Мар’яна Юрик – дружина народного депутата Тараса Юрика, котра заради сім’ї покинула перспективну кар’єру тележурналіста. Однак на місці вона ніколи не стоїть. Нині вона наймолодший радник голови ТОДА Степана Барни і чи не єдина жінка в його команді. Вона курує напрямок зв’язку з мас-медіа та роботу прес-служби. Її бос уже написав заяву про відставку, але й далі бачить себе у політиці. На порозі кардинальних змін і Мар’яна — вона також остаточно вирішила залишити стіни «білого дому». Що далі? Про це та багато іншого ми й вирішили поговорити із симпатичною білявкою.
«Не розумію, навіщо деякі люди витрачають життя на роботу, яку ненавидять»
— Результати виборів президента змушують Степана Барну піти у відставку, а з ним, звісно, йде і вся команда радників. Це аж ніяк не трагедія, але налаштовує на запитання: що далі?
— Я знаю Степана Барну вже майже 10 років і можу впевнено сказати, що його команда не зупиниться і навіть не візьме паузу. Я їм потрібна, а отже, буду в цій команді, і це не залежить від того, чи маю я кабінет в ОДА. Я ніколи за нього не трималася. Насправді вони усі — чудові люди, і дуже хочу їм допомогти. Колись я прийшла на місяць, але через них залишилася на півтора року. Не кину їх і тепер!
— Мар’яно, облдержадміністрація в очах більшості людей виглядає неповороткою бюрократичною машиною, яка прямує своєю траєкторією, яку не можливо змінити. За досить короткий час Ви зуміли фактично з нуля створити один з найважливіших підрозділів (а переоцінити висвітлення роботи голови та його взаємодію зі ЗМІ дуже важко) у роботі облдержадміністрації. Як Вам це вдалося?
— Я, на жаль, а може, на щастя, є перфекціоністом у житті і дуже важко переживаю моменти, коли мені щось не вдається, близько до серця беру власні помилки. Тому якби мені не вдалося реалізувати свої ідеї в ОДА, то була б жахливо розчарована. Та гадаю, що мені дуже пощастило швидко створити потужну команду талановитих і творчих людей, якій справді вдалося плідно працювати. Без такої команди здійснювати будь-яку діяльність було б дуже важко і навіть неможливо.
А ще нам дуже пощастило з головою ОДА Степаном Барною – позитивною, медійною і дуже активною людиною. У нього завжди багато ідей та планів, а нам просто потрібно довести їх до виконання і сприяти організаційно.
Скажу так: якщо є бажання, то все можна реалізувати. Я переконана, що свою роботу насамперед потрібно любити, віддаватися їй, і тоді буде результат. Не розумію, навіщо деякі люди витрачають життя на роботу, яку ненавидять. Змушують себе щоранку підніматися з ліжка і йти на цей «ешафот». Я зазвичай працюю до 19.00-20.00, а у дні виїздів до далеких районів області навіть довше…
– А опишіть, будь ласка, свій, так би мовити, типовий робочий день.
– Типовими їх важко назвати, адже вони дуже різноманітні, але спробую. Мій будильник налаштований на 5.15 ранку, відразу беруся за телефон і дивлюся, чи не змінений ранковий графік. Потім переглядаю новини, соцмережі, месенджери, чи вночі не було термінових повідомлень. Я люблю мати гарний вигляд, а отже, свій образ продумую звечора. Він залежить від того, які заходи заплановано на сьогодні: чи я маю бути у строгому костюмі та на підборах, чи можна розслабитись і прийти у вільнішому одязі, хоча це дуже рідко буває.
Потім я вигулюю собаку і йду на роботу. Я – жінка, і часом хочеться щось змінити у своєму образі в останній момент, а тому частенько запізнююся (сміється, – авт.). Робочий день розпочинається із традиційного планування, а потім усе триває в шаленому ритмі: робочі поїздки, організація і проведення заходів, адміністрування, підготовка виступів і промов, а ще море паперової роботи, яку я просто ненавиджу. Наш голова працює у шаленому темпі, а час на роботі летить настільки швидко, що часом не встигаєш озирнутися, а вже четверта по обіді. Бувають такі «жестякові» дні, коли список вхідних-вихідних дзвінків у телефоні оновлюється по два рази. Коли, наприклад, виїзд до далеких районів, то повертаємося близько сьомої вечора, а потім ще звітування та планування на наступний день. І аж тоді нарешті можна випити кави чи нормально поїсти.
