У перший день травня своє 45-річчя відзначив народний депутат України, екс-міський голова Тернополя Роман Заставний, людина знана й авторитетна у всій області. В ексклюзивному інтерв’ю «Номер один» Роман Йосипович відверто розповів про політику, бізнес та родину.
«Мерство – найскладніший етап мого життя»
– Пане Романе, чи задоволені своїми досягненнями у цьому віці? Про що жалкуєте, можливо, щось би змінили?
– На 99 відсотків задоволений тим, як складається моє життя. Якби щось змінив, то дуже мало. Багато людей по-різному оцінюють свої досягнення. Як і чим їх вимірювати? Коли запитують про багатство, то у своїй більшості люди його асоціюють із грішми. Я ж думаю, що багатство – це зовсім інше. Найперше – це хороші стосунки в сім’ї. Маю гарну і люблячу дружину Оксану, добрих та розумних дітей. Також є багато друзів та приятелів, водночас ворогів маю порівняно мало …
– У 33 роки Ви стали міським головою Тернополя. Як гадаєте, чи не були на той час ще замолодим для цієї посади?
– Якщо об’єктивно, то так, бо до багатьох викликів ще не був готовим. Це були найскладніші роки мого життя і, на превеликий жаль, не дуже мені їх хочеться згадувати, адже пережив багато проблем та різних політичних баталій. Але дивлячись на ситуацію, яка складається після мене, все більше задоволений 2006-2010 роками. Вважаю, що це були хороші роки для Тернополя. Тоді розпочалася відбудова міста після тривалого застою. Багато речей, які мої наступники присвоїли собі як власні досягнення, було закладено ще в переломний період, який припав на мою каденцію. Хоча, повторюся, ті роки були для мене складними, але вони загартували мене в життєвому та політичному сенсі. Бо, як кажуть, досвід – це найкращий вчитель.
– Яке своє досягнення на посаді міського голови вважаєте найвагомішим?
– Таких досягнень було багато, починаючи від дрібниць і закінчуючи масштабними проектами. Одне з перших наших рішень – закупівля 600 урн для сміття, яких на вулицях міста банально не було. При мені розпочалося будівництво та капітальний ремонт доріг. Тернопіль почав показувати хорошу динаміку щодо фінансового зростання, наповнення бюджету. Коли я став міським головою, бюджет Тернополя становив 219 млн. грн., а в останній (2010-ий) рік моєї каденції збільшився до 595 млн. грн. Тобто майже втричі.
Також було започатковано публічні аукціони на землю та комунальні приміщення, встановлено справедливу орендну плату на майно громади, налагоджено контроль за використанням спецкоштів. Кожен договір на 6% від проектно-кошторисної документації, які мали би сплачувати будівельники на розвиток інженерних мереж міста, реєструвався рішенням виконкому. Тобто, незважаючи на те, хто був би міським головою, він не міг у ручному режимі корегувати чи заховати ці суми. За 4 роки каденції таких договорів зареєстрували на 87 мільйонів гривень. Ми не робили винятків для окремих будівельників, усі мали працювати за одними правилами. На жаль, одним із перших рішень нової міської ради (в грудні 2010 року) реєстрація цих договорів була скасована. А між тим, за рахунок цих коштів, наприклад, будувався пам’ятник С. Бандері. Будівельник Щепановський не вносив 6% плату «живими» грішми, натомість, згідно з укладеними додатковими угодами із міськрадою, фінансував роботи з будівництва пам’ятника. Тоді, пам’ятаю, всі патріоти билися на людях у груди, розповідаючи, що то вони будували пам’ятник Бандері. Насправді його будувало місто, а не обласна адміністрація чи ще хтось. Так само не було чутно патріотів, допоки споруджували пам’ятник Соломії Крушельницькій. Абсолютно «патріотична» обласна рада зібрала на нього аж… 147 грн.! І знову ж таки основний тягар щодо фінансування взяла на себе міська рада.
