Україна надзвичайно багата на таланти і дала світу знаних художників, письменників, співаків, артистів та акторів. Тернопільщина – не виняток. Уже близько 45 років народний артист України, гуморист Гриць Драпак тішить своєю творчістю усіх – від малого до великого. В ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті він розповів про особисте життя, сучасний гумор, мрії, своє становлення як актора розмовного жанру, перші гастролі на санях та багато цікавого.
«Перші гастролі в сусідні села – то була Європа, США та Канада разом узяті»
– Ви дуже ласі до жартів, тож у мене виникає цілком закономірне запитання: таке почуття гумору дісталося Вам у спадок?
– У мене нормальна родина і ніхто таким не займався (сміється – авт.). Кажуть, що мого діда брат і мого батька брат любили жартувати. Безперечно, повинен бути талант від Бога, але без праці – ніяк. Навіть маючи талант, але будучи лінивим, нічого не досягнеш. Моя праця бере свій початок ще з дитинства.
– Ви добре пам’ятаєте своє дитинство?
– Звісно. Родом я із чудового мальовничого села Констанція, що у Борщівському районі. Там я навчався у трирічній школі, а ще 7 класів закінчував у сусідньому селі Озеряни. Ми росли на ставі, в лісі, грали у футбол. В Озерянах на той час діяв клуб, керувала ним Анеля Володимирівна, вона ж і ставила вистави, діяв драматичний гурток. Там старші грали, але й мене брали до участі. Зимою їздили з виставами. Чому саме зимою? Бо влітку люди в селі працюють. Це були мої перші справжні гастролі, які я пам’ятатиму все життя. Для мене це була така подія! Уявіть собі, сам у сусіднє село на концерт, без батьків… Зараз я часто гастролюю літаком, потягом, автівкою, у різні країни Європи, США, Канаду. А тоді такі виїзди на села – то була Європа, США та Канада разом узяті. Ми їздили саньми, які були запряжені кіньми, везли декорації. Ставили свої вистави у селах Пеньки та Жилинці. Нас возив такий собі Євген, він цілий день транспортував силос, а надвечір – нас. І сідаючи у сани, ми чули той терпкий запах силосу, самі ним починали добре пахнути. Тоді насправді багато людей ходили на такі вистави, квиток був недорогий – 30-50 копійок.
– Після школи Ви вирішили стати професійним артистом. Розкажіть, де Ви здобували свою освіту?
– Я вступив у Теребовлянське культурно-освітнє училище на факультет театрального мистецтва. Це направду була велика школа для мене. Знаєте, у той час я ж навіть не знав, що таке прожектори, що вони можуть бути світліші, темніші, мають реостат. Усе, що я робив, було інтуїтивно. А тут цікаві предмети, викладачі. Де б я міг у селі знати, що існує така наука, як сценічна мова. Що для того, аби вдало виступити, потрібно проаналізувати твір, визначити, яке його завдання, заради чого ти це робиш, яка його мораль, а ще різноманітні вправи. Я вбирав це все у себе, як губка. В училищі були так звані агітбригади. У їхньому складі ми їздили виступати на токи, ферми, в клуби. Для мене це була дуже велика сходинка у моїй творчості. Згодом працював у будинку культури в Борщеві, а після цього пішов в армію. Далі вирішив вступити до студії театру імені Івана Франка у Києві на акторське відділення. Це була нова школа, хоча я і здобув перші ази в училищі, та у столиці вивчав усе глибше. На той час перебував в оточенні київської богеми – Ступка, Фостікович, Ужвій, Гданський, Гашинський. Раніше я їх бачив лише по телебаченню, а тут живе спілкування. Вдень ми навчалися, а ввечері брали участь у масовках в театральних постановках. Як студенти, ми мали пільгові студентські квитки на відвідування вистав у всіх театрах. У той час це був великий наплив інформації. Керівник нашої студії Іван Миколайович Луцик зробив мені пропуск у бібліотеку КПРС. Я там днями просиджував, багато читав, розбирав п’єси, аби мати запас інформації в голові, це мені добре вдавалося.
