Борис Гора для багатьох любителів активного відпочинку – це вже своєрідний бренд. Якщо ти подорожуєш з ним, то, безперечно, буде весело, цікаво і пізнавально. Окрім любові до туризму, він вирізняється своєю активною громадською позицією у сфері охорони природи. Борис може доволі жорстко відповісти першим особам області і вказати їм на їхні не зовсім коректні вчинки чи наміри, а може взяти і засипати понад 50 ям на дорогах, бо дістало.
Принциповий та чесний, харизматичний та простий Борис Гора розповів читачам нашої газети про те, чому поміняв місто на село, про внутрішню кухню туризму та про те, чому в Біблії немає нічого українського.
«Останнього іспиту не склав, бо був у горах, так і атестата не отримав»
– Пане Борисе, Ваше захоплення туризмом вражає. Зазвичай це популярний напрямок для молоді, студентів, які після закінчення навчання поринають у звичну рутину. Вам же вдалося поєднати цей спорт зі своїм життям. Що Вас привело у туризм та з чого все почалося?
– До 4 класу читав багато книжок американських авторів про індіанців. Мені подобались пригоди, які там описували. Потім почав виходити в ліси та посадки, звісно, що ніякого досвіду в мене не було. У 6 класі це була вже звична активність, я ще займався класичною та вільною боротьбою, відповідно це супроводжувалось змаганнями та переломами. У той час мій старший брат навчався на архітектора у Полтаві і там почав займатися спортивним туризмом. Він розповів мені, що є, так би мовити, офіційний туризм, і запропонував познайомити мене в Тернополі з людьми, які ним займаються, аби я навчався у них. Так прийшов у секцію водного туризму, потім був гірський туризм, а тоді вже печери. Десь у 8-9 класі вже вийшов на рівень Кавказу.
– Мені відомо, що атестата про закінчення школи Ви так і не отримали. Як так трапилось?
– У 10 класі вже трохи «з’їхав» у навчанні, траплялися двійки, інколи в п’ятницю втікав з уроків, аби кудись поїхати, у понеділок на навчанні мене також не було. До екзаменів мене ще допустили, але на носі був 3 чи 4 екзамен із біології, а я вирішив у перерві вирушити в Карпати. І ось, повертаючись із гір, бачу, як йдуть однокласниці з екзамену. З наплічником помчав до школи, але вчителька не допустила мене до іспиту і поставила двійку. Та мені вже було байдуже, адже я вже мав на 22 червня квиток на Кавказ, де мене чекав складний маршрут. Я й останнього іспиту не склав, бо був у горах, так і атестата не отримав.
– Знаю, що раніше, ще за часів Радянського Союзу, туристам присвоювали категорії. Ви турист-категорійник?
– У мене 5 категорія з водного туризму і 4-та з гірського. Велотуризм також подобається, раніше багато «дикуном» їздив. У 1986-1989 роках спортивний туризм почав трохи «загнивати», розпадалися профспілки та секції. Тоді я почав пробувати щось таке проукраїнське, екологічне виховання, популяризувати здоровий спосіб життя, щоби без алкоголю та цигарок. Співпрацював із «Пластом», УНА-УНСО, «Тризубом» і розвивав туризм, не прив’язуючи його до правил радянського туризму. Бо, як на мене, там багато всього непотрібного і непрактичного. Зрозуміло, що в часи Союзу спортивний туризм мав таку побудову, що навички, здобуті там, можна було використовувати для мілітарі, і такому туризму була притаманна частина військового виховання, особливо це стосується альпінізму. Але я вважаю, що це рудимент і ніякої користі від того немає. Хоча зараз спортивний туризм ще залишився у системі української освіти, але добре, що все осучаснилось до міжнародного туризму.
«Вирішив жити для себе й подався в село»
– Свого часу Ви проживали у Тернополі, а потім переїхали в село. Зазвичай усе відбувається навпаки, жителі сільських місцевостей прагнуть потрапити до міста. То чому ж Ви покинули обласний центр?
