди думають, що громадська активність – це оплачувана робота. Наприклад, «Автомайдан» має три пріоритетних напрямки роботи: суди, прокуратура та поліція. Але враховуючи специфіку регіону, ми слідкуємо за проведенням тендерів, деклараціями чиновників та ремонтом доріг. Коли до нас звертаються люди з проблемою, якою не займаємось, ми не відмовляємо в допомозі, вислуховуємо і шукаємо людину, яка би могла допомогти вирішити це питання.
У Тернополі багато громадських організацій, де є можливість – долучаємось, але не можемо взяти на себе весь об’єм роботи. Адже тоді це буде робота заради роботи, а не заради результату. На фрази «Що Ви зробили?» у мене одне запитання у відповідь: «А що Ви зробили, щоби так не було?»
Думаю, що люди, які дозволяють собі такі висловлювання, ніколи не виходять на акції протесту, не відвідують сесії. Це аксіома – ті, хто так говорить, не долучалися до процесу змін, вони не знають, скільки роботи потрібно виконати для того, аби отримати хоча б одне позитивне рішення.
– У нашому суспільстві добре помітна громадська пасивність. Є невелика кількість активістів, які, так би мовити, «віддуваються» за всіх. Яскравим прикладом може слугувати «Тарифний майдан» у Тернополі, коли люди вийшли разово на акцію протесту і, як то кажуть, «не дотиснули». На Вашу думку, чому так відбувається?
– Мені здається, нас загнали в умови виживання. Коли пересічна сім’я не має часу займатися громадськими питаннями, бо шукає спосіб вижити. Це штучна економічна криза для того, щоби люди не думали про зміни. Вони думають про те, як заробити гроші й прогодувати свою сім’ю. Як казав відомий телевізійний ведучий Сашко Дубінський: «Кризи не існує, вони просто крадуть наші гроші».
Все би вирішилось, якби люди побачили, що є перспектива у боротьбі, що є покарання. Ти впевнений, що крадуть твої кошти як платника податків чи службовець є недоброчесним, повідомляєш у правоохоронні органи, і тобі за це нічого не буде. На тебе не будуть чинити тиск, не заберуть бізнес, тебе не дискредитують перед усім містом… Люди не бачать результату!
«Методами інформаційних посилів маніпулюють, промивають мізки»
– Якщо говорити про нашого мера, то як думаєте, в який момент у тернополян відбувся злам свідомості? Адже по суті міський голова – це менеджер. Він за свою роботу отримує заробітну плату. Та люди сприймають його дії не як належне, а як послугу. Та й, зрештою, Ваше ставлення до тотальної думки електорату: «Краде, але щось робить»?
– Злам відбудеться тоді, коли люди усвідомлять усі компетенції наших органів місцевого самоврядування. Коли зрозуміють, що меру не потрібно відчитуватися за бруківку і майданчики, це не досягнення. У жителів надто мало знань, вони не бажають розбиратися, що має робити міська влада і що до якої компетенції належить. Вони не розуміють, що такими методами інформаційних посилів ними маніпулюють, промивають мізки. Якщо говорити про твердження «Краде, але щось робить», так це, мабуть, тому, що раніше було ще гірше, і люди повертаються думками в ті моменти. Але не на це потрібно рівнятися, не той еталон ми взяли за основу. Давайте подивимось на розвинені міста, навіщо згадувати те, як було погано? Ми надзвичайно багаті і перспективні, щоби дозволити собі жити зле.
– Вам пропонували йти в політику?
– Мені здається, що взагалі перед виборами оголосили якесь негласне сафарі на громадських активістів, і всі політичні партії почали нас виловлювати. Але наразі я не планую вступати в жодну політичну силу і залишаюсь аполітичною. Та попри те розумію, що це один із методів збільшення свого впливу, і рано чи пізно громадський активіст або припиняє громадську діяльність і стає політиком, або припиняє свою діяльність і повертається до нормального життя.
– В Україні відбулися президентські вибори. Можна по-різному ставитися до Зеленського. Є приклади в історії, коли людина, недотична до політики, приходила до влади і їй вдавалися зміни на краще, а бувало і навпаки. Як думаєте, новому Президенту вдасться покращити життя українців?
– Я сподіваюся на це. Бо ставка зроблена і зіграла. Має бути результат, і погоджуюсь із позицією політологів. У мене ідентична думка: не так були люди за Зеленського, як проти Порошенка, бо так, як ми живемо, жити не можна. Не розумію, чого Зеленського так ганьблять. Людина не зробила жодної помилки, йому навіть не дають пройти нормально інавгурацію. Хочуть «протягнути» закон, який суттєво звузить коло його повноважень як Президента. Політики дограються, що він розпустить той парламент.
