У сумочці тернополянки Христини Гели завжди є з собою нитки, стрічки та свічка. Все це потрібно жінці для створення прикрас за допомогою техніки «канзаші». Христина 
почала займатися цим ремеслом, перебуваючи у декретній відпустці, і навіть не уявляла, що з часом її захоплення оцінять не лише рідні та близькі, а й весь світ.
– Христино, для початку розкажіть, як давно займаєтесь рукоділлям та чим особлива техніка «канзаші»?
– Взагалі я займаюся рукоділлям дуже давно. З дитинства завше мала чимось зайняті руки: вишивала гладдю, бісером чи хрестиком. Також мені дуже подобався декупаж– це мистецтво перенесення картинки на певну поверхню. Крім цього,робила невеличкі вироби з керамічної глини. Та оскільки паралельно працювала, то не могла багато часу приділяти хобі. Коли ж пішла у декретну відпустку, знову взялася за рукоділля. Мені хотілося щось робити руками. Та після народження доньки, звичайно,з декупажем довелося покінчити, адже потрібно було працювати з фарбою, лаком, а це могло нашкодити дитині. Тому зацікавилась мистецтвом «конзаші», яке походить з Японії. Колись у цьому стилі виготовляли прикраси до кімоно. Це були такі вишукані та важкі конструкції, які носили на голові. Зараз стиль трансформувався і майстри почали робити сучасніші прикраси, використовуючи при цьому клаптики тканини. Це може бути атлас, репс – різні стрічки, які поєднуються із заготовками. Перший свій скромний виріб я зробила для донечки. Це була квітка на пов’язці. Після цього вже зупинитися не могла. Весь час створювала щось нове й нове. Згодом на вулиці почализапитувати, де беру такі цікаві пов’язки чи гумки. Навіть почали з’являтися перші замовлення.
– Фактично, будучи у декреті, Ви виховали не лише доньку, а й власну справу?
– Так. Я думаю, що взагалі рукоділля – це невід’ємна частина кожної жінки. Людина, яка цим займається, по-перше, стає більш урівноваженою, терплячою, а по-друге, у неї з’являється витримка. Коли я вишивала борщівську сорочку бісером, то всі дивувалися, як не закинула ту справу, не нервувала. Та насправді для мене це було досить важке тренування, щоб змусити себе набратися терпіння і закінчити роботу. Тому рукоділля для жінки, як на мене,- це обов’язково. Завдяки цьому формуються певні естетичні смаки, тонкощі. Та й коли ще займатися рукоділлям, як не в декреті (сміється, – авт.)?
– Що саме Ви виготовляєте?
– Переважно дитячі заколки, гумки. Бувають також і дорослі аксесуари. Це може бути кольє, прикраса до сукні. Дуже великий вибір того, що можна створити. Я дуже люблю працювати з атласом, бо можна поєднати кольори так, що квіти мало відрізняються від оригіналу. Одного разу мене попросили виготовити квіти для виступу (пролісок, медунка, фіалка і підсніжник). Я довго думала, придивлялася до матеріалів, кілька ночей вони мені снилися, але таки створила. Вийшло дуже навіть схоже до оригіналу. І, що головне, ексклюзивно, бо я більше, мабуть, ніколи не зможу їх повторити. У мене буває таке часто, що не можу змайструвати подібної роботи знову. Навіть радію від цього. Не хочу повторюватись, бо знаю, що десь там, наприклад у Львові, ходить дівчинка з моїм віночком і більше такого немає ні в кого.
– Де вчилися цьому мистецтву?
– Вчилася завдяки інтернету. Є багато онлайн-уроків та інформації. Багато чого свого робила.
– Як чоловік ставиться до Вашого хобі?
– У мене дуже велика родина. Маю багато похресниць. Оскільки дівчаткам завжди хочеться дарувати щось красиве, то моє хобі це дозволяє робити. Чоловік жеспочатку ставився скептично. Навіть трішки злився, бо я дуже багато хотіла спробувати всього відповідно замовляла багато матеріалів. Він завжди казав: «Для чого це тобі потрібно?Відпочинь краще». Нервував, звісно, коли серед ночі міг спотикнутися об коробки з моїми стрічками (сміється,-авт.). Та останнім часом я бачу, що він підтримує моє захоплюється. Не скажу, що є у захваті, проте не боронить.
– З роботою хобі вдається поєднувати?
