Із щоденника волонтера
Я знав, що це колись мало статися. Краще один раз побачити, ніж… І я вирішив сповнити свій волонтерський чин – відвезти чергову допомогу нашим героям, які боронять Україну від (про)московських ворогів. Вантаж зібрали волонтерський центр «Бережани» разом з громадською спільнотою волонтерів «Вітамінний бункер С» (Підгайці).
Трішки вляглися емоції, які зашкалювали, і вже можна спробувати описати поїздку. За 87 годин із волонтером-водієм Володимиром Стефанівим подолано 2684 км. Різні вони були: сотні кілометрів якісних швидкісних трас міжнародного значення і десятки кілометрів «колії» та розбитої «бетонки», відтинки в’їжджених польових доріг і просто напрямки…
По поверненню я так друзям коротко передав свої перші враження: «До поїздки у мене було 100 запитань, а зараз – 200»(?!). Дуже багато незрозумілого твориться і все важче знайти відповіді на такі запитання: возити чи не возити допомогу нашим воїнам? Якщо возити, то що? Якщо возити, то кому? Як скоординувати та звести до спільного знаменника зусилля бажаючих волонтерів на місцях? Яким чином має виглядати співпраця з місцевою владою? Яким чином влада на місцях має давати хлопцям на фронті посили про те, що щось змінюється на краще?
Ось короткі замітки зі щоденника. Виїхали у понеділок, 13 березня. Не дуже добрі прикмети… Наступного дня Україна вперше відзначала День українського добровольця. Так сталося, що під час нашого перебування на сході на засіданні Ради національної безпеки і оборони України 15 березня було ухвалено рішення «Про невідкладні додаткові заходи з протидії гібридним загрозам національній безпеці України», які стосувалися заходів безпеки та обмежень пересування товарів. Це рішення стосується й обмеження пересування волонтерів(!). Саме це стало причиною тривалих затримок на блокпостах, ретельної перевірки документів та волонтерської допомоги.
Перша зупинка була в Дніпровському військовому госпіталі. Найбільше вразила оформлена волонтерами стіна, у центрі композиції якої – футболка Романа Зозулі під №8. До Дніпровської лікарні ім. Мечникова ми передали соки від «Вітамінного бункера С». Приємно, коли здалеку за етикеткою впізнають добрий продукт.
Далі – ближче до фронту. Найважче було знайти Володимира О., який перебуває в районі Селідового. Поверталися з тих позицій у темну пору і виїхали на вказівник «Донецьк 26 км». Стало трішки лячно. Наступну передачу не змогли передати в Піски, бо саме в цей час там тривав бій. Миколі Ч. передадуть її місцеві волонтери.
Ночували у щирих і відважних українських патріотів, волонтерів Алли та Андрія Тараманів у селі Олександро-Калинове Костянтинівського району Донецької області. Мали трішки часу оглянути музей історії села «Довкілля». Обговорили варіанти співпраці з Бережанськими музеями. Андрій і ще один його односельчанин воювали на фронті у складі ЗСУ, а на ворожому боці у складі проросійських військ – аж семеро земляків… Таке воно «гібридне» життя прифронтового села.
Коротка зупинка на редуті блокувальників біля Бахмута. Згадане рішення РНБО України кардинально все змінює – тепер треба блокувати! Але ситуація вкрай напружена.
Заїжджаємо в гості до танкістів. Командир танкової роти Михайло М. закінчив бережанську гімназію. Йому привезли домкрат, аби ремонтувати автомобілі, передані волонтерами, передачу від матері. Він читає про генерала УПА Миколу Арсенича, захоплюється справжнім Героєм – генерал-майором Сергієм Кульчицьким… Його поважає особовий склад. На місці їх дислокації обладнують спортивний куток: уже є перекладина, незабаром будуть готові бруси. На землі, поруч із танком, – виготовлена із траків підбитого російського танка штанга. Вона вже два роки допомагає бійцям тримати форму. Михайло вже другий рік на війні. Вірить у перемогу.