– Ви записуєте собі в актив ремонт доріг. Пригадується, що одну дорогу тернополяни жартома навіть стали називати Вашим іменем, бо її ремонтували дуже тривалий час…
– Якщо мені не зраджує пам’ять, це був 2007 рік. Наприкінці вересня – початку жовтня було знято верхній шар асфальтного покриття на вулиці Тарнавського. І раптом дуже несподівано настали холоди. Дорогу не можна було ремонтувати за такого температурного режиму, тому роботи було призупинено. Її і справді жартома називали «дорогою Заставного». Але я радий, що вона збереглася у добротному стані до цього часу.
У 2006 році робили дорогу на проспекті С. Бандери, яка теж донині стоїть. Тобто дороги, які в місті найбільше навантажені рухом транспорту, до цього часу збереглися в доброму стані. А це є свідченням того, що робилося якісно, без відкатів і крадіжок асфальту. Тому ці дороги ще довго послужать людям!
– А що меру Заставному не вдалося втілити в життя зі своєї передвиборчої програми?
– Ідучи на вибори, я практично нічого тернополянам не обіцяв. Говорив тільки те, що буду працювати, аби громаді було комфортно. Із задуманого не вдалося вирішити питання утилізації відходів. Це комплексна програма з глибокої переробки всіх відходів, яка була розроблена Тернопільською міською радою в 2007 році. Опісля вона виграла загальноукраїнський конкурс і навіть була прийнята відповідна постанова Кабміну, підписана на той час першим Віце-прем’єром Рибаком. Тоді на базі Тернополя хотіли зробити пілотну програму, яка би показала всій Україні, як поводитись із ТПВ. Але, на жаль, цього зробити не вдалося. По-перше, через складну політичну ситуацію в депутатському корпусі, внаслідок чого на сесії міськради ця програма не пройшла затвердження. По-друге, «дуже патріотичний» уряд Юлії Тимошенко, який, прийшовши до влади, цю постанову Кабміну скасував.
Сміттєву кризу замовили в «білому домі»
– Свого часу Ви сказали фразу, яка стала крилатою: «Хто буде директором сміттєпереробного заводу, той призначатиме в Тернополі мера». Чи актуальна вона донині?
– Значною мірою, так. Сьогодні в багатьох політиків, у тому числі провладних, є дуже серйозне застереження. Вони побачили силу популізму та політичного цинізму в той період, коли в 2009-му, за рік до місцевих виборів, абсолютно із суб’єктивних причин було перекрито полігон у Малашівцях. Тим самим успішно поховано мою подальшу політичну кар’єру в Тернополі.
– Вам відома особа, яка замовила цю сміттєву кризу?
– Так, я знаю, хто вона. Ініціатором тих процесів була людина, яка займала одну з перших посад в області. А розпочалося все з дуже простих речей. У міськраді розуміли, що в той період діяльність сумнозвісної фірми «Будівельник» може призвести до біди. І ми про це відкрито почали говорити. А люди, які перебували на високих посадах в ОДА, були в дуже тісних стосунках із бізнесменом Щепановським. Міськрада ж категорично відмовлялась підігравати цій ситуації. Моя позиція була такою: чим швидше зупинити будівельника-афериста, тим менше тернопільських сімей постраждають внаслідок його махінацій. Мене попереджали про те, що так просто для мене це не обійдеться, казали, що Щепановський і далі буде будувати, але Заставного на посаді не буде. Можливо, я тоді недооцінював, наскільки брудну гру розгорнуть проти мене. Однак час показав, що я в цій ситуації був правий. Близько 2-х тисяч сімей таки залишилися без житла, але якщо б ми тоді не зупинили Щепановського, постраждалих могло бути в рази більше.
– Сміттєву кризу ініціювали одні люди, а сповна скористалися цією ситуацією інші, чи не так?
