Ця історія життя не залишить байдужими тих, хто насправді розуміє всю суть шлюбної обіцянки. Два роки тому молодий, красивий, успішний хлопець опинився не в тому місці і не в той час, у ситуації, котра кардинально змінила його життя та всієї родини. Закрита черепно-мозкова травма, гематома, інсульт, кома, довге лікування, котре триває й досі. Зараз він заново вчиться ходити та говорити. Здавалося б, що це неймовірний жах, проте ця історія ще не закінчилась, адже просякнута великою силою вірного кохання та невмирущої віри, що все буде добре.
«Нас застерігали, що може не встати…»
Володимир та Олена – батьки Петра, хлопця, якого невдало «стукнули» під одним із нічних клубів Тернополя 23 червня 2017 року. Вони важко згадують про цей етап їхнього життя та не дуже вдаються у деталі, проте розповіли журналістам нашого видання про невмирущу силу їхнього сина, його жагу до життя та прекрасну невістку Анастасію, яку сам Бог їм послав. Розповіли і про ставлення медичного персоналу, в деякій мірі некомпетентність, а з іншої сторони людське ставлення до чужої біди. Мама Олена болісно пригадує той час, проте не називає жодного прізвища, батьки нікого не звинувачують, адже розуміють, що вина тієї чи іншої людини не поверне здоров’я їхньому сину та втрачений час.
Народився та виріс Петро у Росії, мама родом із Красноярського краю. У дев’ятому класі переїхали на батьківщину батька, у Тернопіль. Тут він закінчував школу, вчився, працював, знаходив нових друзів. Познайомився з Настею, з котрою обмінялися обручками у липні 2015 року. Все було добре, молоді жили для себе, відпочивали, мріяли про діток, все було так, як пише книжка, як кажуть у народі.
– Того вечора Петро пішов відпочити з друзями, ми не хвилювалися абсолютно, бо знали сина, в разі чого, він умів за себе постояти, хлопець був спортивної статури та завжди давав відсіч непроханим людям. Але цього разу була інша ситуація. Викликавши таксі, Петро ішов до машини, котра мала відвезти його додому. Сильний удар в обличчя збив його з ніг, потилицею хлопець вдарився об великий камінь, від чого знепритомнів. Скільки він був у «відключці», досі ніхто не знає, так само, як і ім’я нападника. Правоохоронні органи розвели руками, мовляв, щодня трапляються такі ситуації. До чуття Петра привели друзі, які відпочивали в той вечір з ним. На перший погляд, нічого страшного не сталося, він доїхав додому, щоправда, жалівся на сильні головні болі. Наступного дня приймав обезболюючі. У неділю сину стало зовсім погано, але до понеділка він мужньо витримав та вранці його повезли у травмпункт. Оглянувши та вислухавши всі скарги, лікарі прийшли до висновку, що варто почекати, поспостерігати за самопочуттям, якщо буде гірше, нудитиме або ж непритомнітиме, знову мав приїхати. Ми поїхали додому. Петро мужньо тримався, дуже боліла голова, але щоби жалітися, такого не було. Напевне, його сильний організм і нормальне самопочуття ввели в оману лікарів. Вони робили все можливе. Ми були в деякій мірі здивовані, тому що операцію відкладали довгий час. Вони пояснювали нам, що є нова технологія, котра дозволяє не робити оперативного втручання, а легко вийняти гематому. Ми розуміли, що означає операція, тому чекали і довіряли лікарям. Але стали шукати інших спеціалістів, професорів, котрі би ще щось порадили, можливо, іншу лікарню або місто. І перевезли Петра в іншу лікарню, де за ним спостерігали краще, тоді син був ще при тямі, але самопочуття було важке. Лежав у загальній палаті, капали різні препарати. Сьомого липня дізналися, що у Петра стався вночі інсульт, він впав у кому. Зробили трепанацію. Треба віддати належне лікарям, котрі все зробили «чисто». Нас застерігали, що може не встати, і хтось якось сказав: готуйтеся.., гарантій ніхто не дає, і не відомо, як буде далі. Але, повірте, це все дурниці. Ми вірили і знали, що все буде добре,- переповідає ту історію пан Володимир.