– Якби не гумор, то яку б діяльність Ви обрали?
– У дипломі у мене зазначено, що я актор драматичного театру. Думаю, міг би бути драматичним актором, характерним коміком, але я театр покинув і перейшов на естраду. Тут можна краще себе реалізувати, бо в театрі ти залежний від режисера. Якщо режисер тобі дає роль, ти граєш, а якщо він не бачить тебе в цій ролі, то ти просто в постійному очікуванні. А на естраді все залежить лише від тебе, більша відповідальність, більше роботи, необхідно репертуар цікавий шукати. Я люблю сцену, людей у залі, люблю оплески. Для артиста – це вже найвища нагорода.
«Внук мені каже: «Дєд, у тебе телефон галімий»
– А як Ви познайомились зі своєю дружиною?
– Знаєте, випадково. Ми жили в гуртожитку на «Східному» в Тернополі, 5 поверхів і все дівчата, лише одне крило віддали для культури, там проживали працівники філармонії, театру актора та ляльки, нашого драматичного театру. Часу ходити на кавалерку ми не мали, бо ввечері вистави. Тоді артисти були в пошані, ми були добре вбрані, поверталися з театру часто з квітами, а в той час живі квіти – рідкість. І от йдеш ти такий, з тими оберемками, ніби лауреат державної премії, а дівчата приглядаються, посміхаються. Тоді ми часто дарували їм запрошення на вистави, а вони пригощали нас вечерею, адже у нас не було часу навіть готувати. В один із таких моментів я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона – моя землячка, також із Борщівського району. І от, побачивши її вперше, зрозумів: «Це моє!» І живемо у злагоді й донині. Виховали двоє дітей – сина та дочку. Знаєте, кажуть, дідом тебе зробить або держава, або діти (сміється – авт.). Зараз у мене підростає внук Артемчик. Такі перли іноді видає, по-дитячому так собі жартує, віршики розповідає. У мене донедавна був звичайний кнопковий телефон. А внук мені каже: «Дєд, у тебе телефон галімий, на ньому мультиків немає». І мусів купити більш сучасний гаджет.
– Ви – знаний артист, часто подорожуєте, гастролі, інші країни. Вас дружина не ревнує?
– На початках було, звичайно, десь таке. Це гастролі по всьому Союзу. Мобільного не було. Ми тоді листи писали, на переговорні пункти ходили. Але згодом, коли вона поїздила на концерти зі мною, то зрозуміла, що це є просто робота і вона втомлює, після концерту ти виснажений, бо викладаєшся на всі 100%. Зараз нормально реагує. Хоча раніше бувало йдеш по вулиці, а незнайомі дівчата тобі «Добрий день», і такі погляди. Та розумієте, бути публічною людиною – це тягар, потрібно тримати себе постійно в рамках.
– Вдома, мабуть, часто жартуєте?
– Абсолютно ні. Дружина мені інколи каже: «Ти ж гуморист, чому серйозний такий?» Вдома я хочу відключитися, абстрагуватися. На сцені багато енергії віддаю. Мій викладач Василь Павлович Башенко раніше казав: «Коли ви виходите на сцену і холодні, як собачий ніс, вам байдуже, що ви робите, то глядачам у 10 разів байдужіше від вас. Вони повинні горіти і вірити в те, що ви робите». Але коли добрий глядач, є реакція, «зацепка», то протягом усього концерту відбувається обмін енергією, я їм – вони мені. А після концерту – ах і… виснаження.
«Я – дистильований українець!»
– Ви часто буваєте за кордоном, бачите, як живуть люди в інших країнах. У Вас не виникало бажання залишити Україну?