– Спершу створивши сміттєву кризу в Тернополі, а потім оцінивши весь масштаб скоєного, ОДА дуже швидко виділила землю під розміщення полігону, але було надто пізно. Деякі псевдопатріоти зрозуміли, як на цьому можна заробити собі політичні дивіденди, і дуже швидко підхопили процес розкручування проблеми. І вже далі його «педалювали». Обласна рада декілька разів мені висловлювала якусь маразматичну недовіру, а рівень її допомоги вимірювався тільки одним: як «відмити» гроші через сміттєсортувальну лінію, яка з 2009 року і до сьогодні нікому виявилась не потрібна. У такий складний в економіці час було викинуто на вітер 2 мільйони гривень! Я тоді заявляв, що ця лінія жодного ефекту не дасть, що вона апріорі не може відповідати вимогам Тернополя. Але з мене тоді насміхалися. Однак згодом, незважаючи на те, що ВО «Свобода» перебувала багато років при владі як на рівні області, так і в Тернополі, вона так і не вирішила проблеми поводження зі сміттям. Ще в 2009 році всі кричали, що Малашівський полігон вичерпав свої можливості. Відтоді минуло вже 8 років, а з міста і далі вивозять туди сміття. Більше того – стверджують, що ще як мінімум на 8 років вистачить місця на його захоронення. Це також є доказом того, що сміттєва криза мала під собою суто політичне підгрунтя.
– Чи можна ту кризу вважати головною причиною у Вашому програші в мерських перегонах 2010-го?
– На 70-80% – так. Тоді проти мене було розгорнуто дуже агресивну дискредитаційну кампанію. В чому тоді тільки не звинувачували Заставного! І в тому, що люди хворіють, і в тому, що трапляються ДТП… Що цікаво, відтоді у передвиборчих кампаніях у Тернополі все більше почали застосовувати брудні технології, які сьогодні сягнули катастрофічного рівня. На жаль, вибори зараз виграють не обіцянками, а поливанням брудом опонентів.
«Мер має бути управлінцем-господарем, а не власником міста»
– Які чинники спонукали Вас не йти на вибори міського голови у 2015 році?
– Насамперед – прагматичні. Я вже був міським головою Тернополя. Мене тернополяни наймали на цю посаду на 4 роки, я відпрацював, тож нехай ще хтось попрацює. Я вважаю, що перебування на цій посаді повинно мати обмеження – не більше двох термінів. Тим більше, що зараз одна каденція складає не 4, а 5 років. Бо за цей час люди при посадах починають вважати себе не управлінцями міста, найнятими громадою, а його власниками і повноправними господарями. А це унеможливлює реалізацію нових проектів, ставить дуже багато обмежень, створює корупційне середовище і в бізнесі, і в політиці, що в результаті негативно відбивається на розвитку міста.
– Дайте оцінку роботі нинішньої міськради з точки зору екс-мера.
– Якщо бути об’єктивним, то, однозначно, є і плюси, і мінуси. Негативом я вважаю відсутність публічних аукціонів, які б дали можливість протягом останніх двох каденцій серйозно наповнювати бюджет розвитку Тернополя. Це, я так розумію, найбільше б’є по діючій владі. Після децентралізації в обласному центрі з’явилися величезні можливості, але їх можна підсилити. А досягненням вважаю те, що влада намагається будь-якою ціною довести до логічного завершення все задумане. Я не кажу про результативність і які там є мотивації, але цілеспрямованість відчувається. Плюсом влади міста є і добре розроблені піар- та промокампанії.
– Які у Вас стосунки з нинішнім міським головою Тернополя?
– Не є секретом, що ми приблизно раз на місяць спілкуємось, обговорюємо нагальні питання. Якщо мер звертається з якимось проханням допомогти чи вирішити якусь проблему на столичному рівні, при найменшій можливості намагаюся це зробити. Все, що стосується проблем міста, стараємось не накладати на наші особисті стосунки. Напевно, це є та мудрість, яка приходить із часом. Ніколи не потрібно дозволяти собі опускатися до того рівня, щоби комусь за щось мститися. Подія вже відбулася – Сергій Віталійович виграв мерські вибори, а я програв. І в цьому не тільки проблема чесних чи нечесних методів на виборах, а й, напевно, щось я недопрацював, не доніс до людей. Особливо, коли була сміттєва проблема, треба було публічно назвати замовника та розповісти про його мотиви. Я ж до останнього хотів вирішити цю проблему без зайвих протистоянь. Це, напевно, було моєю помилкою, і я її визнаю. Можливо, якби я так вчинив, то ситуація склалася б по-іншому. Але в результаті нею скористалася одна з політичних сил задля перемоги на виборах.
