Родина земляків-волонтерів Манчураків із села Заздрість Теребовлянського району, які нині вимушено проживають у Херсонській області, піклується про свого пораненого на сході зятя Ярослава Наконечного, ветерана-морпіха ЗСУ, і збирає кошти на лікування без його відома та згоди. Ярослав нині чекає на чергову операцію в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова м. Дніпра. Розповів про героя Віталій Манчурак – волонтер та тесть Ярослава, якого він називає не інакше, як «мій…» або «син».
Совість морпіха
Коріння всієї родини Манчураків походить з Тернопільщини, але так склалося раніше, що їм необхідно було за станом здоров’я та рекомендаціями лікарів поселитися для постійного проживання у Криму. Все було у них добре, жили заможно, мали свій бізнес, згодом і квартиру придбали. Працювали в поті чола та отримували від цього задоволення. Здоров’я у всіх значно покращилось, так би жили й жили до віку, горя не знаючи. Та тут сталася анексія Криму Росією і наші земляки опинилися в іншій державі, а простіше кажучи, – під московським чоботом. Відразу раптово все пішло шкереберть, усі статки, зароблені чесною працею протягом років, пропали й родина змушена була переселятися у Херсонську область.
У с. Першокостянтинівка Чаплинського району, що на Херсонщині, 20 березня 1990 року народився Ярослав Наконечний, саме сюди переселилися Манчураки. Ярослав зростав і мужнів, після школи відслужив в армії і невдовзі одружився з Христиною Манчурак. Подружжя жило в любові та злагоді, у них народилася донечка Олеся, якій нині три з половиною рочки. Та тут нова напасть напала на Україну і потрібно було захищати Батьківщину. Коли Ярославу прийшла повістка до армії в травні 2015 року, він без всяких сумнівів одразу пішов у збірний пункт та потрапив незабаром на навчальний полігон Широкого Лану, що у Миколаївській області. Своєму тестю, Віталію Манчураку, Ярослав перед тим сказав на прощання: «Я не міг інакше поступити, моя б совість того не витримала». Пан Віталій (йому нині 57 років) схвалив дії зятя і сам також незабаром пішов до райвійськкомату. Та добре, що його тоді не взяли до армії, бо як про це дізнався Ярослав, одразу мовив: «А хто ж, тату, буде піклуватися про Христинку й Олесю? Вся надія на вас!» «Отак, – розповідає Віталій Манчурак, – я і став вимушено волонтером».
«Тут такі ж люди, як і у нас, бо всі ми українці»
Так характеризує пан Віталій своїх теперішніх співмешканців, хоч, за його ж словами, є ще якась частина людей, які байдужі або й ворожі до України. «Все ж, – каже п. Віталій, – добрих людей більше і саме завдяки їм ми з однодумцями успішно займаємось волонтерством, допомагаємо нашим бійцям на передовій, чим можемо. Перша наша найменша посилка важила 680 кг, потім усе наладилось краще завдяки київським волонтерам з організації «Вільні люди», з ними ми співпрацюємо й донині. Слава Богу, тутешні фермери і небайдужі люди йдуть у всьому назустріч і ми постійно допомагаємо бійцям на фронті.
У Теребовлі я бував останнім часом двічі, останній раз недавно. Ваш підприємець Юрій Дзюбан передав нам ялинкові іграшки, щоб діти одного з наших дитбудинків змогли прикрасити ялинки до свят. Також багато нам допоміг житель с. Плебанівка Іван, на жаль, прізвища його не знаю. Низький уклін вам, земляки, й маса щирих слів подяки!»
Бойовий шлях Ярослава
У військовому навчальному центрі Ярослав Наконечний здобув спеціальні знання та навички, а потім понад рік відслужив у 36-й окремій бригаді морської піхоти, в одному з окремих батальйонів МП вогневої підтримки. Воював на Маріупольському напрямку, хоч їх підрозділ допомагав і підтримував наших вояків у різних гарячих точках, найбільше у Щасті та Широкиному. За час служби двічі був удома у відпустці, йому були дуже раді кохані дружина з донечкою і улюблений тесть. Радує те, що поміж чоловіків є такі щирі почуття. Пан Віталій прямо признався, що має рідного сина, але зятя більше любить і називає сином. А ще пан Віталій дуже переживає, що почав збір коштів на лікування без відома Ярослава, каже, що коли той дізнається, то може взагалі з ним порвати стосунки, такий він скромний, чесний та совісний.
За словами пана Віталія, Ярослав отримав поранення під Широкиним у серпні 2016 року. Розривом ворожого снаряда йому роздробило ліву кисть, він уже переніс дві операції (першу – в Херсонському шпиталі, наступну – в Дніпрі). Має бути ще одна операція по встановленню німецьких металевих пластин у кисть для збереження пальців та їх рухомості. На цю операцію потрібні додаткові кошти.
«Більшу половину грошей, – мовить далі пан Віталій, – ми вже зібрали. Все ж, якщо не зберемо, то я заради мого Ярослава продам навіть житло, якось уже проживу… Це людина від самого Бога, я дуже радий, що він послав мені такого зятя, радий за дочку і за внучку. Ми все зробимо, щоб наш Ярослав знову був здоровим і разом з нами. Та є одне «але»: він говорить, що коли підлікується, то знову піде служити, не може покинути своїх бойових побратимів. Це надзвичайна людина, він щирий і доброзичливий, завжди усім допомагає, з ним легко і приємно. Повезло його друзям на війні, що він з ними! Все ж про себе Ярослав нічого й нікому не розповідає, навіть про те страшне поранення він каже так: «Ну і що, позбудуся декількох пальців. Он хлопці живуть без рук, без ніг після цієї брудної війни!» І що йому на таке відповісти?
Звернення до Ярослава
Шановний Ярославе, ми звертаємось до тебе задля того, щоб ти не ображався на пана Віталія і не соромився взяти допомогу від небайдужих наших людей. Знай, що саме у згуртованості наша сила і цього не потрібно соромитись, цим треба гордитися! Пишатися таким тестем, який замінив тобі рідного батька, тими людьми, які жертвують останнє для ЗСУ і, зокрема, для поранених бійців! Слава Україні! Перемога буде за нами!
Надіємось на милосердя, чуйність і співчуття небайдужих людей. Кошти на лікування можна перерахувати на картковий рахунок Ярослава Наконечного
5168 7556 2770 0665 у відділенні «ПриватБанку». Контактний телефон: 0685515410, Віталій Манчурак, волонтер, уродженець с. Заздрість Теребовлянського району.
Віктор Аверкієв
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811