– Я є дистильований українець (посміхається – авт.). В Америці гастролюю вже понад 15 років. Мені часто говорили: як же так, люди платять шалені гроші, аби кудись виїхати, а ти маєш таку можливість, але не використовуєш цього шансу. Дійсно, Америка – потужна держава, у них треба вчитися, як потрібно працювати. Але це не моє. Та й мова – це своєрідний бар’єр. Українці розмовляють в Америці так, що аж пальці болять (посміхається – авт.). Можливо, якби я емігрував, коли мені було 20-25 років, то адаптувався б. Честь і слава Америці і їхнім доларам, але тут мені добре, тут моя родина, друзі, глядачі. Мені дуже приємно, що наша діаспора там потужна, зберегла мову, культуру, релігію. Під кожною церквою у них клуб, де вони спілкуються, в цьому плані вони великі молодці. Але добре мені – в Україні!
– Часто буваєте на малій батьківщині?
– Зараз рідко, батьків уже поховав, царство їм небесне. Раніше постійно приїздив до матері та батька, а тепер тільки свічки поставити, немає вже до кого їздити.
Я часто буваю у свого тестя. Там облаштував собі фазенду, маю сад на 400 дерев –яблука, вишеньки, черешеньки, гарно так, газони всюди. То мене Америка зіпсувала. У них ніде немає бур’янів, ненормальні якісь (посміхається – авт.). З мене сусіди буває сміються, бо інші люди з Америки якісь лахи везуть, а я – насіння трави і хімію, щоби покропити дерева. Але люблю цю справу, беру газонокосарку, кошу ту траву і око милується. Набираюся енергії від свого господарства. А як сад починає цвісти, то є щось неймовірне. Коли він забуяв уперше, то сусідка прибігла вражена, бо думала, що я бантиків білих понав’язував, так гарно було. Знаєте, ніколи не думав, що я буду тікати з міста в село відпочити. Бо колись було так, що з села тікали до міста від важкої роботи, а зараз бачте, як обернулось.
«Хохма» заради «хохми» мені не цікава»
– Зараз дуже багато різноманітних шоу, телепередач, стенд-апів, пов’язаних із гумором. Та, на мою думку, в більшості випадків той гумор дуже плоский, позбавлений інтелектуальної складової. А що думаєте Ви з цього приводу?
– Вимушений констатувати, що сучасний гумор деградуючий. У більшості смішно з того, що дурень. Я дуже критично до такого ставлюся. У нас є традиції, ми такі, які є, і це потрібно використовувати. Я люблю, щоби була мораль, і якщо хтось вийде із залу після концерту і скаже собі: «Та він каже правду, ми дійсно так робимо», то я щасливий. А «хохма» заради «хохми» мені не цікава. Слово повинно бути живе, тема, думка заради чого ти це робиш. У нас є тернопільська Ліга сміху і мене запросили туди тренером. Інколи там трапляються цікаві речі, тонко підмічені, це дійсно смішно, ну а є просто надумані теми, таке мені не цікаво. Я, звісно, розумію, що у більшості це не робота, а хобі. У них немає відповідної школи, вони не знають, що таке сценічна мова, не володіють вокалом. А люди, потрапляючи на концерт, платять гроші, вони хочуть чути, відчувати, отримати задоволення, а не якесь мимлення зі сцени. Тому в мене трохи інше, я б сказав старовірське бачення на розвиток гумору в Україні.
– Як Ви формуєте свій репертуар, де берете гуморески?
– Увесь мій репертуар – це життєві ситуації. Дуже багато історій із життя, буває, що колеги пишуть, інколи купую гуморески. Але тема має бути цікава. Зараз я беру участь у проекті, натхненником якого є Андрій Підлужний, котрий започаткував фестиваль «Вставай, сонце». Ми їздимо в районні центри Тернопільщини, не буду приховувати, люди йдуть на мої виступи. І ось ситуація: йде старенька бабця з онуком, а він тримає у руках великого айфона. Бабця йому й каже: «Івасю, зроби-но знимку з тим артистом, бо заким ти виростеш, він вже вмре» (сміється – авт.). Я це почув, і ось він – готовий жарт із життя. Якось було таке: підходить до мене бабця років 90-то і каже: «Пане Грицю, я ваші байки змалку люблю». Це ж цікаво, смішно і головне – правильно обіграти. Або, приміром, колись у «Березолі» і «Галичині» приймала екстрасенс баба Степанида. І тут телефонний дзвінок у «Березіль», я беру слухавку і чую: «Альо, то «Березіль»? А баба Степанида буде сьогодні приймати?» Я відповідаю: «Ні, не буде, бо вона померла». І тут у слухавку зустрічне запитання: «А завтра?» (сміється – авт.). От життя і творить мій репертуар.