«Завжди знаходжуся в одному політичному фарватері»
– З 2005 по 2014 рр. Ви змінили п’ять партій – «Наша Україна», «За Україну», «Фронт змін», «Батьківщина», «Народний фронт». Чому так часто змінювали політичні орієнтири?
– Орієнтирів не змінював! Коли в «Нашій Україні» з’явилися так звані «любі друзі», частина людей, які не були згідні з таким станом речей, створили політичну партію «За Україну!». Я теж був серед її засновників. Згодом багато працював над об’єднанням партії із «Фронтом змін», неодноразово зустрічався з Арсенієм Яценюком і В’ячеславом Кириленком, навіть запросив обох до Тернополя на День випускника. За столом переговорів розповів, чого люди чекають від об’єднання молодих політиків: щоб дати посил старим політикам, що в них не все гаразд. На жаль, тоді Кириленко не дослухався до моєї пропозиції, натомість звинувативши в тому, що я підігрую Яценюку…
Щодо «Батьківщини», то на той момент відбулося злиття двох політичних сил. В Яценюка була дуже проста позиція: якщо «Батьківщину» «вб’ють» першою (нагадую, що Юлію Тимошенко саме посадили до в’язниці), діючий режим піднятися нікому б не дав. Репресивна машина тоді працювала жорстко, і підсилити позиції політичної сили, лідера якої ув’язнили, було вкрай необхідно. Правду кажучи, і сама Тимошенко це визнала, Яценюк тоді врятував «Батьківщину» від повного розвалу. На Тернопільщині із «Фронту змін» в раду обласної «Батьківщини» жодна людина не увійшла, я теж відмовився. Хоча ми прийняли заяву, що підтримуємо це злиття, але водночас повністю дистанціювалися від роботи цієї партії на обласному рівні. Мене в партію «Батьківщина», єдиного з тернопільського «Фронту змін», приймала особисто Юлія Тимошенко. Відомо, що ця партія побудована на лідерських засадах однієї людини, тому два харизматичних лідери в «Батьківщині» не вжилися б. Тому Яценюк, після того як Тимошенко звільнили, заснував нову партію «Народний фронт». Українці належно оцінили його вклад у боротьбу з режимом Януковича, тому партія Яценюка перемогла на парламентських виборах у 2014 році.
Підсумовуючи вищесказане, я завжди знаходився в одному політичному фарватері, практично з одним і тим же середовищем людей. Навіть на рівні Тернополя з тим середовищем, з яким я прийшов у політику, залишаюся донині.
– Ви з другої спроби стали народним депутатом. Потрапити у парламент було Вашою самоціллю?
– Ні! Хотів зламати систему стосунків «місто – область – нардеп», яка вибудовувалась багато років і мала негативну історію. Якщо з якоюсь ініціативою виходила ОДА, обласна рада робила героїчні зусилля для того, щоб цю ідею похоронити, а цьому підігравала міська рада. Народні депутати десь «літали в космосі» та приїздили виключно на урочистості. На цьому вся їхня роль у розвитку області й закінчувалась. Якоїсь користі від нардепів не було, і це я відчув на собі, перебуваючи чотири роки на посаді мера. Ніхто за мебе ніколи не заступився, не лобіював прийняття бюджету, не просував успішних проектів… І тому я йшов на вибори до Верховної Ради з ідеєю поламати цю гнилу схему. Якщо ви скажете, що мені з командою однодумців, які об’єдналися в міжфракційну групу «Тернопільщина» (зараз налічує 14 нардепів, – авт.), цього не вдалося зробити, то це для мене буде велике розчарування. Вважаю, що мені вдалося об’єднати всіх депутатів, які мають причетність до Тернопільської області і, як мінімум, знівелювати давнє народне переконання, що всі зі всіма повинні воювати.
