Ми занадто зациклені на тому, що про нас подумають інші. Не претендую на відкриття нової галактики, лише вкотре нагадаю про те, що відомо та чомусь так і не осмислено.
Справедливість і бездіяльність
Далеко не завжди сформована думка інших приносить користь та є зразком справедливості. Подекуди вона нищить упереджено та безжально. Я маю друга (якщо його можна так назвати), який полюбляє говорити про інших з подачі «Так вважаю не тільки я». Для нього не важливо бути дотичним до різних середовищ, кіл спілкування. Бути скрізь і ніде водночас.
Та попри його надмірне бажання втручатися у життя геть усіх (яке я не розділяла), ми раніше достатньо добре розумілися.
Позаяк мій друг – чоловік публічний і я більш ніж упевнена, що ця колонка потрапить йому на очі, з благословення читача дозволю собі не називати справжнього імені, заручившись криптонімом Славко.
Так ось, Славко – політик зі стажем. Однак з тих, які або не женуться при владі за легкими грошима, або ж просто не втрапляли у ситуації, де стояло питання «заробітку» чи «моралі». Я б, між іншим, дуже хотіла, аби доля підкинула йому хоч раз ситуацію, в якій мала б місце спокуса «підживитися». І це не пропаганда хабарництва, просто здебільшого у таких історіях і виявляють істину людини. Мені б же дуже хотілося побачити, як він вестиме себе.
Позаяк зараз, не маючи можливості потрапити в таку історію, Славко дозволяє собі безбожно критикувати своїх політичних колег та опонентів, як заманеться. Часто з його уст звучать фрази про його моральні канони та принципи, що от він, будучи на їх місці, так ніколи б не вчинив і т.д.
Як ви вже зрозуміли, Славко любить багато говорити ні про що. Натомість конкретних дій, щоб виправити чиюсь, на його думку, цинічність, не вчиняє. Лише шукає зручні вуха, які з усією уважністю витримають його монологи. Він мені почав навіть нагадувати оту класичну українську родину, яка звикла бідкатись на все на світі в рамках власної кухні, однак ніколи не знайде ні часу, ні сміливості сказати про власне невдоволення в очі кривднику. Причому ту сім’ю ще можна частково виправдати, адже не має постійного доступу до місцевого політичного «бомонду». Та коли це ж саме говорить корінний політик, стає відверто сумно.
Самодурство і честь
Нещодавно його хвиля обурення перекотилась і на мене. Звинувачував у тому, що недостатньо воюю з корупцією, ба більше, навіть «прикриваю» деяких злочинців. «Ти, Таню, можеш більше, ніж робиш. Бачу, просто стаєш такою ж, як і вони – злочинницею». Як вам поворот подій? І це, на хвильку, каже депутат кількох скликань, а не пересічний тернополянин. Тобто він має оту «кнопку» на пульті, якою вправі змінювати і місто, і область. Та натомість звинувачує у всіх смертних гріхах будь-кого, аби не себе.
Щоб підсилити свою думку, Славко навіть вдався до класичного «так кажу не лише я, а й інші люди». Які люди? Імен не назвав, але гарантував, що суспільний осуд присутній. І взагалі: «Я розчаровуюсь у тобі,Таню! А ти маєш бути прикладом для інших!»
Можливо, в років так 15 мене б сильно схвилювали такі слова. В такому віці підлітки цим ще переймаються. Та у свої повні двадцять п’ять після почутого так і хочеться запитати у відповідь: «А що ж, рідний, зробив ти, аби все зло на землі щезло? Що зробив ти як громадянин, мешканець Тернополя і депутат врешті-решт? Куди, окрім телефонних розмов, доходять твої радикальні помисли?». У відповідь навряд почую конкретику. Такі люди схильні на все, що завгодно, окрім фактів та дій. Чому? Бо факт можна спростувати, а абстракцію навіть за шкірку потримати не можливо.
Мій Славко вважає себе дуже розумним чоловіком, хоче знати все і про всіх, аби потім засудити всіх і кожного. Я часто злюся на себе, що ніяк не зберуся з духом та не відправлю його уже «прострелену» дружбу подалі. Та щось зупиняє. Мабуть, на ньому я виробляю імунітет до суспільної думки. Не тієї, щирої, за яку на Майдані стояли, а іншої – порожньої «диванної» позиції, якої, на жаль, достатньо в голові не лише мого Славка…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417