У зоні АТО під час виконання службових обов’язків 2 вересня від смертельного кульового поранення в голову загинув ще один боєць-земляк із с. Зеленче Теребовлянського району Микола Шевченко («Манько»).
Микола народився на самого Миколая – 19 грудня 1983 року. Служив в обслузі артилерійської батареї 44-ої окремої артилерійської бригади, був на доброму рахунку в своєму підрозділі. Це такі скупі слова характеристики бійця. Але за ними – все молодече життя, всі його вчинки та поступки, думки та прагнення…
Микола гідно й чесно відслужив рік у ЗСУ на сході України та у березні цього року був демобілізований. Усе ж 
патріотичні почуття переповнювали молодого чоловіка, як і більшість демобілізованих бійців АТО, він не міг сидіти вдома, коли його друзі зі зброєю в руках боронили Україну від сепаратистсько-московських загарбників. Чоловік пішов до райвійськкомату і прохав, щоб його негайно знову відправили на передову, підписав контракт на подальшу службу. Він чекав дві доби попутного транспорту у військкоматі безвилазно і таки потрапив знову до своїх друзів на фронт захищати рідну Батьківщину.
Як пригадує мама Миколи, пані Мирослава, їм із сином вдалося зустрітись нещодавно на «нейтральній території», у Харкові, коли вона приїхала з Італії у відпустку. Микола приїхав у цивільному, він зовсім не хотів говорити про війну, все дивився у материнські очі і при цьому тримав її руки у своїх. Розмовляли дві рідні душі про все на світі, Микола виплескував словами всю свою любов до неньки, потім жінка говорила, що це були найщасливіші дні всього її життя…
Вже два роки на Тернопільщині, як і по всій Україні, склалася сумна традиція – зустрічати, супроводжувати й доправляти тіла загиблих героїв до їх домівок. Тіло Миколи зустрічали на межі області і з того місця траурна процесія зупинялася в кожному населеному пункті, а в Теребовлянському районі при цьому проводилися священиками заупокійні служби. Вздовж усього останнього земного шляху героя стояли люди: малі й старі, школярі та студенти, пенсіонери та інваліди, волонтери та демобілізовані бійці. Кожна небайдужа людина – з квітами та запаленими лампадками пам’яті в руках, вони молилися, ставали з похиленими головами на коліна.
На похорони 5 вересня до бійця прибуло багато людей з навколишніх сіл, Теребовлі, інших районів та областей України. Найперше – це два його бойові побратими, які були присутні до останньої хвилини життя товариша, представник військового підрозділу та командир Миколи. Також прийшли вшанувати бійця і багато інших АТОвців, зокрема, представники ГО «Спілка учасників АТО Теребовлянщини», волонтери Теребовлянщини, з Чорткова, Заліщиків, Борщева, представники обласного та районного військових комісаріатів, очільники та інші представники влади міста і району. Відправляли заупокійну службу під час поховання 11 священиків УГКЦ.
Не можливо описати біль втрати рідних бійця – його матері, сестри Наталії, 11-річного сина Сергійка, всієї родини. В кінці проповіді один зі священиків, отець Іван із села Лошнів Теребовлянського району, сказав маленькому Сергійкові: «Пам’ятай, сину, твій тато був справжнім героєм, він до останку виконав свій службовий обов’язок, віддав за Батьківщину найдорожче – життя! Гордися ним і не плач, чоловіки не плачуть. Вічна пам’ять герою України! Слава Україні!»
А на похороні Сергій із похресницею батька Надійкою несли траурний портрет свого татуся. Що робилось у душах підлітків – залишилося відомо одному Господу Богу…
Віктор Аверкієв
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Зеленче, Микола Шевченко
3810