– Якими законопроектами Вашого авторства можете гордитися?
– Це законопроект по об’єднанню громад, який «пробивав» у страшенних муках разом з Тарасом Юриком. У Тернопільській області у громадах не відбулися б вибори, бо наша обласна рада була категорично «проти» та не давала можливості громадам на них іти. Тернопільщина через притаманний їй радикалізм і популізм ніколи не привертала до себе уваги київських політиків і ніхто не збирався працювати з нашим краєм. Своїм законом ми зробили прорив і довели, що наша область може правильно працювати з людьми, користуватися авторитетом і давати хороший результат. На сьогодні всі піаряться, як добре, що ми маємо багато сильних громад. Але на початках було геть невесело. Та все ж горіли великим бажанням це зробити. Можливо, це був єдиний шанс, де ми могли б здійснити якийсь прорив. І нам це вдалося! Тернопільщина стала першою за кількістю створених громад, і це привертає увагу столиці. До нас навіть почали регулярно їздити високопосадовці. Наприклад, Віце-прем’єр за рік тричі був на Тернопільщині, Президент – двічі, один раз – Прем’єр. За попередніх 20 років навіть близько такого не було. Тож нам вдалося зрушити стіну, яка відмежовувала нашу область від навколишнього світу, і до нас уже ніхто не відноситься по залишковому принципу.
– Оцініть перспективи партії Арсенія Яценюка на можливих дочасних виборах і чи не збираєтесь знову міняти партію?
– Я не вірю в інший бренд і немає доцільності його зараз ініціювати. Рік тому ситуація довкола «Народного фронту» здавалася безнадійною, однак на сьогодні можу сказати багатьом скептикам, що за рейтингами ми зрівнялися із так званими популярними політичними силами, а в деяких регіонах, таких як Тернопільщина, навіть обігнали їх. Якщо гіпотетично вважати, що дочасні вибори відбувалися б восени, то 5-відсотковий бар’єр «Народний фронт» без проблем подолає. І це далеко не оптимістичні прогнози, я користуюся даними дослідження як власної політсили, так і конкурентів.
«Від друзів відрікатися не буду»
– Деякі нинішні нардепи і високі чиновники – це люди, які свого часу прийшли в політику завдяки Вам.
– Як би це не виглядало з боку, насправді це не так. Якщо людина мала бажання, наполегливо працювала, дослухалася до слушних порад, то вона досягала певного рівня – чи то в політиці, чи то у владі. Але щоби це сталося завдяки комусь, у тому числі мені, то вважаю таку думку хибною.
– Пройдуся по особистостях – Степан та Олег Барни, Ігор Вонс, Віктор Шумада, Володимир Дідич, Тарас і Юрій Юрики…
– Відрікатися не буду, всі вони – мої друзі, мені приємно з ними спілкуватися, і якщо буде потрібна моя допомога, то точно їх підтримуватиму. Вважаю великим досягненням для Тернопільської області мати таких людей-професіоналів у владі. Бо хто не приходив у владу до того, всі починали її ділити, і з цього нічого доброго не виходило. Нині ж ці люди, яких я вважаю друзями, спільно працюють на благо міста і всієї Тернопільщини.
Направду, люди, які нині знаходяться при владі, – це нова генерація чиновників, які не проявляють пихатості чи самолюбства у владі. Чи, може, Ви скажете, що голова обласної адміністрації чи будь-хто із тих, кого ви перелічили, вимагав у когось гроші за цих два з половиною роки? Якщо ви назвете хоч один такий факт, то я вам точно скажу, що зустрінуся з кожним із них і буду спілкуватися з цього приводу.
– Сьогодні багато впливових людей області вийшли із фірми «Протекшн Груп» чи мали до неї стосунки. Як виникла ця компанія і чим вона насправді займається?