«Як тільки оголосили Тараса депутатом, мені було страшно, дивно і незвично»
– Окрім того, що Ви нетиповий держслужбовець, то ще й дружина нардепа. Як це бути другою половинкою парламентаря?
– Важко! Ми одружилися 15 червня 2014 року (акурат виповнюється 5-та річниця весілля, – авт.), а вже у жовтні він став народним депутатом. Отож як нормальні люди, ми пожили лише кілька місяців і то у форматі виборчої кампанії. Фактично не нажилися, тому я навіть не уявляю, яке ж воно — життя пересічної української родини.
Як тільки оголосили Тараса депутатом і він прийняв присягу, мені було страшно, дивно і незвично. Не знала, як ми маємо жити далі, переїжджати до столиці чи залишатися в Тернополі. Відтоді ми живемо на валізах.
– У дитинстві маленька дівчинка Мар’янка, мабуть, мріяла вийти заміж за принца…
– Розумію, про що Ви. Про «полювання» на народного депутата хто тільки не говорить, навіть сюжети на телебаченні знімають та проводять курси. Коли ми тільки познайомились, Тарас не був народним депутатом. Він керував банком у Тернополі. Я не можу сказати, що він був надзвичайно заможною людиною, але, звичайно, був фінансово стабільний…
– Цікаво, а за яких обставин познайомилися з майбутнім чоловіком?
– Познайомив нас Степан Барна, якого знаю вже понад 10 років. На площі був якийсь концерт. Зустрілася зі Степаном Степановичем, а він був у компанії з Тарасом, так і познайомились. Тарас очолював різноманітні рухи, тому активно з’являвся у ЗМІ, в тому числі у телекомпанії. Я ж була більше політичним журналістом, тому з ним почали пересікатися на різних заходах. Одного разу Тарас прийшов привітати працівників телеканалу з одним із християнських свят. Уже згодом він зізнався, що головна причина того візиту була в тому, щоби мене побачити. Після набрався сміливості і після закінчення робочого дня запросив мене на каву, і так пішло-поїхало…
– Де справили весілля?
– У ресторані «Пролісок». Він мені спершу дуже не подобався, особливо оформлення залу. Щодо цього в нас були суперечки. Але нам потрібен був великий зал, оскільки планувалося багато запрошених і ми мусіли кудись їх комфортно розмістити. Концепцію оформлення залу змінила повністю, і як виявилось, вона та хороші краєвиди навколо відіграли велику роль і забава була суперовою.
«Я не вірю в сім’ю на відстані!»
– Коли чоловік став нардепом, Ви з ним переїхали до столиці…
– Розрахувалася з телеканалу ІНТБ і поїхала з ним до Києва. Пороздавала багатьом телеканалам резюме й отримала чимало пропозицій. У столиці регіональні журналісти затребувані, тому що вони, як універсальні солдати, вміють монтувати, знімати і писати. А там усі функції розділено між окремими людьми. І що особливо, україномовних журналістів тоді забирали столичні ЗМІ з ногами й руками. У мене були пропозиції працевлаштування в авторських програмах, зокрема реаліті-проекти. Навіть проходила проби. Тоді мені було 27-28 років, я задумалась, як ми маємо далі жити. Тарас постійно розривався між Києвом і виборчим округом, усе-таки більше часу працював на окрузі. Якщо я буду повністю прив’язана до Києва, адже робота була в режимі нон-стоп від ранку до ночі і деякі проекти передбачали довготривалі закордонні відрядження, то це вже була б не сім’я. Я не вірю в сім’ю на відстані! І так нам у цьому шаленому ритмі вдається якось жити, а все через те, що ми один одного розуміємо і постійно перебуваємо в одній обоймі. В іншому випадку думаю, що ми зараз не були б разом. Потрібно було, щоби хтось пожертвував. Вийшло так, що це була я. Тому поставила хрест на журналістській кар’єрі на користь сім’ї і ніколи про це не шкодувала.