– Зрештою, у нас парламентсько-президентська республіка. У гаранта Конституції не так багато сфер впливу і все залежить від виборів до Верховної Ради, адже можливий такий варіант, що багато політичних сил «перефарбуються» у зелений колір.
– У мене є знайомі, які підтримують «Зе» і близькі з партією. Вони розповіли, що представники колишньої провладної партії приходять і намагаються будувати діалог. Ми розуміємо, яку небезпеку це несе, і напевне, процес «перефарбування» вже почався. Сподіваюся, що Зеленському і команді вистачить політичної волі дати відсіч. Бо ми голосували не за реваншистів і не за те, аби повернулися старі політики.
– Вважають, що основною помилкою в політичній грі Петра Порошенка є провали реформ…
– По суті необхідно було б реформувати суд. Через те, що він не реформований, завалилися і всі реформи. Якби правосуддя вершилося справедливо, рішення були б законними, а судді незаангажованими, то не було би проблем ні з прокуратурою, ні з правоохоронними органами.
– Яких би першочергових кроків Вам хотілося від новообраного Президента?
– Хочу того, що ми вимагали від Порошенка ще 2 роки тому: антикорупційний суд, закон про імпічмент, зняття недоторканності. І це має бути зроблено вже й негайно. Не потрібно думати і тягнути кота за хвіст. Хочу відкритих виборчих списків, не хочу голосувати за кота в мішку, хочу розуміти, кого обираю. Хочу справедливий суд. Знаєте, свого часу ми переатестовували недоброчесних поліціантів, а що в кінцевому результаті? Ми працювали з 8 ранку до 10 вечора. Отримували стоси документів, які підтверджували хабарництво, записи розмов, де з потерпілих вимагають кошти. Ситуації насправді жахливі! У кінцевому результаті ми їх виганяли, бачили особисто, хто вчиняє ці дії, і через 3-4 місяці ці люди поновлювались на посаді через суд. Правда, «чудово» жити в такому місті, де поліціантів вигнали, а вони повернулися на вищі посади? Зразу відчуваєш «безпеку».
«Через 5 років хотілось би мати свій бізнес і жити спокійно»
– Якою Ви себе бачите, скажімо, через 5 років?
– Через 5 років, однозначно, не буду громадським активістом. Я не збираюся воювати стільки часу. Вважаю, що наші перемоги будуть ось-ось, незабаром. Дійсно в це вірю. Хочу, аби кожен став громадським активістом для себе і розумів, що він має право запитати у влади: де кошти, за що побудований будинок, чому в чиновника нове авто. Через 5 років хотілось би мати свій бізнес і жити спокійно. Можливо, я занадто позитивно мислю, але як вже буде.
– Як Ви любите проводити вільний час?
– Моя відповідь зараз буде зовсім не оригінальною. Подорожі, читати, люблю швидку їзду за містом – це розвантажує мозок, проведення часу з рідними і друзями. У мене мало вільного часу, тому також важливо вільні хвилини проводити з тими, хто рідний по життю.
– Чи ототожнюєте себе з певними літературними персонажами?
– У мене є ряд персоналій, які мені дуже імпонують. Хтось надихає боротися далі, хтось – обдумати свій бізнес, хтось – доглядати за собою, але це не один персонаж. Я ніколи не брала прикладів із когось і не мала кумирів.
– Якби була можливість щось змінити у житті або почати життя спочатку, Ви би скористалися цією можливістю?
– Раніше мені здавалося, що, мабуть, би поміняла. Але зараз дуже задоволена тими обставинами, що склалися, і своїм життям у принципі. Розумію, що життя опирається не лише на хороші моменти, і так сталося, що мене формували саме складні життєві ситуації. Якби не ті негаразди, то моє життя зараз не було б таким. Тому, однозначно, ні, нічого би не змінювала.
– Чи бували у Вас моменти, коли хотілося зібрати валізи і покинути Україну?
– Такі думки були у моменти відчаю. Коли стільки часу приділяєш громадському сектору, борешся, стаєш ворогом для правоохоронної системи, йдеш в опозицію до влади. Коли розумієш, що ж не для себе це роблю, а для того, щоби всім нам було добре, а в кінцевому результаті система мене ламає, ламає усю виконану роботу. В один момент кулька наростає і мала би вибухнути в позитивному ключі, а вибухає в нікуди. У такі моменти ти думаєш: ні, в мене життя йде, я не молодію, не маю сил, але така думка може тривати 5 хвилин і все. Насправді громадський активіст – це не робота, це стиль життя. Якщо ти ним став, то вже думаєш по-іншому.
– Ідеальний день – це…
– Це день відпочинку. Зараз буде дуже емоційна відповідь. Після виборів я дуже втомлена, маю багато проектів. Хочу відпочити, хочу на море, хоча би день нічого не робити, не мати поганих повідомлень. Зайти в інтернет, прочитати новину про те, що прийнято закон про відкриті списки, про те, що затвердили створення антикорупційного суду, і я на радощах збираю валізи, їду в аеропорт і вже в літаку читаю цікаву книгу, а через кілька годин побачу море!
