На 23 листопада цього року припав День пам’яті жертв Голодомору. По всій країні відбулася хвилина мовчання та акція «Запали свічку».
Україна пережила три голодомори: 1921-1923 роки, 1932-1933-й та 1946-1947-й. Наймасштабнішим вважають саме другий голод, адже це був масовий навмисно організований радянською владою голод, який призвів до мільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР (за винятком семи західних областей). Третій голодомор був спланований акцією сталінського політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і віддати їх братнім режимам в соціалістичному таборі. 1946 року було вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 році до Чехословацької Республіки було направлено 600 тисяч тонн зерна, тоді як на теренах нашої держави люди пухли від голоду і за перше півріччя 1947-го було зареєстровано 130 випадків канібалізму.
«Не пошкодують ні тебе, ні твоїх «кіндерів»
Важко знайти очевидців останнього голоду, однак «Номер один» розшукала жінку, котра переповіла нам історію того страшного часу. Ірина Петрівна Авраменко – із сім’ї репресованих. На Донеччині зустріла свого майбутнього чоловіка, котрий, будучи маленьким, потерпав від пекельної муки голоду 1946-47 років. Про голодомор дізналася від своєї свекрухи, котра, маючи п’ятеро дітей, важкохворого свекра, без чоловіка вижила у важкий час та пронесла крізь усе життя біль і сумні спогади.
– Родина мого чоловіка із села Пречистівка, Мар’їнського району, що на Донеччині. Моя свекруха Марія 1901 року народження. Ще до війни життя їхньої сім’ї заможним не було, вони бідували. Свекруха розповідала, що голодувала сім’я раніше, ще до початку війни. Чоловік пішов на фронт, і вона залишилися з п’ятьма дітками та лежачим хворим свекром. Мій чоловік був наймолодшим із її синів. Як і кожна родина, батьки чоловіка мала поле, якусь худобу, сарай. Коли почали масово все забирати, люди ховали бодай трішки зерна, щоби з приходом весни посіяти. Однак забирали все. Приходили в хату, відчиняли комори, всі глечики перевіряли, а хто чинив спротив, того засилали в Сибір. Такого не було навіть за німців, – переповідає слова свекрухи Ірина Авраменко і згадує історію, яка трапилася з родиною чоловіка під час війни.
– Одного разу прийшов на подвір’я німецький офіцер і питає, як звати свекруху і чиї то діти. Вона відповіла, що її. А хто це лежить, каже офіцер і показує на свекра. Марія розповіла, що чоловік пішов воювати, а то його хворий батько. Офіцер здивувався, що всі п’ятеро дітей її, і запитав, чи є худоба. Марія відповіла, що корова є. Німець глянув на дітей і каже: «Завтра будуть гнати худобу по селі, зав’яжи своїй корові рота, щоби не ревла, або нагодуй добряче, бо якщо хтось почує, що маєш скотину, заберуть і не пошкодують ні тебе, ні твоїх «кіндерів». Свекруха зав’язала корові рота, стояла біля неї з дітьми і трусилася від страху. Але корови не забрали, – переказує почуте він пані Марії наша співрозмовниця.
Пані Ірина зі сльозами на очах розповідає про ті давні страшні часи, хоча пройшло вже немало років. Після пережитого вона запитувала свекруху, чи не спадало їй на думку їхати на захід. А вона завжди казала, що навіть гадки не мала про переїзд. Чекала чоловіка, який прийшов із фронту з туберкульозом. Пильнувала дітей. Покійний свекор Ірини Петрівни, прийшовши з фронту хворий, помер за два тижні до дев’ятого травня. І Марія залишилася сама з дітьми, та якось мусила виживати.
– П’ятеро дітей і кожен хоче їсти. Ловили горобців, з лободи варили якусь кашку. Зловить пташку, поділить на п’ять частин і дає дітям. Котів та собак у селі не було. Розвелося дуже багато мишей, то люди їх ловили й варили. Щоби годувати корову, розібрали хлівець, різали залишки соломи, якщо знаходили траву, то змішували і давали їй їсти. Коли сходила трава, виганяли її трошки пастися, але від корови не відходили ні на крок, – каже Ірина Авраменко.