– Дружини нардепів можуть і не працювати, але це не про Вас.
– Ніколи в житті не сиділа без діла і ніколи в мене не було такого, щоб я не заробляла копійку. Чоловік може підтвердити, що я самодостатня і фактично утримую себе сама. На жіночі забаганки можу заробити. Не прошу в чоловіка грошей на косметику чи всякі інші жіночі штучки. Тарас, звичайно, може і дарує те, що я хочу, але все решта – абсолютно моє.
– І чим Ви тоді зайнялися?
– Пошуком себе і паралельно допомагала чоловікові. У нього на той час команди як такої не було, а роботи виявилось чимало. Окрім депутатства, він ще й очолив партію. Потрібно було оперативно набрати помічників, підшукати медійну команду, розбудувати партійну структуру. Цей великий обсяг роботи взяла на себе. Це зараз ми йдемо з командою, маємо юристів, журналістів, друзів, які допомагають. А тоді цього всього не було, натомість було велике бажання зробити щось корисне для громади.
«Жодного разу не була у приміщенні Верховної Ради»
– Раніше так було заведено, що дружини нардепів стають офіційними помічниками інших депутатів на зарплату в парламенті, тобто свого роду розмінювали дружин.
– Ми одразу сказали, що такого цирку робити не будемо. Відкрию секрет, я ще жодного разу не була у приміщенні Верховної Ради! Тарас ніколи не впливав на те, де і ким я буду працювати. Він завжди говорив, що сама маю усього добитися. Коли я виконала свою місію у формуванні його команди, відійшла від політики і почала думати, чим маю далі зайнятися. Хотіла знайти комфортну для себе нішу, щоб у ній працювати. Можна було б стандартно – відкрити салон краси чи ще щось подібне, але я хотіла чогось цікавішого й новішого і зі сфери, до якої раніше не мала відношення. Тарас порадив спробувати себе в бізнесі, бо, на його думку, в мене до цього є задатки. Так я стала працювати в напрямку інформаційних технологій. Коли зараз ця справа почала приносити прибуток, я зрозуміла, що чоловік розгледів у мені підприємницьку жилку, і зараз думаю, що допрацюю в ТОДА, допоможу на парламентських виборах, дам собі тайм-аут, бо дуже задала шалений ритм, а потім повернуся у підприємницьку сферу. Зараз зі здобутими організаторськими та менеджерськими знаннями в адміністрації я вже маю плани на більш успішний розвиток свого бізнесу.
– Вище Ви сказали, що багато часу проводите на валізах. Важко так жити?
– Напевно, але ми вже звикли і не уявляємо, що можна якось інакше. Справді, чоловік під час пленарних тижнів у Верховній Раді весь час перебуває в Києві. Більше того, коли перерва у пленарних, то він часто буває на окрузі, адже депутат-мажоритарник, також – у далеких відрядженнях як голова Федерації футболу Тернопільської області. Ось, наприклад, минулого тижня він чотири рази їздив до Києва і назад, тобто повноцінно був удома лише один день. Я дуже турбуюся за нього, адже він постійно втомлений, завжди сам за кермом. Але він — людина дії. Навіть коли ми, наприклад, на Різдво приїжджаємо до родини, то вже на третій день у нього починається неспокій, він уже вирішує якісь питання по телефону, збирається у поїздку. Тарас просто не може сидіти без діла, я це усвідомлюю, а тому підлаштовуюсь.
«У день могло бути по п’ять прямих ефірів»
– Мар’яно, розкажіть трішки про себе.
– Народилася я в Тернополі, в одній із місцевих шкіл навчалася. Після 9 класу поступила в гуманітарний ліцей із поглибленим вивченням мов, де вивчила три мови – німецьку, французьку та англійську. Загалом схильна до швидкого оволодіння іноземними мовами.