– У Ваших виступах багато експромту?
– Так, експромт – це найвище мистецтво. Буває, лунає репліка із залу, і ти мусиш її обіграти, або побачиш якесь цікаве лице і жарт так і напрошується, та це все треба робити так, аби було смішно, щоби бува не образити людину.
– Де Вас краще приймає публіка – в Україні чи за її межами?
– Мав би гріх казати, що погано приймають в Україні, але я ніколи не думав, що такий популярний в Америці та Канаді. Виявляється, що коли ще були мої касети, навіть не диски, їх тиражували і хтось на тому заробляв. Ці касети потрапляли до рук діаспори і їм сподобалось. Я ж працював суто на галицькому діалекті, так як у нас «балакают». За кордоном будую програму так: «Та що там у вас, от у нас», використовую смішні порівняння. Є своя специфіка і для старої діаспори, їм, приміром, не зрозумілі жарти про те, як у нас вимикають світло, вони зразу думають, що ми просто за нього не заплатили. А от ті, хто виїхав за кордон 10-15 років тому, їм ця тема ще близька, гарно сприймають жарти про дороги, ями (сміється – авт.). Якщо говорити про Україну, то добре мене вітають і на сході, правда, там я переходжу на літературну мову, але все одно десь вилазить галицько-западенське слівце. Інколи, звісно, буває таке, що трапляється якесь «мурло», яке сяде, надується і всім своїм виглядом нібито говорить: «Бав мене», але це буває рідко.
«У мізках із якоїсь полички дістається та балачка, що вже давно порохами припала, і я її розповідаю»
– Ви можете сказати, скільки гуморесок у Вашому доробку?
– О-го-го… Оце ви запитання придумали (сміється – авт.). Ну в мене 5 касет, 5 дисків по 45 хвилин, але вже близько 10 років я не тиражую своїх гуморесок. Невигідно це, бо ти затрачаєш гроші, час, випускаєш це все, а воно бац – і зразу в інтернеті з’явилося. Середня тривалість гуморески – від 5 до 10 хвилин, я маю що розказати людям. Але знаєте, що головне? Я всі тексти пам’ятаю. Можу до 4-х годин із пам’яті говорити. Буває, що на концертах із залу лунає прохання про якийсь жарт, і тут у мене ніби відкривається якесь третє око. У мізках із якоїсь полички дістається та балачка, що вже давно порохами припала, і я її розповідаю. А вік у мене вже нормальний, так сказати, 3 квітня буду святкувати 60 років, хоча почуваюся на рівні з молодими.
– Не тиражуєте лише через те, що невигідно? Бо, направду, Ваших записів, навіть концертних чи у телепрограмах, не так вже й багато…
– Я не дуже інтернетний чоловік і всім кажу, що я людина XX століття, а не XXI-го. Я люблю спілкуватися очі в очі. Люблю концерти, корпоративи, люблю людей, коли бачу реакцію залу, в мене зразу очі горять.
– Ви збираєте повнісінькі зали вже давно на сцені. Мабуть, у Вас вже немає страху перед сценою?
– Я і зараз стабільно хвилююся. Перших кілька секунд такий мандраж. Якщо немає хвилювання перед глядачами, то ти вже не потрібен, бо навіщо така робота.
Знаєте, у нас є така біда, а саме у дітей із села, ми відчуваємо якийсь комплекс меншовартості, воно якось підсвідомо закладено, що діти з міста можуть краще. Але це ж не так. Я коли в Київ вступив, у мене однокурсники були столичні, з Запоріжжя, інших великих міст, і та інформація, що мали вони, і те, що мав я із села, – велика різниця. Але почав навчання, не вилазив із книжок і згодом зрозумів, що я не просто на їхньому рівні, а навіть у чомусь кращий, почав себе цінувати. Тому хочу сказати, що треба вірити в себе!