– Купив хату в селі біля печери з думкою про бізнес. На той момент знав про подібний досвід інших туристів. Проживши там деякий час, зрозумів, що в селі дуже багато роботи, а в місті – ні. Адже я навчив багато молодих туристів, вони були сучасними, молодшими, нарванішими, створювали свої команди, і туризм уже був на такому рівні, що мені не було змісту щось своє «втикати». От і вирішив жити для себе й подався в село. Довелося добре прикластися, щоби можна було там мешкати. У місті звик до зручностей, не хотілося в якомусь тазику купатися, тому зробив такі ж умови в селі.
А хата моя біля печери – то лише прив’язка до комерції з думкою про те, що туристи будуть приїздити і їм потрібні більш-менш нормальні умови. Потім це у свою чергу тягне копійку за проживання, паралельно екскурсії, прокат спорядження.
Купуючи хату, я не сподівався і не думав, що там осяду. Але на старості там спокійніше, дешевше. Можна елементарно якісь грядки та город організувати. Нещодавно дивився фільм про Леоніда Кантера, це відомий кінорежисер, він зняв стрічку «Добровольці божої чоти». Так от він на одному з хуторів організував етнопоселення. Вони там спільними силами і пшеницю вирощували, і до ладу все привели. І я не був би проти, аби таке зробити в селі, налаштований на таку ідею дуже позитивно. Залучити дітей, онуків, своїх учнів з їхніми дітьми. От якби вони в печеру приїздили, то можна і зоокуточок зі свійськими тваринами організувати: кури, кізоньки, кролики. Можна маму і тещу було б забрати і старших, аби жили на свіжому повітрі, і доглядати їх. Концепція та ідея у мене дійсно є, але зараз усе переінакшилось, в селі самому жити – ну так собі, треба мати компанію, а в місті взагалі себе не бачу. Хоча і є на 8 поверсі 3-кімнатна квартира, але що там робити? Глухо, як у танку. Мене вже не приваблює у місті проведення навчання, до дітей уже, певне, і терпцю немає. Раніше мав необхідність, табори проводив, заняття. А тепер в кожній організації є свій інструктор та спорядження.
До речі, спорядження за останні роки так піднялося. Кожних 2-5 років кардинально змінюється, як мобілки. Раніше я шив наплічники за копійки, вони були недорогі і практичні, а в магазинах не було вибору. Зараз є все, що хочеш, до вибору до кольору.
– У місті, я так розумію, почуваєтесь не дуже комфортно?
– Міста не люблю, тому що тут купа людей (сміється, – авт.).
– Для багатьох Ваше ім’я і прізвище ототожнюється саме з екскурсіями в печери. Після водного і гірського туризму Вас потягнуло на спелеологію. Чому?
– Насправді для мене печери не на першому місці. Більше люблю все ж таки водний, хоча на воді почуваюся невпевнено, бо я не дуже плавець. Сплави на катамаранах, гірські річки, пороги – мене це приваблює передусім. На другому місці – велотуризм, бо я люблю мандрувати сам. Раніше дуже багато їздив, побував у багатьох цікавих місцях. Намагався, аби це було не лише приємними враженнями для мене, а й прикладом для інших. Печери стали цікавими згодом, і то люблю, коли це в експедиційній формі, коли можна щось нове відкрити, погасати, десь полазити. У «Млинках» цікаво і різні м’язи тіла вдається задіяти.
«Бандерівцем» мене називали ще у 80-х»
– У Вас є такий принцип, що не можна під час відпочинку вживати алкоголь та палити. Хоча в той же час багато туристичних компаній заманюють людей пропозиціями типу «після сплаву – шашличок і коньячок». Чому так яро вболіваєте за здоровий спосіб життя?