Мої батьки – музиканти, багато років працювали у відомому ансамблі «Надзбручанка». Мама була дуже успішною бандуристкою, але вирішила передчасно закінчити творчу кар’єру, присвятивши себе сім’ї. Я ж мала продовжити творчу династію родини. Батьки бачили мене тільки у консерваторії, адже вдавалася гра на бандурі. Однак Помаранчева революція зробила переворот у моїй свідомості і я зрозуміла, що не хочу пов’язувати своє життя з музикою.
– І Ви вирішили піти в журналістику…
– Журналісти і ведучі 5 каналу під час Помаранчевої революції для мене були, як Боги. Для когось кумир – Мадонна, а для мене – ці люди. Зрозуміла їхню відповідальність та потрібність суспільству. Після революції вирішила, що хочу бути журналістом. Тоді в Тернополі почав тільки зароджуватись факультет журналістики, тому подалася до Львова. Мені порадили вступити до Української академії друкарства. Цей вуз – камерний заклад, де поглиблено вивчають профільні дисципліни, де працюють знані журналісти, професори, редактори. Тоді хотіла працювати у глянцевому журналі, загалом у мене були різні бачення над продовженням кар’єри. Мала плани залишатися у Львові, але на 4-му курсі зрозуміла, що не цікаво просто протирати штани, а хочу працювати. У Тернополі був телеканал «Смайл», молодіжний та креативний. Поцікавилась, чи немає там вакансії. Пішла працювати на декретне місце. Спершу робота на телебаченні не пішла, але я дуже цього хотіла і таки добилася свого. Спочатку була репортажним журналістом, потім випусковим редактором, ведучою новин та політичних ток-шоу. Найбільша моя школа – це прямі ефіри під час виборів. Відверто скажу, це було дуже непросто, коли могла ледь не в один день спілкуватися із Порошенком, Садовим, Тягнибоком. У день могло бути по п’ять прямих ефірів, ледь встигали змінювати студії під спікерів. Наші рейтинги були дуже високі, до нас приїздили політики, які замовляли ефір і потім його роздавали на інші канали і навіть викуповували записи і з ними їхали в інші регіони для проведення агітації.
– Чи не було редакційної політики когось, говорячи на журналістському сленгу, «мочити», а когось «витягувати”?
– Було по-всякому. Мені здається, що в нас немає таких ЗМІ, які були б супернезалежними. А взагалі у кожної людини, не говорячи вже про журналістів, є своя думка на ті чи інші політичні події та того чи іншого політика. Також є думка людини, яка впливає на ЗМІ. Так сталося, що моя думка збігалася із думкою власників телеканалу, в якому я працювала. Мені в цьому випадку пощастило, із керівництвом не було жодних суперечок. І досі співпрацюю з ними, люблю, поважаю і ціную.
«Не бачу нічого поганого, що веду абсолютно всю домашню господарку»
– Чоловік-нардеп постійно в роботі, тому Вам, очевидно, довелося стати берегинею домашнього вогнища?
– Я не маю феміністичних нахилів, тому не бачу нічого поганого, що веду абсолютно всю домашню господарку – від рахунків за комунальні послуги до вологого прибирання в хаті і приготування вечері. Тарас просто не має на це часу, а для мене це абсолютно не принизливо і комфортно.
– Феміністки, напевно, з цим не погодяться?
– Можливо, але це їхні проблеми. Нині доходить вже до смішного – жінці на роботі не можуть зробити комплімент, бо це вважається непрофесійно. Але я люблю компліменти від чоловіків (сміється, – авт.). Гадаю, що жінка має доводити свої права не злобними постами в соцмережах чи гострими заявами, а реальними справами. От, можливо, хтось вважає, що у керівній команді Степана Барни я, так би мовити, по блату. Та я там єдина жінка! Якби ті «злі язики» побачили, який обсяг роботи я виконую, як чоловіки-менеджери поважають мою думку і зважають на неї, то швидко змінили би своє ставлення. То про яке приниження чи недооцінку може йти мова?!
– Цікаво, а якими харчами балуєте свого чоловіка?