– Ви вже кілька разів у нашій розмові згадали про те, що раніше багато читали. А зараз як із цим справи?
– Перечитую всі газети, аби володіти інформацією, дивлюся, чи є там щось розумне, чи ні. Я дітям своїм казав, молодим артистам кажу: читайте, це найпростіший спосіб збільшити словниковий запас, навчитися правильно будувати речення. Дуже часто трапляється так, що на корпоративах я прошу людей сказати вітальне слово, а вони ніяковіють, соромляться, бояться. А все тому, що бракує достатнього словникового запасу. Або поширено, коли на весіллі прошу батьків молодих побажати молодятам від щирого серця, а в мами руки трясуться, вона бере той папірчик із переписаним фломастером віршиком з інтернету і починає читати. Я у таких випадках дослуховую до кінця і кажу: «А тепер давайте скажіть по-людськи». Вважаю, що багато в чому наші проблеми від недосвідченості.
– Ходять чутки, що Ви полюбляєте вишивати…
– Це так (посміхається – авт.). Вишивання мене заспокоює. Оскільки під час концертів витрачаю багато енергії, воно приносить мені душевний спокій. Це також творчість, де можна себе реалізувати. У мене є такі великі ікони, в яких 90–100 кольорів. Інколи не можу відірватися від вишивання. Вже й очі заплющуються, але хочеться вишити ще кілька хрестиків. Засиляю 15–20 голок із нитками, бо багато часу витрачається на те, щоби змінити нитку. Боже, яке то блаженство, коли робота вже готова, випрана і випрасувана.
– Як же Ви почали вишивати та хто Вас навчав?
– Різні часи диктують свої умови. Раніше, аби стати «крутим» перед дівчатами, потрібно було щось показати, і не айфона (посміхається – авт.). У мене симпатія в школі була, і я дуже хотів, щоби вона звернула увагу на мене. Отож після того, як на уроці трудового навчання робив шпаківні, йшов до дівчат, вони вишивали. Ну і я там «кину» кілька хрестиків.
Тоді продавали простенькі розробки, намальовані на полотні, були ще ниточки такі – муліне. А потім мама вдома казала: «Ні, сину, трішки не так, дивися, треба хрестик в один бік класти».
Потім вишивання я закинув. Коли ще був холостяком, прихворів, лежав у лікарні. Дружина мого приятеля прийшла мене провідати. А тоді дуже модні були накидки на екран телевізора, вишиті на такому грубому полотні – мішковині. І я кажу до неї: «Чую, що хочу вишивати. Принеси мені нитки червоні, чорні». Згодом вишив собі сорочку і пішло-пішло…
Вирішив одружитися, а мій тесть почув, що я вишиваю, і питає: «Може, ти мені б щось вишив?» І я швиденько змережив простенький узор і подарував тестеві. На весіллі він одягнув вишиту сорочку і всім хвалився: «Зять не тільки артист, а ще й вміє вишивати». Це нині всі йдуть на весілля з конвертами, а колись у селі було дарування. Вночі, коли вже гості були «такі, як треба», йшли вітати молодих. Пам’ятаю, іде теща, тримає килим і веде під руку тестя, який вже «з’їв собі не те, що тре». Він мав золоту печатку та й каже: «Це тобі, зятю, за те, що ти вишив мені сорочку».
– Якими техніками вишивання володієте?
– Хрестик, півхрестик. Мені взагалі цікавіше і простіше вишити рушник, сорочку, серветку, тому що там йдуть геометричні фігури: трикутник, квадрат, ромб. А зараз я перейшов на складнішу вишивку, в якій багато кольорів. Це ікони, природа, натюрморти…
«Був час, коли не було за що сигарет купити, коли виступали за канапки та 100 грамів»
– Про що Ви мрієте?