«У цій ситуації одного винного немає»
– Чи є версії, хто наніс Петру удар? – запитали Петрового батька – пана Володимира.
– Ні, версій немає. Те, що ми здогадуємося, не дає нам права вершити самосуд, ви повинні розуміти, що на здогадки правоохоронні органи не дуже реагують. Людина, котра вдарила його, понесе своє покарання, думаю, що крапля совісті зробить свою справу. І та людина усвідомить скоєне. Ця ситуація принесла нам дуже багато болю, винний дав нам багато підстав, аби не довіряти навколишнім. Але навіть у цій ситуації ми стараємося не падати духом, а донести до людей, що в Тернополі є безкарність, є безсовісність. З цим треба боротися, перш за все виховати в собі почуття поваги до інших, бодай не залишати на узбіччі, а «швидку» викликати або покликати когось на допомогу.
– При виявленні гематоми одразу роблять хірургічне втручання. Чому його не зробили вчасно?
– Тягнули час. Одні думали, що гематома розсмокчеться сама, бо він молодий, організм здоровий. Повторюся, що велику роль відіграло і самопочуття Петра, свідомості він не втрачав, у нього просто боліла голова. Медики робили томографію, бачили його стан, справді була проблема і її треба було негайно вирішувати. Але лікарі нам пояснювали, що таке трепанація і безслідно вона не проходить, тому відтягували.
– Зверталися до інших лікарів?
– Львів дав нам відмову. Коли ситуація була критична після трепанації, ми зв’язалися з нейрохірургічним інститутом імені Поленова у РФ, надіслали зразки. Нам прийшла відповідь, що можна поступати до них. Але тут також відіграв роль час, медики, які вели Петра, просили нас не везти його одразу після операції, тому що можемо не довезти. Вони застерігали, за що ми їм також у деякій мірі вдячні.
– Петро весь час був у реанімації?
– Ні, деякий час він пролежав там, після чого нам сказали, що переводять його у загальну палату. Ми спочатку здивувалися, а потім зрозуміли, що в загальну палату переводять людей, котрі йдуть на поправку. Але Петро був у комі. Проте ми вірили, що перед нами лежить абсолютно здоровий чоловік, який короткочасно прихворів.
– Медичний персонал вимагав гроші?
– Швидше ні, ніж так. Звичайно, ліки були за наш рахунок. Варто згадати всіх, хто нам фінансово поміг, це і родина, і друзі Петра. Багато було сторонньої допомоги. Що дивно, коли ми хотіли віддячити медичним сестрам, ніхто грошей не брав. Була жінка, котра показала нам, як робити правильно масажі, щоби стимулювати роботу кожного суглоба, починаючи від кінчика пальця. Ми їй надзвичайно вдячні і хотіли просто по-людськи віддячити, але жодних грошей вона не взяла. Конкретного рахунку нам ніхто не виставляв. Ми хотіли знайти лікаря -анестезіолога, який був присутній на операції, ми ж розуміємо, такі речі безкоштовно не роблять, але жодної копійки він з нас не взяв. Сказали, щоби ми кріпилися і ставили на ноги дитину.
– Петро приходив до тями?
– Щоби назвати, що він опритомнів, важко. Він приходив до тями, відкривав очі і знову «відлітав». Ми з ним говорили, пояснювали все. 1 серпня у нас із дружиною була річниця весілля, тоді він і опритомнів, нічого не міг сказати, але очима давав усе зрозуміти. Для нас це було щастям, бо наш син ішов на поправку.
«Найняли реанімобіль і на свій страх та ризик повезли сина рятувати в Росію»
– Відомо, що лікування проходило у Санкт-Петербурзі. Як діставалися туди?
