І знову про політику. А як тепер без неї? Коли на кожному кроці ми стикаємося з її відбитками. Навіть у тих місцях, де її, здавалося б, бути не мало. Прапор скрізь і всюди. Не наш, двоколор, а їхній, вигаданий політтехнологами, що пройшов соціальні опитування та дослідження і був визнаний прийнятним для нашого виборчого ока.
Я зараз говорю про популярну в Тернополі фразу «за сприяння» або ж «за підтримки». Її разом з ініціалами конкретного політика чи партії часто побачиш на анонсах концертів, фестивалів, літературних вечорів, футбольних матчів і т.п. Фактично скрізь, де тільки можна її «тицьнути». Яке саме сприяння – одному Богу, часом, і відомо. Однак через це надмірне бажання вважатися впливовим на всіх рівнях нашого життя, часом може здатися, що і дихаємо ми теж «за чийогось» сприяння.
Хочете відверто? Мене така думка навіть лякає. Подейкують, що у світі є група «обраних», яка може визначати, коли починати війну між країнами або коли поширювати епідемію нових болячок. Здається, наші політики теж начиталися таких історій і, загорівшись ідеєю контролювати все, взялися «сприяти».
Проте все це настільки «прогнило» виглядає з боку, що часом доходить до абсурду.
Маю нагоду часто спілкуватися з політиками різних рівнів і точно знаю, що про частину тих заходів, які вони подають як власну ініціативу, навіть поняття зеленого не мають. Якось мені потрібно було потрапити на одну подію. Доїжджати до місця призначення було трішки сутужно. Тому нас, журналістів, люб’язно «розкинули» по машинах чиновників. Я теж потрапила в одну з таких. За кермом був політик із кількарічним стажем за спиною. Позаяк до цього ми були знайомі, міг говорити достатньо вільно. Я запитала: «А ви маєте виступати на заході?»
Він відповів, що так, але взагалі не знає, що саме має відбуватися. Мовляв, його запросили як одного з меценатів, але в рамках якого заходу – не обізнаний.
– Думаю, першими будуть говорити Барна і Надала. Послухаю їх і щось придумаю (сміється,-авт.),- сказав політик.
Ба, дійсно! Доволі непогана тактика. Послухати місцевих очільників, перефразувати речення, не зіпсувавши змісту, – і все! Промова вдалася. Але тут «підвисла». А що, коли і Барна, і Надал, приміром, не прийдуть, або ж, що гірше, теж розраховують, що першими слово матимуть не вони? Що ж тоді робитиме мій товариш-політик? Напевно, просити допомоги у Вікіпедії…
Що цікаво, в анонсі цього заходу його ім’я теж фігурувало з приставкою «за сприяння». Смішно, чи не так? Чи все ж страшно? У мене, приміром, змішані думки з цього приводу.
З одного боку – скрізь не встигнеш, усього знати не можеш. Але те, з якою фальшивою щирістю цей політик говорив промову, яку «зліпив» з почутого, особисто мені виглядало огидно.
А тепер уявіть, що таких промов – кожна третя чи навіть кожна друга. Після цього образ всезнаючого та всесильного політика лопає, як мильна бульбашка. Упевнена, люди в залі навіть не помітили, що наш товариш був розгублений чи не пройнявся їхньою проблемою. Усі йому вірили і були переконані, що саме завдяки йому та його «сприянню» їх бідам настане кінець. І нічого, що буквально 20 хвилин тому в машині він не знав, куди їде і що говоритиме. Ось вам і різниця між правдою та публічністю. Ці поняття часто тотожні, але здебільшого ходять поодинці.
Не виключено, що, окрім цього політика, серед виступаючих були й інші «сприятелі», які, як Пилип з конопель, виходили на сцену в надії, що красномовність та інформація з уст попередників врятують ситуацію.
Думаю, якби після цього заходу підійшла до кількох таких креативних і поставила запитання по суті заходу, то більшість обійшлись би загальними фразами.
Ось вам і велика політика. Чимось вона нагадує мені студентські роки, коли в групі спочатку намагалися «випхати» до дошки кращих студентів, а потім уже йшли ті, хто недовчив або й в очі підручника не бачив. Але ми продовжуємо жити за їх «сприяння». От тільки дихати, дозвольте, я буду самостійно. Ніхто ж не гарантує, що деякі наші «всемогутні» знають, як працюють легені…
Тетяна Колеснік, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
3415