Він народився та виріс у Тернополі. Навчався у тернопільській школі №22. Після закінчення восьмого класу вступив у Львівський військовий ліцей з посиленою військовою підготовкою імені Героїв Крут. Вже у 2019 році розпочав службу в лавах ЗСУ у військах спеціального призначення ССО.
«Сергій успішно виконував бойові завдання на території Донецької та Луганської областей в зоні ООС у складі розвідувальної групи спеціального призначення, за що був нагороджений відомчими нагородами, а також відзнаками Міністерства оборони — нагрудним знаком «За зразкову службу» (2021 р.), відомчою відзнакою «Іменна Вогнепальна зброя». Під час повномасштабного вторгнення у складі диверсійно-розвідувальної групи виконував бойові завдання на Чернігівщині. З липня 2023 року в складі свого підрозділу стояв на захисті міста Бахмут», – розповіли у Тернопільській міській раді.
Справжньою підтримкою та опорою для Сергія була родина. З дружиною Лізою він познайомився у Хмельницькому, де в той час служив.
«У нас обох були однакові породи собак – далматинці. У мене дівчинка Шелбі, а у Сергія – хлопчик Чарлі. Одного разу ми зустрілися під час прогулянки. Звісно, звернули увагу на те, що собаки однієї породи. До того ж Сергій ненароком спустив з повідка свого собаку, і той підбіг до моєї», – пригадує Ліза.
Дівчина зізнається, що спершу у неї не виникло симпатії до майбутнього чоловіка. Навіть навпаки. Але Сергій був наполегливий і шукав будь-якої можливості зустрітися з Лізою, намагався привернути її увагу, зробити щось приємне.
«Я, мабуть, звернула увагу на Сергія та змінила своє ставлення до нього, коли він почав безкорисливо мені допомагати. І на початку повномасштабного вторгнення дуже мене підтримав. Я тоді відчувала, що поряд зі мною людина, на яку можна покластися», – розповідає Ліза.
У лютому 2022 року Сергія відразу ж відправили на Чернігівщину. Він там був і під час деокупації регіону. Ліза його чекала, підтримувала з ним зв’язок.
«Для Сергія військова служба була справою життя. І я розуміла, що маю це прийняти і змиритися з його вибором. Навіть коли я дізналася про свою вроджену серйозну хворобу, яка передбачає інвалідність, і розповіла йому, що він може звільнитися і бути з родиною, він відмовився. Сказав, що у його підпорядкуванні 13 хлопців, які також хочуть до своїх рідних, що він не може піти, що він має обов’язок перед країною і продовжить служити», – додає дружина.
У військового був позивний «Якудза» – так його назвали через велику кількість татуювань на тілі. А близькі друзі у Тернополі називали його «Гарік».
Сергій та Ліза офіційно одружилися на Чернігівщині – разом із сином Ліза приїхала туди після деокупації. Згодом у родині народилася донька.
«Ми переїздили разом із Сергієм і жили поряд із місцем його служби. Для мене було важливо, щоб родина була разом. Лише коли чоловік був у Бахмуті, ми чекали його з Донеччини, – розповідає вона. – Сергій був переконаний, що житиме довго, і завжди просив рідних не хвилюватися».
Військовий загинув 1 березня 2024 року під час бойового завдання на Сумщині. Йому було лише 30 років.
«Найбільшою мрією Сергія, яку він встиг здійснити, була сім’я. Ще він хотів будинок. Дуже любив наших дітей і проводив з ними весь вільний час. А ще у майбутньому мріяв займатися вирощуванням луб’яних культур, багато знав про це і планував започаткувати власну справу», – додає дівчина.
Сергія Тришкалюка поховали на Алеї Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі. На фасаді будинку, в якому пройшло його дитинство, відкрили меморіальну дошку на честь захисника. Його посмертно нагородили «Орденом за мужність ІІІ ступеня» та відзнакою «Почесний громадянин міста Тернопіль» та «Почесний громадянин Тернопільської області».
У Сергія залишилися рідні – дружина Ліза, син Матвій, донька Соломійка та батьки.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Джерело: Укрінформ
15239