Наш співрозмовник – людина не публічна, але про нього знають багато.
Інститут Уповноваженого з прав людини набуває популярності. Раніше мало хто недотичний до цієї сфери знав, чим займаються представники уповноважених і взагалі де їх знайти. Володимир Шевченко – регіональний координатор Уповноваженого з прав людини. Саме до нього передусім звертаються ті, хто вважає, що їхні права порушені. У першому та ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті пан Володимир розповів про те, що підштовхнуло його до зайняття правозахисною діяльністю, особливості роботи, новий досвід у вихованні дітей і особисте.
«На мене почали чинити тиск, погрожували моїй сім’ї і найнеприємніше – дітям»
– Бажання захищати законні права людей тягнеться шлейфом із дитинства чи прийшли до цього у більш зрілому віці. І взагалі, що Вас до цього підштовхнуло?
– Мабуть, це сталося з того моменту, коли сам відчув на собі тиск із боку влади. Справа в тому, що до 2003 року я займався бізнесом у Тернополі. Але на мене почали чинити тиск, погрожували моїй сім’ї і найнеприємніше – дітям. Тоді звернувся за допомогою до правоохоронних органів, вони це частково присікли, але закрити питання повністю не вдалося. Я почувався беззахисним, мені довелося продати все і виїхати за кордон – до Польщі. Жив там деякий час, за пів року започаткував свій бізнес, а коли в Україні розпочалася Помаранчева революція, повернувся додому. Вже у Тернополі почав займатися перевезеннями, був дотичний до ресторанного бізнесу. Десь у 2011 році вирішив займатися захистом прав, паралельно відвідував різноманітні тренінги. Мене цікавили практичні аспекти, які були спрямовані на певну проблематику. Розумієте, наші люди думають, що до адвокатів чи юристів звертатися дорого, але в той же момент існують механізми, які дозволяють себе захистити і без звернень до відповідних фахівці. Особливо, коли це стосується тих справ, де представники різних органів перевищують свої повноваження. На той момент мене цікавила робота правоохоронних органів, так я став учасником руху «Дорожній контроль».
– У чому причина такої підвищеної цікавості на той момент саме до правоохоронних органів?
– Справа в тому, що насправді наші люди мають багато прав, але або не знають про них, або не вміють ними користуватися. Для прикладу, приходить громадянин у поліцію, а йому кажуть вимкнути телефон, і він вимикає, хоча має право навіть на зйомку. Або може вимагати, аби його записали до журналу відвідувань. А в нас нездорова тенденція – людям як скажеш, так вони і роблять. Пригадую історію, яка трапилась у 2011-му, коли мій друг повертався вночі зі святкування. Переходив дорогу, а назустріч їхала тоді ще міліція. Вони зупинилися і забрали його на «Канаду» у відділок. Мотивували це тим, що він не поступився їм дорогою, хоча це вони зобов’язані були його пропустити. Отже, мій друг у відділку, а вони конкретно нічого не можуть йому пред’явити, просто утримують там. Він зателефонував мені, пояснив ситуацію. Мене це дуже обурило, адже за логікою представників міліції, якщо у них форма, то вони можуть робити, що хочуть. У ті роки я проводив тренінги для дітей «Я і міліція», пояснював, згідно з алгоритмом, що міліції можна робити, а що ні. Ці знання мені й знадобилися. Тоді я повідомив на лінію «102», що у відділку незаконно утримують людину. Друга, звісно, відпустили, а у мене захотіли відібрати пояснення, причому поводились дуже грубо. Мене вразило те, що, наприклад, у Польщі працівники правоохоронних органів ніколи б собі такого не дозволили. А в Україні сумнівно, що міліція допоможе у вирішенні проблеми та й, зрештою, не дасть почуватися безпечно. Мабуть, якби на той момент у мене були глибші знання з юриспруденції, я би оскаржував їхні дії. Та в будь-якому випадку мені вдалося надати цій ситуації розголосу. Я повідомив про все, що відбувається, своїм київським та харківським партнерам. Згодом почав поглиблювати свої знання.