– Він взагалі не вибагливий, але одного разу сказав, що жодний ресторан і жодна страва світу не зрівняється з моїм картопляним пюре, сиром зі сметаною і цибулькою. Я не дуже люблю куховарити. У мене немає на це часу, але готую йому цю страву і він дуже задоволений. Тарас каже, що я знаю якийсь секрет у її приготуванні, насправді секретів там немає жодних, усе стандартне.
– А які страви любите самі?
– Я – вегетаріанка! Два з половиною роки не вживаю м’яса та нічого смаженого. Звичайно, я не робот і часом здаю позиції і можу кілька чіпсів з’їсти, але стараюся, щоби там не було різного роду домішок – сирів, беконів, усього штучного. Також рік тому відмовилася від солодкого. Єдине, що можу собі дозволити – це морозиво, божеволію від нього і раз на тиждень дозволяю собі його з’їсти.
Я – за здоровий спосіб життя! У непростий період свого життя дуже швидко набирала вагу, до 20 зайвих кілограм. Тричі на тиждень ходила у спортзал, по дві години працювала з персональним тренером, але окрім того, що розкачувати своє тіло до некрасивих форм, нічого не могла з собою зробити. І поки психологічно не налаштувалася на здорове харчування та здоровий спосіб життя, доти все не внормувалося. Я себе переключила і 18 кг скинула за дуже короткий термін.
– Чи ділитеся цим секретом з іншими?
– Мене дуже часто люди запитують, просять поради, як зберігати фігуру та мати красивий зовнішній вигляд. Я відповідаю, що не можу цього радити, бо я не лікар. Мені це підходить, а вам може не підійти і, не дай Боже, зашкодить. Тому нічого не раджу, але розповідаю свою історію життя, що це реально. Коли мені говорять, мовляв, я не можу схуднути, я в це не вірю! Не вірю, що людина не може схуднути і не може привести себе в порядок. Так, якщо це хвороба, гормональні збої, то мені дуже шкода таких людей, які хочуть, але не можуть, а якщо вечеряти сідають із «Макдональдсом», то це їхні проблеми.
– «Підсадити» на вегетаріанство чоловіка не пробували?
– На вегетаріанство – ні, він все-таки чоловік, любить м’ясо, і я йому його готую. Швидше «підсадила» на здоровий спосіб життя. З його раціону ліквідувала смажені та жирні страви (хіба споживає, коли я не бачу, – авт.), хоча полюбляв такі. Колись дієтологи застерегли, що такий божевільний ритм життя, ненормоване харчування негативно позначаються і на нашому вигляді, і на нашому здоров’ї, тому ми приділяємо велику увагу сніданку. Уже так звикли до вівсянки, що полюбили її. Тепер навіть десь на відпочинку не відходимо від традиції такого сніданку. І взагалі Тарас любить каші, особливо гречку, його не потрібно заставляти їх їсти.
«З моїм портретом пов’язана ціла містична історія»
– Який найцінніший подарунок отримали від чоловіка?
– Тарас дивував мене різноманітними подарунками. Але найціннішою вважаю картину. Не знаю, яким чином він вмовив відомого бережанського художника Олега Шупляка, який працює з унікальною двоузорною технікою, написати мій портрет, хоча він їх не виконує. Художник написав мій портрет у своїй інтерпретації, такою, як він мене бачив на телебаченні, по фотографіях, адже ми з ним ніколи не зустрічалися. З цією картиною пов’язана ціла містична історія. Свої твори художник чомусь присвячує. І мій портрет був написаний на твір Тараса Шевченка «Тече вода з-під явора». Я не знаю, як так сталося, але навчаючись у музичній школі по класу бандури, найкраще мені виходила композиція саме на цей твір. З цією піснею, будучи маленькою дівчинкою, в день могла виступити на 3-4 локаціях, відкривала Шевченківські дні, виступала на різноманітних звітних народних заходах, на ТТБ і радіо. Ця пісня була основною у творчій кар’єрі маленької бандуристки. І через багато років Тарас мені дарує цю картину на день народження, і я розумію, що вона написана за мотивами твору «Тече вода з-під явора». Звідки в художника взялися подібні паралелі – не знаю, при цьому, що Тарас пану Олегу цього теж не міг розповісти, бо він сам не знав про це. Але й це ще не все. До художника звернулася одна фірма, яка наносить малюнки на верхній одяг. Шупляк запропонував їм картини, щоби вони вибрали, які малюнки будуть набивати. З величезної кількості запропонованих варіантів дизайнери довго шукали і десь на його сторінці побачили маленьку фотографію картини, яку він написав для Тараса. Він їм сказав, що це робота для конкретної людини, яка жива, бо він зазвичай пише картини історичних постатей. Але вони наполягали. І так сталося, що я зустрілася із Шупляком на «Благословенному Тернопіллі» в Києві і він запитав мого дозволу. Я дала добро, і тепер у мене в гардеробі є кофти, футболки, сарафани з цим зображенням, які були запущені у серію і їх може придбати будь-хто.
