Іван Лахвацький народився 20 січня 1985 року в селі Іванківці Кременецького району Тернопільської області. Навчався у місцевій початковій школі. Згодом перейшов до середньої школи сусіднього села Кушли. Після закінчення опанував фах тракториста та пройшов строкову військову службу.
Іван з дитинства був дуже активний і сміливий, нічого не боявся. Завжди намагався мені допомагати, хоч ще був зовсім малий, брався за будь-яку роботу. Це була життєрадісна дитина, яка завжди привітається, розпитає, що сталося, як допомогти, дуже світлий хлопчик”, – пригадує мама Марія Лахвацька.
Іван зростав у багатодітній родині – мав брата і двох сестер. Вони чудово ладнали і підтримували один одного. З дитинства захоплювався рибалкою.
Змалку ходив до річки ловити рибу. Йому це добре вдавалося. І навіть на фронті рибалив. Одного разу їх підрозділ перебував неподалік річки, то Іван купив вудку, наловив риби і готував для побратимів. Він дуже радів, що може хоч на мить повернутися до свого захоплення”, – розповідає мама.
У 2005 році чоловік поїхав працювати на Дніпропетровщину. Там познайомився з майбутньою дружиною Наталею. Пара оселилася у місті П’ятихатки, у них народилося двоє доньок – Оля та Софія.
Іван дуже любив свою родину. Був хорошим господарем. Дуже багато людей у місті його знали, адже завжди був готовий прийти на допомогу. Працював у місцевому водоканалі і на склозаводі. Дбав про дім, купив дачу і з любов’ю її облаштовував. Він захоплювався розведенням голубів і збудував оселю для них на дачі. Дуже любив цих птахів, турбувався про них, лікував, якщо було потрібно. І неодноразово брав з собою на фронт, якщо була можливість їх там поселити. Зізнавався, що вони були для нього розрадою, тішили його серце. Незадовго до загибелі саме відвіз голубів додому, щоб не постраждали від обстрілів”, – поділилася спогадами молодша сестра Юля Шевчук.
Івана Лахвацького мобілізували 9 серпня 2022 року до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», яка дислокується у Дніпрі. Спершу пройшов навчання, а далі перебував на важкому Донецькому напрямі.
Він практично не мав спорядження. Разом із хлопцями з Харкова, які оселилися у нас на початку повномасштабної війни, ми оголосили збір і зібрали кошти на одяг, спальники, те, що було потрібно”, – розповідає Юлія.
За її словами, після Донеччини підрозділ брата виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, зокрема в районі Гуляйполя та Енергодару.
Іван рік і 10 місяців перебував на передовій. За той час отримав чотири важкі контузії. Згодом став командиром інженерно-саперного взводу. Побратими дуже його любили. На нього можна було покластися під час бойових виходів, він чудово налагоджував побут, чудово готував”, – розповідає пані Марія.
За її словами, син дуже боляче переживав втрату побратимів і завжди робив усе можливе, щоб евакуювати їх тіла з поля бою. Шукав за допомогою дрона і не раз ризикував потрапити під обстріл, коли вивозив полеглих. Це було для нього справою честі.
Він телефонував мені практично щодня, якщо була така можливість. Робив усе, щоб я не хвилювалася, попереджав, коли йде на позиції і буде без зв’язку. Тоді я практично не спала вночі – ставала на коліна і молилася за сина”, – зізнається пані Марія.
Життя Івана обірвалося 27 вересня 2024 року на Дніпропетровщині. За місяць до цього трагічного дня він побував у відпустці і зміг побачитися із сестрою Юлею, яка приїхала до нього в гості.
Після закінчення війни захисник мріяв закінчити ремонт дачного будинка, приїхати на рідну Тернопільщину, купити авто і навчити доньок водити.
Івана поховали на цвинтарі у рідному селі Іванківці на Тернопільщині. Рішенням Тернопільської обласної ради 7 червня 2025 року загиблому Герою присвоєно звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно). У нього залишилися мама Марія, сестри Юля та Оксана, брат Олексій, доньки Оля та Софія, дружина Наталя.
Світла пам’ять і честь Герою!
Фото з сімейного архіву
Джерело: Укрінформ
2227