«Підійшли до міліціонерів зі своїми запитаннями та включеною камерою на телефоні, а ті почали… тікати»
– Ви пішли навчатись на юридичний факультет чи яким чином відбувалося поглиблення знань?
– Я поїхав на спеціальні навчання до Львова. Неформальна, вузькоспеціалізована освіта якнайкраще дозволяє вивчити проблемне питання. Вони складалися з теоретичної та практичної частини. Найбільш показовою була саме практика. Нас розділили на кілька груп і дали завдання поспілкуватися як туристи з поліцією. Наша група була біля Львівського цирку, ми помітили представників правоохоронних органів, підійшли до них зі своїми запитаннями і включеною камерою на телефоні, а міліціонери почали… тікати. Потім, як виявилось, ці правоохоронці забрали у підлітків 50 гривень і думали, що ми цей факт зафільмували, через те й вирішили накивати п’ятами. Тоді це відео облетіло всю Україну. Мене вразило те, що можна фотографувати, знімати на відео і такими зйомками впливати на людей. Потім ще у мене був випадок у Харкові, коли в метро міліція затримала іноземця. Мені стало цікаво, чому і за що. Я як громадянин України маю право на таку інформацію і наскільки мені загрожує ця ситуація. Підійшов до правоохоронців і погодився бути понятим, але зразу попередив, що все буде згідно з законом. Але вони почали порушувати права цього іноземця і я сказав їм про це. Міліціонери швиденько чоловіка відпустили і пішли собі. За якийсь період часу вирішив здобути фахову юридичну освіту. Але не позиціоную себе як юрист, працюю правозахисником, а в організації, де надаємо первинну правову допомогу, згодом плануємо надавати і вторинну.
– Ви регіональний координатор Уповноваженого ВРУ з прав людини, однак на Тернопільщині є ще й регіональний представник. Яка між Вами різниця?
– У 2013 році в регіонах почала працювати інституція Уповноваженого ВРУ з прав людини, але бюджет був відсутній, відповідно не було можливості відкривати офіс у кожній області. Адже для цього необхідно було запросити на роботу держслужбовця, орендувати приміщення і тоді вже курувати ввірені напрямки в регіоні. У Тернополі такого офісу не було, у Львові ж знаходилось Західне представництво Уповноваженого з прав людини. Тоді Валерія Володимирівна Лутковська (Уповноважений ВРУ з прав людини з 27.04.2012 по 15.03.2018 р., – авт.) ухвалила рішення про введення в інститут Уповноваженого регіональних координаторів, які будуть співпрацювати із громадськістю і при цьому не будуть державними службовцями. Фактично я працюю на громадських засадах, а регіональний представник є державним службовцем. До недавнього часу функції регіонального координатора і регіонального представника були майже однаковими, однак зараз у мене менше зобов’язань. У той же час регіональний представник на відміну від мене має право складати і підписувати протоколи. Тепер із моменту встановлення факту порушення прав, складання протоколу і направлення його до суду проходить трохи більше тижня. Раніше ж мені доводилося складати протокол, направляти його у Київ на підпис, чекати, поки він повернеться назад. Така переписка могла тривати 2-3 місяці. Це часто ставало на заваді зверненню до суду, адже бувало, що пропускали строки.
– Часто звертаються люди до Вас за допомогою і з приводу чого?
– Звертаються часто, але багато звернень – не по суті. Найчастіше скаржаться на органи місцевої влади з приводу порушення права на доступ до публічної інформації. Також скаржаться на неухвалення рішень. Припустимо, людині пообіцяли виділити земельну ділянку чи гараж, але з якихось причин цього не зробили. Але на такі рішення виконавчої влади ми не впливаємо. Також трапляються скарги на правоохоронні органи, суди, пенітенціарні заклади, хоча багато «порушень» щодо звернень у кінці не підтверджуються.