– Я виховувався на таборах «Пласту», а потім – на «тризубівцях» і УНА-УНСО. Мені це подобалось, я прийняв це і всередині їхня ідеологія була мені близька. У піснях проросійських бардів відпала потреба, бо й нашого було достатньо і потрібно було його популяризувати. Власне і такий туризм я вирішив розвивати заради молоді. Російське я не сприймав, бо ще з часів радянського туризму то було щось не своє. «Бандерівцем» мене називали ще у 80-х, і коли я в армії служив, то в ті часи штамп такий був: якщо ти з Західної України – бандерівець, але мене це влаштовувало.
Так от коли я почав більше бувати на таборах, старші люди з сіл, поруч яких ми робили вишколи, приходили до вогнища та розповідали історії, їхні слова про перебування у лавах УПА, в засланнях закарбувалися у мене в пам’яті, розумів, що це не фальсифікація, не брехня, не надумане. І от тоді я захотів більше зробити для українців, бо так склалося, що росіяни в ті часи подорожували, а наші люди, не знаю, боялися того чи не привикли мандрувати. Почав показувати печери, замки, фортеці, гори. Мені хотілося прищепити те, що можна відпочивати і не на п’яну голову десь у посадці, не «набухатися» і смітити, а проводити здоровий відпочинок. Тоді у рамках ГО «Кристал» у мене були такі правила, я мав право вимагати, адже робив усе не за гроші, а просто із власної ініціативи. Ось так і з’явилося правило говорити українською, співати українською, не пити і не курити. Старався ось так докупи культуру ліпити.
«Не те, щоби я не сприймаю християнства, я взагалі проти нього, бо там нічого українського немає»
– На Тернопіллі основна релігія – християнство. Ви ж говорите, що у Біблії немає нічого українського. То як Ви до цього прийшли?
– То почалося ще з тих самих історій про індіанців. Там описувалися їхні духи. Хоча батьки мої і християни, але вони були далекі від того зомбування, і тому мені цю віру не нав’язували і я мав право вибору. Коли почав ходити по лісах, горах, печерах, мені не являлася ні Діва Марія, ні Ісус Христос. Натомість я бачив сонце, люблю тепло, світло, природу, ліс, вогонь, річки, на цьому я виховувався. І не те, щоби я не сприймаю християнства, я взагалі проти нього, бо там нічого українського немає. Звісно, розумію, що навіть якщо читати Силенка, то там є багато штучно придуманого, та в той же час і багато нашого, українського. А Біблію якщо читати, то там рабів виховують, терпимості, внутрішньо я не можу цього сприйняти. Дивіться, зараз у школу заходиш і є капличка, а туалет – на вулиці. У церкви – вкладають, в каплички – вкладають, у хресні ходи – вкладають, а секцій, спортивних шкіл, дитячих садочків немає. Діти або «бухають», або займаються, хто знає чим, або виїздять хтозна-куди. Про що балакати? Яка тут духовність? Багато знаю історій, коли християни взяли печери, для прикладу у Монастирку й Вікні, та забетонували, запхалися в природу зі своїми хрестами, килимами та іконами. Яке вони мають право? Це їм не належить, це природнє і природі належить. І нібито там бруківку вкладуть чи лавочки поставлять, здається, що добре діло, але в той же час так нав’язливо з тією атрибутикою. Так само взяти християнську етику, вона буцімто не обов’язкова, але її нав’язують дітям. Чув, що зараз цей урок не ставлять першим чи останнім, а десь по середині, аби в дітей не було вибору і вони його відвідували.
– Маю ще таке трохи філософське запитання до Вас: про що у житті шкодуєте?
– А що шкодувати? Воно сталося, пройшло, перегорнулося і живемо далі. Я не задумувався над цим. В якійсь мірі є нюанси, які мені не подобаються, але щоби шкодувати – то ні. Звісно, можна зараз багато чого надумати, придумати. Завтра якщо помреш, не шкода, бо передав багатьом досвід, люди випитують, розпитують, дізнаються. Стараюся передати знання, щоби з користю служило, тому шкодувати не маю за чим.