Згадала тернополянка розповідь свекрухи за 1947 рік.
– Кукурудзу колгоспи вже зібрали. До моєї свекрухи прийшла сусідка і запропонувала їй піти назбирати залишків. Були приморозки, вони взяли палки і почали з землі діставати ту кукурудзу, яка впала з трактора і була притоптана землею. Зібрали не більше відра. Дійшовши до початку села, побачили «освободітєля» (російського офіцера), він наказав жінкам зупинитися і показати, що вони несуть.
«Воровкі соцсобствєнності!» – кричав він до них. Свекруха розповідала, що з роду таких матюків не чула, якими він їх лаяв. Хотів застрелити, але заклинило автомат. Нагодився сільський голова і вступився за жінок.
Ірина Петрівна емоційно каже, що не розуміє, як міг німецький офіцер, якого називають ворогом, лишити корову, щоби діти не повмирали, а москаль, якому аплодували і вважали визволителем, хотів розстріляти. Жінка доповнює, що саме російські офіцери принесли в державу розпусту, алкоголізм та нецензурну лайку. Пригадує, як її матір перший раз побачила п’яного чоловіка, і це був «освободітєль».
«Ви там дітей розпинаєте і їсте їх»
Марія вижила з дітьми і розказувала пані Ірині, що її Бог, напевне, дуже любив, бо захищав, щоби діти не залишилися без матері. Офіційно голодом вважають 1946-47 роки, але свекруха розповідала, що бідували вони з 1939-го, їсти було нічого. Коли був чоловік, то легше було, а як пішов на війну, родина не жила, а виживала.
– Пригадую, як мій батько разом із товаришами 1939 року вантажив підводу з крупами, цукром і їхали до Збруча, щоби переправити на схід для голодуючих. Москалі приймали товар, їхали на інший берег Збруча і всі мішки кидали у воду. То був дуже страшний час, людей ображали, знищували, вивозили на каторгу. Не шкодували нікого – ні жінок, ні дітей, ні старих. І я переконана, що російська нація яка була, така й залишилася, вони жорстокі, в них немає поваги до інших та елементарного співчуття, – мовить Ірина Авраменко.
Пані Ірина пояснює також ситуацію, котра тепер є в нашій державі. Розповідає, що декілька років тому розмовляла з давньою знайомою, котра живе на сході.
– Не спілкувалися десятки років. За начебто дружньою розмовою почула, що західний народ – жорстокі «бандерівці», які розпинають дітей та займаються людоїдством. Від почутого похололо в жилах, і з тих пір з нею не спілкуюся. Як «промила мізки» їй російська пропаганда, – говорить тернополянка.
На даний час Ірина Петрівна є членом Всеукраїнського об’єднання ветеранів, веде активну громадську роботу, незважаючи на вік, досі бореться з поганими думками та вчинками, з неправдою і з вірою в серці упевнено відстоює свою думку.
Третій голодомор досягнув свого піку у середині 1947 року. Він забрав від 100 тисяч до 2,8 мільйона життів. Гляньте на цю колосальну цифру. Деякі місцевості потерпали від голоду аж до кінця 40-х років. Станом на 1 червня 1947 року в Україні нараховувалось 1 74 314 дистрофіків. Голодомор породив масове сирітство, деякі сім’ї вивозили своїх дітей у міста та залишали їх там, надіючись, що їх заберуть до дитячих будинків.
Ці масштабні трагедії навічно повинні залишитися в нашій пам’яті, про це мають знати внуки, правнуки та діти. Українська історія дуже болюча, і хочеться вірити, що все пережите не дарма і врешті-решт за свої страждання країна отримає винагороду, а її ворог – по заслугах.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812