«У колоніях кращі умови, ніж у будинках престарілих»
– Чи трапляються такі випадки, коли недобросовісні громадяни намагаються маніпулювати Вашими повноваженнями, аби впливати на людей, які ні в чому не винні, просто для того, щоби залякати чи створити незручності?
– Звичайно, намагаються використати у своїх цілях, але ми фільтруємо таку інформацію. Бувають випадки, коли скаржаться з метою створення проблем для керівництва, аби проводили різноманітні перевірки. Також трапляється так, що люди скаржаться, а потім відмовляються від своїх слів, забирають заяви. Але хочу зазначити, що з 2012 року спостерігається в цілому позитивна динаміка, адже більше скарг на доступ до публічної інформації, ніж на поведінку влади. У правоохоронних органах, лікарнях стали більше чути. У той час проблема з доступом до публічної інформації залишається, адже коли в таких документах є корупційна складова, їх фактично неможливо отримати. Зараз ми з цього приводу проводимо моніторинг, що стосується відкритих даних. Згодом плануємо проводити навчання для ОТГ з відкритих даних та доступу до публічної інформації, але якщо не буде розуміння, то представник приїде з протоколом.
До речі, ось пригадалося з практики: до нас надійшло звернення про те, що працівники правоохоронних органів побили хлопця. У той час до міліції було упереджене ставлення. Сказав «побили», значить побили, тим паче, що хлопець був увесь в синцях. Коли ми здійснювали перевірку, виявилося, що в тому приміщенні, де перебував хлопець, була відеокамера. Ми переглянули відеозапис, на якому до хлопця прийшли батьки і самі ж його побили, намагалися таким чином нібито виховати. А потім пішли і написали заяву на ім’я Уповноваженого. Згодом нам довелося спростовувати інформацію, адже було підтвердження, що міліція цього не робила.
Є ще скарги на те, що, на думку заявників, суд неправильно судить. Ми, звісно, не впливаємо на суд, але можемо провести моніторинг, прийти у судове засідання в якості вільного слухача. Якщо все відбувається згідно з законом і процесом, суддя не хамить, а заявник реалізовує своє право, то й порушення немає. Часто люди бувають упевнені в тому, що в судді упереджене ставлення, думають, що йому запропонували гроші за рішення. Але часто трапляється так, що просто слабкий представник, який не здатен грамотно оформити свою позицію. А судді – не очевидці подій і досліджують лише документи і факти, ми намагаємось пояснити це заявникам. Також скаржаться із закритих закладів, колоній, але ми перевіряємо, чи немає конфлікту між адміністрацією і заявником.
– Я пам’ятаю, як мене вразила інформація про Вашу перевірку будинку престарілих. Ви виклали жахливі кадри, де люди у віці в брудній одежі, хворі, з пролежнями, зовсім недоглянуті, фото вражали своєю жорстокістю. Що відчували в цей момент?
– Мене це дуже обурило. Не важливо, лікарня це чи інтернат, там надають послуги. Ми перевіряли геріатричний будинок, і знаєте, що шокує: люди віддають 75% своєї пенсії на цей будинок, аби дожити щасливо свій вік, а 25% коштів їм видають на руки. І за всією логікою, персонал повинен створити умови, аби їм було комфортно, а не так, що, вибачте за грубість, беруть ганчірку для миття посуду і миють нею і статеві органи, і лице, мотивуючи це тим, що немає коштів, аби купити 2 ганчірки. Зізнаюся, у колоніях кращі умови. Я, звісно, розумію все: і емоційне вигорання, і можу припустити, що працівник просто не справляється з обов’язками, але ж це не привід відноситися до живої людини, наче кат.
«За недопущення представника уповноваженого одного із керівників міліції звільнили»
– Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. В Україні не ведеться офіційної статистики випадків дискримінації, але вона є. Яскравий приклад – це гомофобія, яка фактично поглинула країну. На Тернопільщині часто стикаєтесь із виявом дискримінації, скажімо, пов’язаної із сексуальною орієнтацією чи за ознаками раси або кольору шкіри?