– Був час, коли не було за що сигарет купити, коли виступали за канапки та 100 грамів. Інколи грамоту давали. Всяке в житті було. З часом змінюється ставлення до того, що тобі необхідно, відбувається переоцінка цінностей. Раніше я хотів мати у квартирі чеську стінку, аби в ній стояли сервізи, посуд, показувати це все сусідам. Тоді це здавалося чимось недосяжним… Потім хотів мати машину, мені здавалося, що це щось недосяжне для мене. Зараз можу сказати, що про матеріальне вже й не думаю. Я не багатий, але й не бідний. Тепер уже розумію, що ми покладаємо все життя на те, аби заробити гроші, в той же час духовно пропадаємо. Нам ліньки гарно одягнутися, помити голову, піти в театр, натомість проводимо час перед телевізором або гаджетами. Той інтернет – це взагалі окрема тема, люди майже не спілкуються наживо. Хлопець дівчині пише СМС, а вона йому відписує – обоє в онлайні. Не розумію того, та підійди до дівчини, візьми її за руку, щоби вас потрясло обох, обійми, поцілуй. В онлайні діти не народжуються. Але це вже я трохи відволікся.
Хочу, аби було здоров’я, щоби внук чогось досяг у житті – став Людиною. А ще, безперечно, мрію про мир. Бо те, що відбувається зараз, – велика біда і трагедія для всієї України. Їздив до хлопців на передову, і це дуже страшно, правду вам кажу. Я взяв із собою концертний костюм, а він виявився мені там непотрібен. Хлопці просто приходили з наряду, ми спілкувалися, сміялися, потім інші прийшли.
Ми так класно тут живемо і ще чогось стогнемо, а там війна, люди гинуть. Стоять там і в спеку, і в холод, ризикують своїм життям.
Хочу, щоби люди нормально жили, посміхалися, а то насуплені ходять. А ще – щоби на заробітки не їхали. Я на ті теми жартую, але це ще одна біда України. Діти ростуть без батьків, без ласки, без уваги. Які б добрі не були дідо з бабою, вони не дадуть того, що батьки.
– Ви – народний артист України, як і коли отримали це почесне звання?
– Знаєте, отримати «народного», це вже говорить про твій рівень роботи. На своє 50- річчя я давав великий сольний концерт у ПК «Березіль», там зібралися моя родина, близькі, друзі, колеги по роботі. У той час губернатором був Юрій Чижмарь. І ось закінчується мій концерт і він виходить на сцену з великою корзиною квітів і зачитує указ Президента про присвоєння почесного звання народного артиста. В той момент у мене аж щелепа відвисла. Для мене це було дуже неочікувано та приємно. Ще не було навіть ні медалі, ні посвідчення, той указ передали факсом. Зараз уже такі звання отримують значно частіше, не завжди заслужено, але я не беруся судити. Я дуже тяжко до цього йшов і робив свою роботу добре. На сцені вже добрих 45 років.
– Що би Ви побажали нашим читачам?
– А що я можу? Тільки бути добрішими, ставитися один до одного терпимо, любити один одного, а ще усім, хто нас читатиме, – миру, миру, миру.
Вікторія Ушакова
Біографія
Григорій Миронович Драпак, відомий як Гриць Драпак, народився 3 квітня 1959 року в селі Констанція Борщівського району. Артист розмовного жанру, гуморист, заслужений та народний артист України. Також є членом журі Тернопільської ліги сміху.
Закінчив Озерянську середню школу, Теребовлянське культосвітнє училище (1978), студію Київського академічного драмтеатру ім. Івана Франка. Працював актором Тернопільського ОМДТ імені Тараса Шевченка (1983-1988 рр.), з 1988-го – актор естради ПК «Березіль», дебют — вистава «Вісьта-вйо» Богдана Мельничука. Пізніше почав сольну кар’єру, виступав із власними програмами за творами, зокрема, Богдана Бастюка. Мав спільні концерти із гуртом «Соколи», Іваном Поповичем, Аллою Кудлай та іншими. У 1995-2001 роках вийшло п’ять випусків аудіокасет «Смійтеся і регочіться».
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", Гриць Драпак, новини Тернопільщини, новини Тернополя
3811