«У мене є 2-3 маршрути для того, аби подолати клаустрофобію»
– Екстремальні ситуації в туризмі траплялися з Вами?
– Аякже, і в горах бувало, і на скелях, і блискавки били. На сплавах перевороти катамаранів були і несло добре, і пороги складні, і смерті були. Всяке бувало.
– Як Вам вдається зберігати між туристами дружню атмосферу? Адже якщо говорити про печери, то, мабуть, часто трапляється так, що туди потрапляють особи з клаустрофобією, вони нервують і їхній настрій передається іншим.
– Бувають такі туристи, інколи ще навіть на вхідних залах стає зрозуміло, що їх це лякає і вони розвертаються і виходять. Є такі, що мовчать, ідуть далі, а тоді через деякий час їм стає некомфортно і мені доводиться їх виводити. Буває й таке, що я переконую, заговорюю і вдається пройти увесь маршрут. Також у мене є 2-3 маршрути для того, аби подолати клаустрофобію, траплялися випадки, коли люди проходили ці маршрути кілька разів і вже не боялися закритого простору.
«В ідеальній подорожі мають бути яскраві враження та позитив»
– Як професійний мандрівник, розкажіть, чим багатий тернопільський край і що обов’язково варто відвідати?
– Якщо говорити про літню пору року, то це однозначно Дністровський каньйон. На власному прикладі можу розповісти, що свого часу, коли у мене з’явилися дітлахи і коштів багато не було, я їздив бюджетно по різних місцях, брав байдарку і сплавлявся 10-15 днів. Інколи причалював до берега недалеко від сіл, брав фрукти й овочі у місцевих. Це зручно, на собі не треба їх нести у наплічнику. Під час сплаву можна і покупатися, і краєвиди гарні споглядати, і водоспади та печери. Зараз Дністер доступний і для великих компаній, і для родини з дітками, можна сплавлятися на катамаранах, влаштовувати на них палуби. Вже немає прив’язки до Галича і Заліщиків (там проходить залізниця, – авт.). Можна вже на автобусі зручно під’їхати. Для мене Дністровський каньйон – це шалено «офігенне» місце. Тури сюди не дорогі. На Дністрі є різні ділянки, можна один день сплавлятися без ночівлі, а можна і 10 днів подорожувати. До речі, там невисока складність сплавів і не обов’язково наймати мене чи ще когось, усе можна організувати самостійно. Інший варіант – це печери «Кришталева» чи «Вертеба». Там є освітлення, екскурсійні маршрути і для малих, і для дорослих. Можна також і в «Млинки», але то вже інший відпочинок, там треба і раком, і боком лізти і спецодяг мати та ліхтарики. Це більше спортивний відпочинок, спочатку люди налякані, а потім, на 2-3 вихід, уже задоволення отримують, бо долають тріщини, розпірки, тішаться, що змогли це зробити. Для веломандрівок чудово підходить Кременеччина, Бережанщина, південь по Дністру. Наша область багата на замки та фортеці, старовинні церкви, можна скласти собі такий маршрут різної тривалості. Якщо говорити про спортивні сплави, то це по Збручу, Серету, Стрипі. Я би хотів там таке організувати, але багато завалів, сміття, плотин, над цими маршрутами треба багато працювати. Хто любить пішака, то можна і з наплічником ходити, але трохи важко – 15-20 кілометрів пройти, але зате дешево.
– Скільки часу тривала Ваша найдовша подорож?
– Веломандрівка у Крим мала довжину 3000 км, через Запоріжжя, Хортицю, Кам’яну могилу, об’їхав усе узбережжя Криму і назад у Тернопіль повернувся. Під землею понад три тижні був в експедиції у печері «Озерна» в 1986 році. Якщо говорити про максимальний термін перебування не вдома, то десь півроку, бо їздив на Кавказ, Урал, Забайкалля, у цій подорожі суміщав різні види туризму.