– Часом навіть доповнює роботу, я б сказала. Я працюю у центрі дитячої творчості керівником вокального гуртка. У мене дуже гарний колектив діток і вони мають сценічні костюми, в яких виступають на конкурсах, беруть участь у виставах. От до кожного костюма я зробила їм головні убори – віночки. Їм настільки сподобалось, що навіть старші мої підопічні попросили навчити їх виготовляти подібні прикраси. Я провела невеличкий майстер-клас у дружній атмосфері, де ми кожен сам собі виготовив віночок. Тепер вони мене просять провести наступний урок із виготовлення ялинкової прикраси.Тобто моє захоплення не лише обмежується аксесуарами для волосся, а й можу задекорувати ялинкові іграшки, великодні кошики. Одна знайома попросила прикрасити дитячу коляску великою квіткою, щоб відвернути увагу від дитини. То каже, що тепер, як їде з коляскою по площі, її зупиняють люди, фотографуються поруч із квіткою, розпитують, де такі продають.
– Що потрібно мати для того, щоб працювати у стилі «конзаші»?
– Окрім стрічок та заготовок, потрібні ножиці, клей, пінцет та свічка або запальничка, щоб можна було обпалити атлас. Мені, наприклад, найбільше подобається працювати зі свічкою. Це як магія. Тим паче, що я переважно працюю вночі, запалюю свічку, заварюю каву і просто відпочиваю.
«Є роботи, яких я вже ніколи не побачу»
– Маленька донечка ще не береться за стрічки?
– Звісно, їй дуже цікаво. Як бачить мене за роботою, сідає поруч, бере свій маленький пінцет, заготовку, ножиці і починає щось складати, скручувати.
– Мабуть, усі бантики їй робите самі?
– Так, напевно, за чотири роки її життя ще жодного бантика не купила (сміється,-авт.). Насправді, коли народилася донька, я дуже хотіла щомісяця фотографувати її чи в різних футболках, чи в сукнях, а потім з цього зробити колаж.Можливо, Ви чули про таку моду. Та потім якось і часу не вистачало, і чогось оригінального з одягу не знайшла. Тому взяла собі за мету фотографувати доньку кожного місяця в іншій прикрасі ручної роботи. Усіх їх ми досі маємо вдома, в коробці складені, звісно, що вони на неї вже малі. Також є окрема коробка із її бантиками. У садочок вона ходить ледь не щодня у різному. Про це вже знають вихователі, звертають увагу. Також донька дуже любить носити сукні. Є ціла шафа з ними і до кожної роблю окремі бантики, заколки,гумки.
– Що Вам дає це мистецтво?
– Для мене це мистецтво – ніби розрядка. Інколи буваю перевтомлена, приходжу додому і починаю творити. Від цього одразу відпочиває голова, приходять ідеї, думки, плани. «Конзаші»мені приносить позитив. Умомент праці я ніби медитую.
– Є прикраси, які дуже хочеться зробити? Можливо,замахнетеся на виготовлення сукні із квітів?
– Так. Я б дуже хотіла щось таке цікаве зробити, але завжди дивлюся на це практично. Якщо створити сукню, то її не зможеш нормально згодом попрати і т.д. Хоча у мене були такі незвичні вироби. Зокрема, просили створити невеличкі подарунки. Дівчинка з Києва брала участь у Міжнародному конкурсі краси «Міні-міс світу». І от коли вона їхала на конкурс, її батьки хотіли щось подарувати кожній учасниці в українському стилі. Я погодилася і зробила невеликі заколки на волосся в українській тематиці. Згодом батько телефонував і дуже дякував.
– Ніколи не намагалися відтворити ті прикраси, які колись носили японки?
– Я хочу. І мрію відвідати справжній майстер-клас, де саме японська рукодільниця покаже їх техніку. Навіть не уявляю, як гейші ходили колись у тих уборах і при цьому трималися рівно.Багато пробую й сама, але навіть не відважуся це комусь показати, бо чомусь здається, що воно недосконале. Я дуже критично до себе ставлюся.
– Є роботи, які Вам шкода віддавати іншим?
– Ні, я ніколи не шкодую. Хоч і знаю, що потім не повторю тієї чи іншої роботи. Є такі прикраси,над якими дуже довго працювала, де багато дрібних деталей, поєднання тканини, якої вже просто немає. Та не шкодую, бо вклала працю, яку хтось носитиме. Дуже багато прикрас я дарую. Так складається, що вони роз’їхалися вже по всьому світу. Мої роботи носять в Італії,Португалії, Росії, Грузії, Польщі, США, Канаді і т.д. Є такі роботи, які я вже точно ніколи не побачу, але мені дуже добре на душі від того, що комусь вони подобаються!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3408