– Так, коли ми пролежали довгий час у нейрохірургії в загальній палаті, вирішили, що треба рухатися далі, тому найняли реанімобіль і на свій страх та ризик повезли сина рятувати в Росію. Дорога була дуже важка. Ми страшенно хвилювалися. Настя цілу дорогу тримала голову Петра руками, щоби вона менше рухалася, щоби не було різких перепадів. Поруч були медбрати, запаси кисню, медичні препарати і все необхідне, щоби максимально комфортно дістатися у Петербург. Ми низько вклоняємося тій компанії, котра нас довезла до лікарні, бо вони порушували всі правила, їхали по зустрічних смугах, оминали затори, давали зрозуміти зустрічним машинам, що нам треба швидко проїхати. Дружина пригадує, як по дорозі ми опинилися в заторі, оскільки ремонтували дорогу. Водій, виїхавши на зустрічну смугу, буквально летів дорогою. Якщо б нас зупинили поліцейські, я би на коліна перед ними стала, лише б вони нас пропустили, – додає матір Петра пані Олена.
– Що Вам сказали у Петербурзі?
– Вони врятували нашу дитину. Що ще сказати. Поки дружина заповнювала анкети, контракти, віддавала документи, йому стабілізували температуру, виміряли тиск, взяли аналізи, перевезли в відділення – настільки швидко працювали. Ми були здивовані. Звісно, почули те, чого не дуже хотіли, але ми чекали цього. Пізно прооперували, пізно привезли, пізно звернулися, але за цим запізненням стояла не халатність лікарів, а їхнє бажання стимулювати молодий організм до самовидужання. Нам повідомили, що українські лікарі буквально рятували його життя, вони добре зробили операцію. Звісно, можна було робити швидше і по-іншому, але це здогадки. Маємо те, що маємо. Там Петру встановили пластину, дякувати Богу, від гематоми не залишилося й сліду. Після її встановлення його почали приводити до тями, було довге лікування, він почав відкривати очі, вже не покидав нас. Довгий період медичних процедур, реабілітація. І нам почали давати настанови, що робити, як повертати його до життя. Консультації неврологів, хірургів – усе це ми пройшли. І на сьогоднішній день є здорова молода людина, котра з часом стане на ноги і все буде якнайкраще.
– Весь цей довгий період біля Петра були рідні?
– Мама, тато, вся сім’я, брат, котрий знайшов гарну клініку, хороших спеціалістів, однокласники, котрі вже дізналися, що з ним сталося, і почали навідувати його. І звичайно, від нього не відходила Настя. Його дружина, опора, надія, його маленька Настуся.
«Петро дуже рідко говорив, що він мене любить, але я завжди це відчувала»
Весілля Анастасії та Петра відбулося 15 липня 2015 року. Було безліч друзів, котрі плакали від радості та бажали молодій парі веселого сімейного життя та здорових діток. Настя та Петро були схожі, любили гарно, весело відпочивати, їздили на море та мріяли про маленьких карапузів. Настя була невід’ємною частиною свого чоловіка, вона його доповнювала, так говорять їхні спільні друзі. Після травми Анастасія наче приросла до Петра, стала повністю його доповненням. Батьки Петра в захопленні від невістки. Мама Олена розповідає, що був період, коли вона не хотіла жити, тоді їй допомогла саме Настя, яка підбадьорювала і запевняла, що Петро завтра сам встане і піде, що все буде, як раніше. Вона ніколи не плакала, не опускала рук, не жаліла себе. Допомагати своєму чоловіку викарабкатися з ситуації, котра спіткала сім’ю, вона зобов’язана. І за це їй низький уклін.
– Настю, як познайомилися з Петром? – запитуємо дружину Петра.