– На Вашу думку, якою повинна бути ідеальна подорож?
– Передусім у ній мають бути яскраві враження та позитив. Коли ти очікуєш щось нове, але відбувається все набагато крутіше, такі моменти дійсно залишаються у спогадах. Коли екстремальні ситуації і ти не сподіваєшся на когось, а тут раз – і допомагають – це сильно.
«Якщо буде побудована ГЕС – сплавів уже не зможу організувати»
– Ви активно виступаєте проти будівництва ГЕС на Дністрі. Чим такі вони небезпечні для навколишнього середовища і взагалі, чому стільки людей проти?
– Я буду говорити і наводити аргументи з позиції туриста. Можу навіть прокатати лобістів ГЕС по Серету через болото і сміття, а тоді для порівняння по Дністру. Якщо буде побудована ГЕС, сплавів уже не зможу організувати. Адже не дивлячись на те, що місцями є висока і мала вода, цього достатньо для сплаву, бо вода жива і чиста, немає намулу і смороду, вона не цвіте. Якщо взяти, для прикладу, Більчезолотецьку ГЕС, то там страшенні намули, вода цвіте. Навіть з економічної точки зору це недоцільно. Ще за Януковича та Клюєва придумали «зелений тариф» для мікро-ГЕС, але те, що планують будувати на Дністрі, не належить до цієї категорії, тим паче, що й так клімат змінюється і води стає все менше. ГЕС тримають воду, і коли перекривають плотину, вода вже нижче гідроелектростанції не йде і трапляється так, що русло зникає взагалі. Якби до цього питання підійшли з розумом, підтримували певний рівень води, то ще можна про щось говорити, але ж вони і ці норми не виконують. Сінгалевич (начальник управління екології та природних ресурсів ТОДА, – авт.) та Ференц (керівник державної екологічної інспекції в Тернопільській області, – авт.) цим питанням не займаються, хоча могли б. Якщо брати, до прикладу, Новодністровську ГЕС, то через її діяльність уже не йде риба на нерест, зникли осетри. А тепер планують знищити екосистему в руслі Дністровського каньйону. Ми зараз пробуємо через Степана Барну достукатися до Гройсмана, а вони «відбекуються». От Барна ж вийшов нібито з патріотичного середовища, а контакту налагодити не вдається. Дуже важко достукатися до них усіх.
– Кілька слів про Вашу родину…
– У травні буде рік, як розлучився з дружиною. А до того ще 3 роки боролися, щоби зберегти стосунки. На основі того пішли розбіжності, я відрікся від дітей. Зараз лишився сам, а хотів розбудуватися, розширити все, і був шанс, а зараз… стухло.
– На Вашу думку, заради чого варто жити?
– Та є кілька варіантів. Для прикладу, якщо чоловік із жінкою живуть, то підтримують один одного, допомагають, підстраховують. Якщо є дітки, то заради того, аби поставити їх на ноги, виховати, дати напрямок, щоби вони самостійно могли визначитися, чого хочуть від життя і розвивалися. Коли трапилось так, що розлучилася пара, то для себе можна жити, і це проявляється і в активній громадській діяльності, і в тому, аби бути потрібним людям. Та тут кожен вирішує сам.
– Ви – націоналіст, агітували в першому турі за Руслана Кошулинського, але він не отримав значної підтримки від населення. У 2014 році також балотувався націоналіст Дмитро Ярош, але і він навіть не набрав 1% голосів виборців. На Вашу думку, чому українці так слабо підтримують націоналістів та патріотів?