– На Тернопільщині подібна тема практично не розвивається. Наше містечко маленьке і закрите. Звісно, тут є своя спільнота людей з гомосексуальною та бісексуальною орієнтацією, але вони цього не афішують, мабуть бояться. До мене подібних звернень не поступало. Однак ми співпрацюємо з організаціями, які забезпечують людей тестами на ВІЛ та гепатит. Якщо говорити про дискримінацію за ознаками раси і кольору шкіри, то таких звернень також не було. Єдине, коли ми провели перевірку за власною ініціативою, це тоді, коли під Тернополем розгромили табір ромів. Ми чудово розуміємо, що самі вони б не звернулися за допомогою, у таких випадках вони просто збираються і їдуть в інше місце. Є місце дискримінації за віком, часто звертаються люди, яких звільняють з роботи, мотивуючи це тим, що вони вже «старі». Але якщо говорити про ту дискримінацію, про яку запитували ви, то її немає не тому, що проблеми немає, вона є, але не набула розголосу. В Києві, як ви знаєте, люди часто стикаються з гомофобією.
– Чи траплялися випадки, коли Вам відмовляли у здійсненні ваших законних повноважень?
– Мені відомо про такі випадки у моїх колег на Закарпатті, але на винних було накладено санкції аж до звільнення прокурора району. У Львові також був такий випадок, коли все закінчилося тим, що за недопущення представника уповноваженого одного із керівників міліції звільнили. Коли не допускають мене, то викликаю поліцію, аби вони задокументували цей факт. Таке траплялося під час перевірки шкіл. Розумієте, коли перешкоджають у здійсненні законних повноважень, то перешкоджають не Володимиру Шевченку, а Уповноваженому ВРУ з прав людини, а якщо це зробити повторно, то за це передбачено кримінальну відповідальність.
Минулого року у вересні ми вирішили перевірити Центр соціально-психологічної реабілітації дітей Тернопільської ОДА на вулиці Стрімкій у Тернополі. Ми приїхали близько 6-ї вечора, хотіли потрапити на вечерю, але нас не пустили ще й поліцію викликали. Представники цього закладу вирішили, що вони краще знають закон і їм не сподобалось, що ми прийшли ввечері і без попередження. Коли представники поліції пояснили їм, що ми маємо право на цю перевірку, почалися дзвінки у міністерство. Але ми знаємо, що там і які у них «косяки» та проблеми. Раніше працювати було простіше, коли Валерія Лутковська була на посаді, ми могли ділитися інформацією з журналістами і надавати важливим справам розголосу.
– А зараз що?
– Політика змінилася. Зараз такого не практикують. Якби ми тоді виклали ту інформацію, що мали, то це б такий «хайп» був. Люди би порвали винних на куски. Можна вважати, що їм усе зійшло з рук. Валерія Лутковська розуміла, що нам у регіонах видніше, що відбувається, ніж тим, хто сидить у кріслах в Києві. Для прикладу, на цих виборах президента нам забороняли коментувати журналістам хід виборів.
«Моя аполітичність дає можливість мені бути незалежним і критикувати всіх»
– На Вашу думку, яких змін потребує інститут Уповноваженого і взагалі, як можете охарактеризувати теперішній його стан?
– В Україні діє система «Омбудсмен+», але модель слабка. Уповноважений може виявити порушення та надати рекомендації стосовно їхнього усунення і це все. Зрозуміло, що в такому випадку ця позиція слабка. Було б добре, якби ми, коли виявляємо порушення, могли б зразу вводити санкції або давати рекомендації про усунення в певні терміни. Також проблема в тому, що слабка просвітницька робота. От ми сьогодні спілкуємося з вами у День Конституції (28 червня, – авт.), я більш ніж упевнений, якщо вийти зараз на вулицю і запитати в перехожих, на що вони мають право, повної відповіді на це запитання ви не почуєте. І чесно, я не вірю, що в Україні інститут Уповноваженого буде змінено до рівня сильного, хоча такі інститути є у країнах Скандинавії. У нашій державі існує один механізм НПМ (інструмент спрямований на регулярний моніторинг усіх місць несвободи з метою попередження у них жорстокого поводження з людьми, які там отримуються), у Великій Британії таких механізмів 20-ть. Наприклад, люди, які проживають близько місць позбавлення волі, можуть безперешкодно туди потрапити і подивитися, які умови утримання в тюрмі, відповідно такий моніторинг зменшує ризик ймовірного катування. У нас же в такі місця можна потрапити, лише маючи спеціальний мандат чи посвідчення.