– Це якраз та ситуація, коли політика перетворилася в успішний проект. Свого часу у «Фронті змін» заснували проект молодіжних лідерів, а Олесь Сірант, нинішній директор «Протекшн Груп», був молодіжним мером. Якось він із Тарасом Юриком прийшов до мене на зустріч і розповів про свою ідею. Суть її полягала в тому, що цифровим шляхом, створенням спеціальних кодів, можна зробити систему, яка дозволить захистити від підробок різні види продукції. Мене це зацікавило, і невдовзі ми зробили систему захисту оригінальних видів алкоголю, цигарок та лікарських засобів. Це був наш перший запатентований проект. Потім з’явилися нові – проект захисту посіву від підробок, дистанційний он-лайн-контроль посівного матеріалу і самого процесу посіву. Остання наша розробка працює в напрямку оптимізації і вирішення комплексного рішення он-лайн-контролю за виробництвом у тваринництві.
– Компанією теж розроблялася ціла система під виборчі кампанії. Чи була ця програма кимось затребувана?
– Ми її тестували на виборах Президента і на парламентських виборах. Не є секретом, що як мінімум 30% бюджетів, які формуються політичними партіями на виборчу кампанію, просто розкрадаються. Наша система мінімізує це розкрадання. На виборах ми використовували систему он-лайн-контролю за нашими агітаторами, розповсюджувачами преси тощо. Вони це знали і це мобілізувало їх, якість їхньої роботи подвоювалась. Результат показав, що ми робили все правильно, адже під час парламентських виборів «Народний фронт» переміг в області і показав один з найкращих результатів у країні.
«Рекетирам-активістам данину платити не буду!»
– Нині в Тернополі розгорнуто кампанію проти сімейного бізнесу Заставних, а саме лінії закладів громадського харчування в центрі міста. Як реагуєте?
– Бізнес, яким займається моя родина, є повністю законним. Під час війни в нас, на жаль, сформувалися певні категорії людей, яких я називаю лжеволонтерами й рекетирами-активістами, мета яких – створення проблем успішним. Раніше, і це не секрет, такою «діяльністю» займалися прокурори, міліціонери, працівники СБУ, в тому числі й адміністрації, які створювали власні кооперативи і кожному перепадала своя доля.
Ні я, ні мої родичі нікому жодної данини платити не будемо! Я пережив 90-ті роки, коли були бандитські розбірки. І тоді теж нікому не платив, це була моя принципова позиція. І тепер точно цього робити не буду. Водночас таких горе-активістів буду виводити на чисту воду.
– Як ставитесь до слів недоброзичливців, мовляв, бульвар Т. Шевченка у Тернополі перетворився у проспект родини Заставних?
– Ви думаєте, що потрібно чекати на якусь похвалу з боку конкурентів, адже моя родина забирає їхні гроші. Нехай вони працюють так само, як працює моя сім’я. Візьмемо, до прикладу, ресторан «Україна». Він когось цікавив ще п’ять років тому, коли був збитковим і дотувався з міського бюджету? Ні! Я ж вважаю, що, створивши там «Файне місто», наша родина зробила хорошу соціальну функцію. Плюс – це серйозні відрахування до бюджету. Нехай хтось із відомих рестораторів Тернополя скаже, що він заплатив більше податків, ніж Заставні. Я впевнений – не знайдеться жодного! Це ледь не єдиний заклад харчування в області, який знаходиться на загальній системі оподаткування. На моє переконання, сума сплачених податків має бути одним із головних критеріїв оцінки підприємців.
– Чи я правильно з Ваших слів зрозумів, що «Файне місто», «Клуб Файного міста» і «Jan Amor» – це заклади харчування родини Заставних?
– Якщо я скажу, що не так, то це буде лукавство з мого боку. Не маю морального права сказати по-іншому. Так, там працює вся моя родина – дружина, син, сестра, племінник, родичі. Тернопіль – надто мале місто, щоби заперечувати очевидне.
«Назвав би себе «живчиком»
– Роман Заставний – це все ж таки політик, управлінець чи бізнесмен?
– Щоби бути хорошим політиком, треба бути бізнесменом. Тому що чистому політику дуже складно оцінювати і мати повноту уяви про масштабність завдань чи проектів. В українській політиці категорія людей, які займаються виключно політикою, в більшості своїй перетворюються на популістів і так званих «заробітчан». А коли людина будує власне виробництво, вона найменш шкідлива для держави.