– Я не націоналіст, я є українець і живу в Україні. Зараз так повелося, що коли ти розмовляєш українською та любиш свою землю, то ти зразу маєш ярлик шовініста, расиста, націоналіста. Але я так не вважаю, говорити українською і любити Україну має бути для кожного як «Добрий день» сказати, адже ти живеш на цій землі. А от патріотизм і націоналізм – це щось більше. Націоналізм – то вже посвята свого життя, ти не належиш собі, а нації і готовий жертвувати всім. Бачачи, скільки людей проголосувало за Зеленського і свого часу за Януковича, скажу так: я не готовий жертвувати за тих усіх. Так, я вірю в діяльність певних персон. Якщо говорити за Кошулинського, то випитував, розмовляв з людьми, можливо, і знав що він не прохідний, але доклав максимум зусиль для того, аби загітувати людей, вірив, що вийде. Знаєте, якби віра українців була сильною, якби вони не звертали уваги на жидівські рейтинги і не піддавалися маніпуляціям, можливо, все би склалось по-іншому. Чому націоналісти програють? Напевне тому, що є якісь недомовки. Чому не вірять «свободівцям»? Можливо тому, що в певних питаннях «свободівці» своїх покривають. У 2014 році хвилю патріотизму підняла велика кількість людей, які виступали за українську землю, за державу, але цю хвилю швидко погасили, і тепер в людей немає довіри.
– Якщо говорити про те, як Ви відчуваєте світ, то хто Ви більше – скептик чи оптиміст?
– Оптиміст! Стараюся на життєві мінуси дивитися через середній палець і виходить такий жирний плюс (сміється, – авт.).
«Я бідний, бо не можу допомогти в тому об’ємі, в якому би хотілося»
– Що допомагає Вам жити, а що навпаки – заважає?
– Допомагає – потреба в мені. Я вже пройшов той момент, коли потрібно було садити дерева, будувати будинок. А ще слово, бо як скажеш чи пообіцяєш щось – то вже потрібно виконати. Заважає те, що я бідний, бо не можу допомогти в тому об’ємі, в якому би хотілося. Через це не можу терпіти марнотратства. Ось для прикладу, як Порошенко в Тернопіль приїздив, скільки машин було, автобусів, законників, хлопців у камуфляжі. У мене в голові не вкладається, як так, стільки всього і лише на один день для однієї людини це все. Адже ці гроші можна було на щось корисніше направити, бо ж війна в країні. Заважає те, що ти хочеш зробити щось хороше, корисне, а достукатися до тих, хто би міг допомогти, неможливо. Прості люди мали би мати доступ до вищих чинів, а їх відсікають. Хоча є такі, що й помагають у міру можливостей – Тарас Пастух, Михайло Головко. А от Олег Барна взагалі не по-людськи чинить, зверхній дуже. Він не має права мати мандат. Хотів би жити в селі спокійно, але як бачиш і читаєш про те все, що відбувається, то якесь таке неприємне відчуття.
– Нещодавно Ви провели акцію, яку в мережі охрестили «мінус яма», самостійно позасипали на дорогах ями. Це був такий акт, аби показати можновладцям, чи просто дістало?
– Це було продиктовано зневірою. Нам обіцяли зробити дорогу, але не склалося. Я пішов у сільраду, там мені сказали, що зроблять, цікавився коли, а відповіді не отримав. Далі вирушив до міста в адміністрацію, там розпитав, а мені кажуть: «За сприятливих умов», а коли конкретно, відповіді не дали. Тоді я знайшов глину і щебінь і почав ті ями потроху закладати. Їду до міста, взяв у багажник кілька відер, підлатав 5-10 ямок, потім люди ще трохи дали грошей на бензин, і я так потрохи це робив. Побачив біля дороги сміття, ще його почав прибирати.
– Чи доводилося Вам переступати через власні принципи?