– Скільки грошей Вам потрібно, щоби почуватися комфортно?
– Відносне запитання. Працюючи в адміністрації, мала мізерну зарплату. Думала, якщо буду мати вдвічі більше, то буде нормально. Стало вдвічі більше, і я хотіла ще трішки. Але зі зміною зарплатні змінюються наші потреби. Щоразу треба ще. Якщо фіксовано, то в Тернополі 20 тисяч гривень – це більш ніж достатньо.
– Не хотіли би змінити місто?
– Ні. Колись думала переїхати до Києва. Мені здавалося, що це місто майбутнього для мене, бо там багато можливостей як у приватному секторі, так і в громадському. Обожнюю Київ, закохана в нього, але вдома почуваюся лише в Тернополі. Тут прожила все життя, знаю історію міста, кожну вуличку. Пишаюся тим, що можу провести екскурсію містом, бо ми унікальні. Тернопіль – місто для життя!
«Нормально жертвувати переконаннями для благої мети»
– Чи доводилося Вам переступати через власні принципи?
– Я дуже принципова, це не є добре, і хотілось би це побороти. Може, з віком пройде. Якщо і доводилось, то не часто. Навіть не пригадаю обставин, коли таке відбувалося. Вважаю, це нормальним – жертвувати переконаннями для благої мети, це не помилка і не потрібно цього соромитись.
– Який найприємніший комплімент Вам робили?
– Що я розумна. Ніколи не вважала своєю перевагою зовнішність. Навпаки, я розвиваюся, багато читаю, і коли люди оцінюють мій розвиток, кажуть: ти така освічена або мені приємно говорити з тобою, бо я відчуваю твої знання, – саме це мій козир, на це я роблю ставку і такий комплімент найцінніший.
– Який найприємніший спогад у Вашому житті?
– Якщо чесно, то це мій день народження, і тут зовсім не йде мова про подарунки. Просто в цей день мені вдається зібрати всіх близьких людей, тих, кого люблю і поважаю, і на жаль, така нагода випадає раз на рік.
– Що Вам потрібно для щастя?
– Впевненість у завтрашньому дні і те, що я чиню правильно. Зараз це відчуття в мене є.
– Чого Ви боїтеся?
– Із фізичного і матеріального – це змії. А з ментального – залишитися на самоті. Я дуже комунікабельна і незалежна, для мене важливо мати людей, яким довіряю, інколи «печусь» на цьому… Я люблю людей і люблю, коли біля мене люди, і мабуть, найгірше, що зі мною могло би трапитись, це якби я залишилася сама.
– Трапляється так, що люди не витримують тиску, не розділяють наших переконань, зраджують і просто зникають з нашого життя. За час Вашої громадської діяльності багато людей зникло з Вашого кола спілкування?
– Звісно, що таке траплялося, але насправді таких людей втратила дуже мало. Розумію, що могло бути більше, адже несу ризик людям. Спілкування зі мною – це розуміння того, що про тебе зможуть написати неприємні речі, що ти станеш учасником розслідування. Бути активістом – це ризики фізичної розправи, але всі знайомі і рідні мене підтримують. Вони не планують відвертатися, а пишаються тим, що в їхньому оточенні є ті, які прагнуть альтруїстично змінити світ.
– Що заважає Вам створити сім’ю?
– Мені складно це планувати. Якби це трапилося зараз, то моєму чоловікові було би дуже складно, а дитині – і поготів, бо мами вдома не буде. Потрібно буде миритися з моєю громадською діяльністю, не прийму фрази «Їдь варити борщ», бо якщо мені в цей момент потрібно їхати на акцію в Київ, то виберу останнє і можу там затриматися на кілька днів. І це треба розуміти. Звісно, хотілось би сім’ї, дітей, але це поки що далеко за горизонтом.
– Якого чоловіка Ви би хотіли бачити біля себе?
– Упевненого в собі і морально сильного для мене. Мені важлива сила, розуміти, що мене захистять.
– Що Вас болить найбільше?
– Життєва несправедливість, мене болить те, що ми не можемо впливати на все. Є моменти, коли хворіють дітки. Я би хотіла, аби людство вигадало чарівну пігулку, щоби дітки не хворіли взагалі. Мене болить, що українці є не настільки успішними та багатими, що вони струджені і вимушені покидати свої домівки та їхати за кордон не для того, аби збудувати вілли, які ми бачимо в наших чиновників, а просто щоби прогодувати сім’ю. Ми ж насправді багаті, і через те, що неправильно сконцентрувалися над вибором влади, загнали себе в кабалу.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812