– Я не знаю, чи вірите ви в потяг між людьми, але між нами він був з першого погляду. Зустрілися вперше, коли нам було приблизно років по шістнадцять, це були перші наші «переглядки» (сміється, – авт.). Ми були ще зовсім юні, але Петро одразу мене зацікавив. Через деякий час наші погляди знову зустрілися, почали спілкуватися, потім я наважилась піти з ним на прогулянку, з якої все і почалося. Бо, як виявилось, ми подобались одне одному давно, але не наважувалися сказати про це.
– Довго зустрічалися? Які відносини у Вас були?
– П’ять років! Цікаві в нас відносини з ним були, це якщо так коротко. Протягом цього часу багато чого сталося – і сварилися, і мирилися. Краще у друзів наших запитати, які відносини в нас були. Але чітко можу сказати, що яка б ситуація не була, як би я не ображалася чи не злилася на нього, та знала, що помиримось і все буде добре. Мій Петро дуже класний, він вміє підняти настрій, вболівати за тебе, по-своєму переживати. Він дуже рідко говорив, що він мене любить, але я завжди це відчувала.
– Як почули найзаповітніші слова?
– На кухні. Я все сміюся і згадую йому, що цей момент був найромантичнішим. Насправді він ніколи романтиком не був, від нього не чула віршів та мемуарів. Але він вміє бути по-своєму ніжним, турботливим. Він міг нічого не говорити, а просто обійняти, і цим усе сказано. Напередодні пропозиції ми були на весіллі у наших друзів, і Петро, напевне, був під враженням, бо з самого ранку вирішив стати на одне коліно і запропонувати мені вийти заміж. Звичайно, я сказала так!
– Що відбувалося після його травми?
– А що відбувалося? Нічого, ми як були чоловіком та дружиною, так і є. Я знаю, що завтра він встане на ноги і піде, а післязавтра повністю буде говорити. Ми пройшли дуже довгий тернистий шлях. Але я знаю, що це не кінець, нам ще діток народити, в садочок віддати, школу, інститут, а потім весілля в кожного буде, тому опускати рук не можна.
– Ви залишили роботу?
– Так. Я працювала головним спеціалістом Тернопільського міськрайонного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Тернопільській області. На роботі всі були в курсі, що у нас в сім’ї таке горе трапилось. Спочатку брала відпустки, лікарняні, а потім написала заяву на звільнення. Петру я потрібна більше!
– Як проходило Ваше перебування в Петербурзі?
– Після того, як він прийшов до тями, ми багато з ним займалися. Вчили заново букви вимовляти, вправи робили, слова повторювали. Правильно вчилися дихати. Не все одразу вдавалося, але рук не опускали, і от на сьогоднішній день слова «я тебе кохаю» чую чітко!
– Розумію, що про Ваш стан питати не варто, але все-таки…
– Абсолютно нормальний. Те, що сталося, нас згуртувало справді як сім’ю. Ми стали ближчими одне до одного. Зараз краще його розумію, хоча він мало говорить. Відчуваю, як ми стали міцним горішком. Справді, це важко зрозуміти, але правду кажуть, що біда об’єднує. Я не хочу приймати той факт, що може бути гірше або ще щось, я знаю чітко, що все буде добре, він встане, піде, заговорить, у нас будуть діти. Іншого сценарію я не приймаю!
«У мене не було думки піти від Петра або лишити його на батьків»
– Як вдається не впадати в депресію?
– Ну, по-перше, я не маю коли. У нас дуже насичені дні. Якщо хтось думає, що я цілими днями сиджу та гладжу його по руці і жалію, то це не так. Ми встаємо, снідаємо, одягаємось, займаємось, складаємо різні предмети, робимо багато різних вправ, котрі повертають нас до нормального існування. До нас приходять друзі, таким чином ми пригадуємо всі моменти життя, також приходить масажист, з котрим вчимося стояти та робити кроки вперед.