– Ви завжди стильно одягаєтесь. Купуєте бренові речі чи знаєте місця, де продають хороший, але недорогий одяг?
– Останнім часом намагаюся купувати ексклюзивні речі, адже нині з’явилося багато хороших українських дизайнерів. Сьогодні мода на все українське, в тому числі й на одяг. Речі дизайнерів, у яких я одягаюся, звичайно, брендові, однак на 100% упевнена, що не побачу на вулиці в такому одязі 2-3 жінок, бо кількість їхнього пошиття не велика, до того ж його підганяють під мою фігуру. Не можу сказати, що та чи інша річ у цих дизайнерів дорого коштує (середній ціновий діапазон), але точно знаю, що вона якісна. Віднедавна мій гардероб почав худнути, бо стала віддавати одяг, у якому точно ходити не буду. Раніше купувала за приказкою «Багато – дурного», тоді жила модою і хотіла всього й багато. Зараз стала розумнішою та зробила для себе висновок, що передусім хочу мати якісну річ.
«Бачу свою вагітність за читанням книг та диханням свіжим повітрям»
– Ви п’ять років живете разом із Тарасом, однак поки не маєте діток. Не плануєте?
– На це якось ніколи немає часу (сміється, – авт.). Але ми вже так подумали, що маємо виграти ці вибори, наше життя внормується і тоді плануватимемо дітей. Я дуже емоційна людина, багато працюю. Не треба період вагітності пов’язувати з такими речами, тому що можуть бути різні наслідки. Краще це зробити у спокої та тиші. Я, наприклад, бачу свою вагітність за читанням книг та диханням свіжим повітрям. Ми вже у принципі напрацювати базу бюджету, певну стінку, на яку можемо обпертися. Є все для того, щоби мати наступне покоління. Тепер треба зняти стресові ситуації, змінити спосіб життя, щоби був спокій.
– Родина Юриків вірить у Бога?
– Я взагалі без Бога не уявляю свого життя, і Тарас так само. Дуже віруючі люди батьки Тараса, вони за нього постійно моляться, скажімо, коли він у дорозі. Завдяки маминій молитві Бог його оберігає та знімає всі стреси й напруження, котрі часто трапляються в його роботі. Я теж постійно звертаюся до Бога не тільки тоді, коли мені погано, а й коли добре. Мені є за що дякувати Богу, найголовніше, що наша родина здорова та живе у злагоді. А ще я постійно маю з собою хрестик, який подарувала сестра. При цьому не люблю, коли хрестик на виду, він повинен бути біля серця.
– Ви згадували, що Тарас багато їздить, а чи самі керуєте автомобілем?
– Коли ти працююча жінка і ведеш весь побут у сім’ї, то інших варіантів швидко пересуватися просто немає. Тому швидко навчилася водити і нині багато їжджу власним автомобілем. Коли ж ми їдемо разом із чоловіком, то він мені ніколи керма не дає, хоча у моїй вправності не сумнівається, навіть відзначає, що я дуже добрий кермувальник. Зовсім недавно потрапила у ДТП, коли у мене в’їхав таксист, мене аж розвернуло на дорозі. У поясненнях той сказав, що просто… не побачив мого автомобіля. Переглядаючи запис із камер відеоспостереження, Тарас переконався, що я справді професійний водій, адже після такого удару змогла зорієнтуватися і викрутити авто. Щоправда, тепер маю певний страх і всі машини, які виїздять із дворів, для мене небезпека, тому намагаюся перестрахуватись і зайвий раз подивитися, чи бува немає ніякої перешкоди.