– Якщо говорити про український політикум, не думали про те, щоби стати його частиною?
– Моя позиція активна і незмінна – я не цікавлюся політикою, бо вважаю, що будь-яка країна і влада буде порушувати права людини не зважаючи на те, що обіцяє цього не робити. Це дуже добре видно в українській політиці, коли кандидат обіцяє одне, а коли приходить до влади, робить інше. Моя аполітичність дає можливість мені бути незалежним і критикувати всіх. Хоча я знаю багатьох із політиків, деяких поважаю, але є питання, які ми не підіймаємо в розмові, бо маємо різне бачення. В людини є правові цінності, різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, які забезпечуються правом і не можуть бути порушені.
«Я донькам не подружка, дітей своїх дуже люблю, але строгий тато»
– Давайте перейдемо до особистого, чим Ви захоплюєтесь?
– Уже близько року – стрільбою з рушниці. У нас склалася чудова компанія, ми тренуємось у селі Біла на полігоні. Вважаю, що корисно мати такі вміння та й, зрештою, після професійної діяльності, коли надивишся всякого, є ризик емоційного вигорання, а такий відпочинок – це своєрідна розрядка.
– Бачила нещодавно фото, де Ви у «Пласті» в ролі новацького виховника. Що це таке?
– Моя молодша донька Христина з 2014 року в «Пласті». Мені захотілося її підтримати і я вирішив стати пластуном, хай і у зрілому віці. Хотілося, аби вона бачила достойний приклад для наслідування. Я пройшов кваліфікаційний вишкіл дійсного членства, потім – тренінг новацького виховника у Львові і вирішив набрати рій новаків від 6 років, спробувати себе в цій ролі і вести свій рій протягом 5 років, поки їм не виповниться 11.
– Вам не було страшно? Все ж таки дітки маленькі, потребують певного підходу
– Мені і зараз страшно (сміється, – авт.). Але я не шукаю простих шляхів. За натурою я максималіст, набрав зразу 12 дітей, хоча можна було і 6, також можна було і зі старшими працювати. Зараз із мого рою пішла одна дитинка, але, як то кажуть, «Пласт» для всіх, але не всі для «Пласту». Я вже відбув один табір з ними. Мені цікаво, їм, сподіваюся, також. Допомагаю ще своїй подрузі, у неї рій дівчаток, а у мене – хлопців.
– Взагалі ініціатива Христини піти у «Пласт» належить Вам?
– Насправді, моя. Але саме тому я і пішов у «Пласт» вже у дорослому віці, аби донька не думала, що я намагаюся через неї реалізувати власні амбіції.
– Наскільки мені відомо, у Вас дві доньки. Старша нещодавно закінчила школу…
– Взагалі-то три. Старша донька, їй 19-ть, живе у Польщі, має карту поляка, вже стала на ноги і навчається. Середній, Аліні, 17 років, а найменшій, Христинці, – 11-ть. Ще у мене був синочок, але він загинув.
– Це жахливо, немає нічого гіршого, як батькам втрачати дітей. Я зрозумію, якщо Ви не захочете на цю тему говорити, але що трапилось?
– Це трапилось у 2006 році на Вінниччині. Малому тоді не було ще й року. Ми поверталися з Криму, в нашу автівку ззаду врізалась вантажівка, шансів не було.
Я переживаю цю втрату до сих пір, хоча, можливо, по мені цього не видно, адже я доволі закрита людина. Але часто ловлю себе на думці під час певних подій, наприклад, що малий міг би піти в школу… Це важка для мене тема.