Танкіст розповідає про те, що за день до нашого візиту приїздив фермер і просив дозволу сіяти пшеницю. І поруч із частиною поля, на якій прогрівають 42-тонні танки, днями фермер виведе свою мирну техніку. Він упевнений, що збиратиме врожай.
Підрозділу танкістів привезли ще й продукти. Їх отримував чоловік, який освоїв професію кухаря. І непогано: гороховий суп і плов у бункері в посадці були дуже смачні. Найбільше він втішився тим, що є буряк та морква. «Хлопці! Буде борщ!»
Для артилеристів теж є гостинці. Вони ніби недалеко, але їхати по короткій дорозі небезпечно, бо прострілюється. Долаємо кілька десятків кілометрів об’їзду і затримка на півгодини. «До вияснення». Знаходимо спільну мову, за цей час нас і автомобіль черговий раз «пробили по базі». Не можемо проїхати ближче до місця дислокації, тож хлопцям доведеться носити передачу. Найбільша радість для навідника Василя К. з Підгайців. Йому майже 60, але він у строю! Йому привезли довгоочікуваний акумулятор.
Передачу Мирону С. від дружини віддали його товаришу, бо Мирон у цей час був «на стрільбах» – учив молодих.
Переїзд у Сватове, де стоять бережанці. Остання наша «точка». Вечеря, розмови про війну та життя вдома. Три жінки готують передачі додому своїм дітям. Мами залишаються мамами завжди. Навіть на гібридній війні.
Найважча частина розмови про те, що там – удома…
Раптово увірвалися в наше життя слова з коренем «гібрид». Ми навіть не підозрювали, скільки навколо нас «гібридного»… Гібридна війна ТАМ – на сході. А чимало гібридного ТУТ – вдома. «Ми тут воюємо, хлопці гинуть, а там, вдома, незаконно вирізають ліси, «черпають» із кар’єрів пісок і камінь, беруть-дають хабарі, не платять податків, «відмивають» бюджетні кошти…
Що змінилося? Військкомати і голови сільрад не можуть знайти 400 молодих хлопців-призовників на цілу область. А скільки «прикрилися» липовими медичними довідками?»
Як реагувати на такі слова?
«Гібридні стосунки» між Бережанською райдержадміністрацією і міською радою. «Гібридні кошториси» виконання робіт. «Гібридна якість» цих робіт. «Гібридна толерантність» громади до тих, які її майно розглядають, як джерело власного збагачення, а свою посаду – як інструмент для цього. Негібридними залишаються корупція, хабарі, пристосуванство…
Страшна гібридна війна. А ще страшніше – гібридне життя…
Пишу матеріал у Міжнародний день щастя. Щастя багато не буває… Олег Герман колись написав: «Щаслива мить така мала, але ж була вона, була…».
Саме ці миті і є життя. Люди! Будьте щасливі! Кожна війна закінчується миром!
З офіційного звіту:
Повернулися волонтери з чергової поїздки зі сходу, де відвідали бережанців та підгайчан. Цю подорож ми присвятили Дню українського добровольця, якими вважаються також і волонтерів. Якби не добровольці, волонтери і жертводавці, нічого би не відбулося і цього разу. Дякуємо кожному, хто долучився! Доземний уклін учням та вчителям шкіл, які допомагали виготовляти утеплювачі, пальники та заготовки маскувальних сіток (керівник Богдан Джуман), малюнки й сувеніри (Тетяна Дубіч). Кошти на пальне надали: Надія Г. – 500 грн., Оксана Н. – 500 грн., Галина П. – 500 грн., Микола П. – 500 грн., Юрій П. – 300 грн., Ігор Я. – 100 грн. Усім анонімним помічникам дякуємо! Продукти харчування зібрали волонтери: Оксана, Євгенія, Ганна, Тетяна, Люба, Галина, Володимир, Микола, Юрій, Ярослав, Марія. Ми знову мали підмогу від волонтерів з підгаєцького «Вітамінного бункера С», тому і їм дякуємо за допомогу та сприяння. Щиро вдячні В’ячеславу Вереху та його незмінній команді пекарів за хліб для військових. До волонтерської поїздки доклали свої старання також Володимир і Андрій Якиміви.
Разом переможемо!
Микола Проців
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418