Що стосується особисто мене, то назвав би себе швидше «живчиком». Ніяк не можу заспокоїтися, мені постійно чогось хочеться нового, цікавого… У цьому полягає зміст мого життя. Помилка, коли людина оцінює плоди своєї роботи виключно грішми. Це дорога в нікуди, і така людина не досягне успіху. Гроші, безперечно, це хороший еквівалент оцінки правильності прийняття рішень, але є ті ж IT-проекти, від яких отримуєш задоволення, при цьому усвідомлюєш, що за них тобі ніколи ніхто й не заплатить, можливо.
– Чому все-таки родинне гніздечко Заставні створили під Києвом?
– Я в Києві перебуваю тільки тоді, коли є сесійні засідання в парламенті. Весь інший час знаходжуся в Тернополі. Співвідношення «Київ – Тернопіль» у моєму житті складає приблизно 1:2 на користь Файного міста. Міф, що я перебрався до столиці, розповсюджують вороги чи конкуренти, яким дуже хотілося б, щоб я їм тут не заважав. Наше справжнє родинне гніздечко знаходиться все ж у Тернополі, на вулиці Липовій. Також маю будинок у В. Гаях, який не можу продати довгий час, а віддати задарма мені просто не хочеться, бо знаю, що це добротний будинок, зведений з екологічних і якісних матеріалів.
– Яким автівкам надає перевагу Роман Заставний?
– Завжди їздив на позашляховиках через дві причини – бездоріжжя та безпека. В Україні не те, щоби погані дороги, хоча й таких багато, просто в нас немає ще й культури водіїв. Минулого року за 600 тис. грн. продав «Range Rover». Згодом пошкодував, що це зробив, але нічого не поробиш… Зараз у моєму розпорядженні є «Ауді Q7». В основному за кермом їжджу сам, не маю бажання довіряти своє життя чи життя своєї родини комусь іншому.
– Чи вважаєте себе найбагатшою людиною Тернопільщини?
– Якщо брати грошовий критерій, то розчарую всіх: навіть у ТОП-10 не потрапляю. Що стосується внутрішнього багатства, то впевнений, що точно до десятки потраплю.
– Чи хотіли би, щоб сини пішли Вашими слідами?
– Сини самі прийматимуть рішення, чим їм займатися. Старший син, Петро, захопився ресторанним бізнесом. Не секрет, що заклад «Jan Amor» – це плід його творіння. Молодший син, Андрій, навчається на 4-му курсі факультету «країнознавство» Національного університету ім. Т. Шевченка, ґрунтовно вивчає арабську мову. Виграв грант і рік проживав у Кувейті, успішно там здав екзамени, має диплом Кувейтського національного університету. Він хоче працювати за своїм профілем, і я його в цьому підтримую. В Україні дуже великий дефіцит знавців арабської мови. Вважаю, що коли вже стільки прикласти зусиль для вивчення однієї з найскладніших мов світу, а потім просто так кинути, це буде неправильно.
Я контролював своїх дітей до 21 року. Після досягнення цього віку чоловік повинен сам відповідати за свої дії. Тому зараз будь-яке рішення моїх дітей буде прийняте мною як належне. Я їм ні в чому не буду перешкоджати, адже мені вже 45 років, і я потроху думаю, що згодом стану добрим дідусем!
– Невісток сини ще не приводять?
– Звісно! Петро зі своєю дівчиною дружить не перший рік, я із захопленням дивлюся на їхні теплі стосунки і від цього щасливий. Я сина сам десь підштовхую до одруження, а він: «Ні, тату, ти по-старому міряєш, це все нормально!» Якщо їм нормально, то мені в 10 разів нормальніше! Якщо навіть молодший син повідомить, що він одружується, то я б лише сказав: «Андрію, добре подумай, чи ти все зважив!» Я ж теж рано одружився, у 20 років, тому в мене жодних обмежень щодо віку немає. Думаю, що ми були доброю сім’єю і наші діти скопіюють ці стосунки.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3423