– Є багато схожих ситуацій із Вашою, і в багатьох людей здавали нерви…
– Я розумію, про що ти кажеш. Ні, в мене не було думки піти від Петра або лишити його на батьків. Він – мій чоловік, я дала йому обіцянку бути поруч до кінця наших днів, я його люблю, в якому стані він би не був, і хочу мати від нього діток. Коли ти любиш, напевне, не думаєш про те, що може бути гірше. Я живу ним, біля нього. Особливо нічого й не змінилося. Так, я годую його, так, я допомагаю йому перевернутися, одягтися. Але я не приймаю це, як біду або трагедію, це просто такий період, який має нас чогось навчити. Усіх навчити – і мене, і його, і друзів, і батьків. Я не розумію і не хочу розуміти людей, які йдуть від чоловіка або від жінки, дізнаючись, що в них рак, або що вони ніколи не будуть такими, як раніше. Але судити їх не буду, в кожного є причини, котрі насправді не причини.
– Як зараз здоров’я Вашого чоловіка?
– Звичайно, є прогрес. Ми щодня стараємось навчитися робити щось нове. Він помаленьку починає говорити, інколи шепоче, я заставляю його говорити голосно, щоби працювали легені, він чітко показує, що хоче, або навпаки. Усе розуміє, так, не все може сказати, але це з часом. Упевнено сидить, хоча йому довгий час сидіти важко. Але він мужньо тримається, коли приходять друзі. Впізнає своїх «братушанчиків», як він їх називав раніше, це всі його хлопці, з якими він раніше проводив час.
«Я злюся на того, хто скалічив Петра, але знаю, що його доля ще покарає, а можливо, вже й покарала»
– Чи є у вас припущення, хто би міг ударити Петра?
– Мені важко сказати. Я не можу когось звинувачувати – чи того, хто його вдарив, чи лікарів. Я впевнена, що ніхто не хотів, щоби все закінчилось інвалідним візком і такою складною операцією. Звісно, я злюся на того, хто це зробив, але знаю, що його доля ще покарає, а можливо, вже й покарала. Від того, відповість він за скоєне чи ні, нам легше не стане. Пройшов час, багато забулося, я зараз навіть не пригадаю ні тієї ночі, коли він впав у кому, ні дороги в Петербург, бо це було дуже важко, а такі речі не треба тримати в голові.
На завершення батьки Петра та дружина додають, що вдячні всій великій родині, котра допомагала і підтримувала їх. Знайомим, друзям за фінансову допомогу. Тим, котрі навідуються в гості і будять у голові Петра старі спогади. Віримо у швидке одужання та міцно стискаємо твою руку, Петре!
Пройшло два роки, за цей довгий період родина мала час поплакати, пожалітися на життя, злитися на весь світ та шукати винних. Проте такого ми не помітили. Ми зустріли сильних людей, які, звісно, не можуть без сліз говорити про те, що болить їхню дитину. Своєю історією вони хочуть, аби тернополяни зрозуміли всю складність життєвих ситуацій, адже вони бувають різні. Не можна звинувачувати всіх довкола, краще цей час приділити корисним речам. Зруйнувати життя, здоров’я дуже легко, а відновлювати все по-новому не так просто. За цей період вони розуміють одне одного із пів слова, можна сказати, з погляду, у кожного є свої обов’язки перед Петром, і всі роблять усе можливе, аби повернути його до нормального життя. Віра, котрою переповнені рідні, вже завтра зробить диво, адже коли людина відчуває любов, вона готова звернути гори.
Ця історія трапилася в рідному Тернополі, і знову вона зачіпає низку глибоких питань: чому наша поліція нічого не зробила, щоби знайти кривдника, чому не відновлюють записів із камер відеоспостереження, чому в деякій мірі медицина стоїть на місці. Це не перший випадок, коли час відіграє головну роль.
Але без чорного немає білого. Зробіть із цього випадку правильні висновки. Любіть своїх чоловіків, дружин, цінуйте кожну хвилину, бо не відомо, що чекає нас за поворотом. Один невдалий крок, і можемо мати фатальні наслідки. Бережіть себе і не переставайте любити до кінця, до останнього подиху. Любов здатна творити диво…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811