– Думаю, що так. Не все завжди мені подобається, але роблю. Коли з жінкою жили разом, то були такі моменти, що доводилось підлаштовуватись, хоча мені це дуже перечило. Степану Барні руки не хтів би подавати, але подавав. Переступаю, якщо хочу змінити ситуацію. Але у випадку з «сєпарами» і загарбниками – то ні, ліпше здохнути, ніж жити при тому.
«У могилу ніхто нічого не забере, тому треба щось після себе залишити»
– Знаю, що у Вас на подвір’ї стоїть ідол Святовита, або, як його ще називають, Збруцький ідол. У більшості випадків у нас люди негативно налаштовані у тих питаннях, що стосуються інших віросповідань. Чи не було у Вас конфліктів із місцевими мешканцями?
– У них не було ніяких шансів. Я мешкаю в Заліссі вже 10 років, і люди мене знають. Раніше, звісно, всяке говорили, колись когось обікрали, то казали, що це той патлатий вкрав, бо він у Бога не вірить. Але зараз ситуація інша – вони бачать, що я не п’ю, не курю, не злодій, на загал роблю, прогортаю дороги від снігу, підвожу машиною місцевих. У плані віри, то деколи працюю в неділю, а мені кажуть: «Бійся Бога». А чого я маю боятися? Якщо ваш Бог такий поганий, то ви самі його бійтеся, а я ж реально роблю добрі справи. Був випадок, коли місцеві капличку прибрали, а сміття викинули через дорогу в річку. Я тоді те прибрав і сказав їм, якщо ще раз таке повториться, то я те сміття по капличці порозкидаю. Воду треба поважати, ми з неї складаємося і п’ємо її. В очі мені ніхто нічого поганого не скаже. От у нас, приміром, на вулиці Млинки у Заліссі живуть греко-католики, римо-католики, є київські православні, двоє протестантів, сусід-єгова через хату і я рідновір. Як бачите, навіть на вулиці немає єднання, хіба як пожежа буде, то докупи зберемося та поможемо. То про яке єднання на основі віри може йти мова? Ось така ситуація на одній вулиці в селі відображає в загальному картину в Україні. Віра нас не єднає.
– Кожна людина чогось боїться. А чого боїтеся Ви?
– Я не знаю, страх має бути, але вмерти не боюся, до життя не прив’язаний, навпаки, хочу, аби радісно людям було. Все має бути круто, хочу щоби мене спалили, розвіяли і нічого не лишилося – ні хрестів, ні доглядання за могилою. Боюся западло зробити людям і що погано про мене подумають, боюся прізвище своє спозорити.
– З чим Вам доводиться боротися щодня?
– У мене є багато ідей, але стараюся робити щось необхідне. Деколи і статки дозволяють, але руки опускаються, як не бачиш сенсу життя, тут спрацьовує такий стан, коли «впадло». У такі моменти то якийсь фільм дивишся чи у Фейсбуці сидиш, хоча за той час міг би багато користі зробити, навіть для себе.
– Що Вам потрібно для щастя?
– Визначення у цьому житті і жінку, хотілось дітей ще, але зараз це нереально. Щоби вдома чекали, щоби привозити щось найріднішим. Люди, цінуйте сімейні моменти. Зараз багато пар розлучаються, а ті, що живуть разом, то в приклад ставити їх можна. Звісно, є моменти, які не висвітлюють, і здається, ніби сім’я ідеальна, але це все потребує великої праці. Старайтеся розуміти один одного, вислухати і не переробляти під себе.
– Що би Ви хотіли побажати українцям?
– Побільше позитиву і небайдужими бути, звернути увагу і допомогти у тому, що ти компетентний. Найдорожче – це свій час, бо грошима помогти простіше, а приділити увагу і час – це вже більше значить. Не шкодуйте часу. Не живіть ради грошей, вигоди, бо будете все одно у тій ямі, і всі ми підемо звідси, і в могилу ніхто нічого не забере, тому треба щось після себе залишити. Якби кожен докладався, то, може, би й жили ліпше…
Вікторія Ушакова
Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812