– Ви згадували, що жодного разу не були у Верховній Раді, а чи супроводжували чоловіка на світських вечірках, де були перші особи нашої держави чи парламенту?
– Звичайно, була. Я – самовпевнена людина і комфортно почуваюся абсолютно в усіх компаніях. Ми були на різних вечірках, днях народження тощо. Можливо, там і були запрошені з високим статусом, але я не ділю людей на перший чи другий сорт. Для мене немає різниці, в чому людина одягнена та де вона живе. Якщо вона зверхньо поводиться, я просто розвертаюся і йду, з такими людьми намагаюся не спілкуватися. Загалом на таких заходах на 90 відсотків це прості і класні люди. Зі свого боку скажу, що спілкуюся з різними верствами населення. Можливо, комусь здається, що в мене колежанки – одні світські левиці. Насправді це прості дівчата, з якими мені дуже комфортно.
Я – самодостатня людина, зі мною є про що поговорити, маю про що сказати, а коли співрозмовник, на мій погляд, неправильно поводиться, завищує свою самооцінку, то я просто розвертаюся і йду, адже є багато інших адекватних людей, з якими є про що поговорити, а підтримати розмову я вмію.
– Яке улюблене місце відпочинку родини Юриків?
– Де би ми не були за кордоном, та найкраще мені у Карпатах. І дуже шкода, що ми туди не так часто їздимо, як би того хотілося. І ніби живемо недалеко, можемо сісти в машину і поїхати на вихідні, однак чи то футбол, чи інші справи завжди стають на заваді.
«Я – фанат стадіонного футболу!»
– Мар’яно, зроблю комплімент: дуже гарно виглядаєте. Цікаво, скільки часу йде на салони краси?
– Чимало. Мені пощастило, що люди, які працюють над моїм зовнішнім виглядом, підлаштовуються під мене та приймають зазвичай у 8-9 годині вечора, бо раніше фізично не встигаю. Наприклад, на масаж ходжу після 8 вечора, а повертаюся з нього близько опівночі. Сьогодні дуже щаслива (розмова відбувалася 7 червня, – авт.), що маю нагоду взяти з собою подругу, сестру та поїхати на футбол до Львова, а перед тим трішки походити по магазинах, щоби розвіятися.
– Коли Тарас став головою Федерації футболу області, не були проти, адже жінки недолюблюють цей вид спорту, який до того ж забирає чимало часу?
– На початках була проти не лише через те, що він міг забирати багато часу, до цього я вже звикла. А через те, що під час його обрання була дуже брудна виборча кампанія. На нього вилилося багато бруду і мені його було шкода. Він справді хотів цю сферу підняти і дійсно щось зробити для тернопільського футболу. Зараз бачу, скільки він усього робить, вкладає в проекти душу. І дай, Боже, йому сил і, звичайно, фінансових можливостей, щоби футбол на Тернопільщині розвивався. Він хоче з Тернопілля зробити футбольну столицю, особливо в плані популяризації дитячого футболу. У нього багато ідей, і можливо, навіть депутатство заважає у їхній реалізації. Мені подобається, як він із кожного заходу робить свято – із феєрверками, спецефектами тощо. Люблю дивитися, як виграють футболісти, як їм вручають кубки та медалі, як дітки із нагородами фотографуються зі своїми батьками. Це насправді атмосфера позитиву, якої раніше футбольні вболівальники та й самі учасники гри не мали. Тільки заради цього варто взятися за цю сферу і розвивати її.
Я у футболі взагалі нічого не розумію, а про футболістів суджу зі сторони жінки – красивий чи не красивий (сміється, – авт.). Водночас сприймаю футбольну атмосферу, обожнюю єднання вболівальників на стадіоні і не розумію тих, хто футбол дивиться по телевізору. Я – справжній фанат стадіонного футболу!
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812