– Для доньок Ви більше тато-друг? Адже у них свої дівчачі проблеми, секрети, нерозділене кохання…
– Мої діти від різних шлюбів. Із донькою, що у Польщі, бачимось не часто. Звісно, як батькові хочеться завжди ще ближчих стосунків з доньками, але, як не крути, Алінка більше схильна до мами, а Христинка – то така татова доця зі своїм характером. Я їм не подружка, дітей своїх дуже люблю, але строгий тато. Сьогодні Христина не поїхала в табір, бо покарана, якщо виправиться, то поїде завтра. Вважаю, що повинно бути справедливе і виховання, і покарання, не можна все дозволяти. Є такі речі, які вони мають знати і вміти робити самостійно. Якщо донька хоче в табір, але при цьому не вміє скласти наплічника, то що вона буде робити у відкритому полі? Тому так, я суворий батько.
– Аліна – випускниця і потенційний абітурієнт. Донька пішла Вашими стежками, теж воліє до юридичної науки?
– Так (посміхається, – авт.) Вона подала документи у Львівський державний університет внутрішніх справ.
– А молодша вже визначилась, ким хоче бути?
– Христина каже, що хоче бути, як тато, але мені здається, вона до кінця не розуміє, що це означає.
«Прихильник тієї теорії, що чоловіків роблять жінки»
– Як волієте відпочивати?
– Без мобільного телефону. От нещодавно їздив на 10 днів на Борщівщину, там була погана мережа і я вимкнув телефон. Мабуть, за останній час це найкращий момент був. Відпочив від перенавантаження інформацією, всім рекомендую і тепер буду робити так частіше.
– Готувати любите?
– Ні, не люблю, виняток – це м’ясо (посміхається, – авт.).
– Дитинство своє часто згадуєте, яким воно було?
– Моє дитинство було щасливим. Часто його згадую. Любив бувати в селі, мої батьки родом з Вінницької області і мої найкращі спогади родом звідти. Я у Вінниці і в армії служив, вона мені рідна в якихось моментах. Зараз там не часто буваю, бабусина хата вже завалилася. Ось вчора, до речі, згадував, як приїжджав у село відпочивати на канікулах, а мої однолітки в цей час не відпочивали. У них робота саме почалася: корову пасти, у колгосп піти підробити. Мій товариш іде сіно перевертати, а мені що робити? Іду йому помагати ще й пару копійок зароблю. Моя перша зарплата була 3 карбованці і 50 копійок. Друг на тік іде заробити 300-400 кілограмів зерна і гороху, і я з ним, робив це не задля винагороди, просто тому, що компанія була мені цікава. Зараз так прикро, бо пам’ятаю, яке село було: 2 тисячі дворів, став, школа, дві церкви, лікарня, пологовий, 3 клуби, цукровий завод. А зараз вже й дороги немає, клуби закриті, люди на заробітках у Польщі чи Чехії. І подібна картина по всій Україні, їдеш, а село пусте. Це вносить зміни в усі аспекти життя, і це дуже сумно.
– Хотіла ще поцікавитись, яку жінку Ви би хотіли бачити біля себе, які якості повинні бути у неї, аби рухалась Ваша пара синхронно, чи, можливо, вже таку знайшли?
– Така жінка вже є поруч. Взагалі я люблю, коли люди говорять правду. Можна, скажімо, щось зробити погане, але не вміти пояснити ці дії, натомість зізнатися в цьому. Я прихильник тієї теорії, що чоловіків роблять жінки. Жінка має бути мудра, розумна, аби підтримувала. Якщо є надійний тил, то чоловік це відчуває, знає, що не буде удару в спину – для мене це головне. Конфлікти бувають, але завжди можна поговорити і знайти спільне вирішення. Потрібно вміти робити кроки назустріч. А все інше, гроші і статки, можна заробити. Я вже стільки починав з нуля, що для мене це не страшно.
– Чого Ви хочете від життя?
– Хотів би радіти за своїх дітей, щоби вони мене тішили здобутками і досягненнями. Хочу ними пишатися!
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812