Проходимо довгим, налитим світлом коридором. Один поворот, другий, третій, піднімаємось на другий поверх, назустріч нам – маленький Сашко. Здалеку кричить: «Добрий день!» Втішився, побачивши у закладі нових людей. Гостям тут раді. За руку із психологом він повертається із заняття. З цікавістю проводжає нас поглядом, дивлячись, у яку з кімнат ми зайдемо. Директор будинку дитини «Малятко» Інга Кубей проводить мене до дитячих кімнат. Відчиняємо двері. На якусь мить пауза, після цього кілька малюків біжать нам назустріч і кидаються в обійми.
«А коли Ви ще прийдете?»
– Вони хочуть ласки, щоби їх пригорнули, вислухали, – каже Ігна Кубей.
Діти наввипередки показують мені свої іграшки. Ними вони не обділені. У якусь хвилину в мене у руках опинилися маленький автомобіль, зайчик і якась незрозуміла деталь від конструктора.
– А Вас як звати? – запитує дівчинка, років чотири на вигляд. – А Ви ще до нас прийдете?
Вона дивиться мені в очі, і я ніяковію. Важко щось сказати. В одному випадку я розчарую дитину, в іншому – можу обманути.
Заходимо в іншу групу. «А це наша найменша – вона тільки прокинулась, минулого тижня лише стояла, а зараз уже бігає, – розповідає Інга Кубей. Усіх дітей вона називає по імені, але поки ми вийшли з ігрової, у мене в голові все перемішалося.
У кімнаті багато нових сучасних іграшок: автомобілі, лялькові будиночки, інтерактивні дошки, розвиваючі ігри.
– Наші діти нічим не обділені, вони гарно одягнені, доглянуті, мають багато іграшок, смачно харчуються, але у них немає головного – батьків. І вони їх щоденно чекають, а ті не приходять, – каже керівник закладу.
Будинок дитини «Малятко» розрахований на 30 дітей, але протягом року їх тут було близько 40.
У більшості випадків вони потрапляють сюди при негайному вилученні із сім’ї, коли обставини перебування у родині є загрозливими для їхнього життя.
– Часто такі батьки ведуть асоціальний спосіб життя. Залишають дітей без нагляду, зловживають алкоголем. Соціальні служби разом з міліцією змушені вилучати таких дітей. Вони можуть перебувати у нас протягом шести місяців. Цей час дається батькам для того, щоби вони покращили умови перебування дітей, працевлаштувалися, змінили свій спосіб життя. За цей час вона повинні навідуватися до дитини, – пояснює пані Інга.
Якщо батьки не проявляють уваги до дітей, то соціальні служби мають право піднімати питання про позбавлення батьківського піклування, а згодом – прав. Діти, від яких відмовились при народженні, та діти, позбавлені батьківських прав, стають претендентами на всиновлення.
– На жаль, у нас є тенденція «династій» – коли мама періодично залишає новонароджених дітей у будинку дитини , – зазначає керівник закладу.
Сьогодні у будинку дитини є діти, пов’язані між собою родинними зв’язками. Попри малий вік вони розуміють, що поряд рідні люди. Старші опікуються меншими, граються разом, спілкуються. Такі діти перебували в сім’ї, тому мають вироблену модель поведінки у сім’ї.
Виростили власну грядку
Для інших дітей колектив будинку дитини намагається створити умови, максимально наближені до родинних. Як і в кожній сім’ї, їх привчають до розпорядку, вчать бути самостійними та відповідальними і попри те радіти дитинству.
Ранок у будинку дитини розпочинається о 7 год. Приблизно те ж саме відбувається у традиційній тернопільській родині, коли батьки ведуть дитину в садочок, а самі поспішають на роботу. Протягом години малеча має час для того, щоб одягнутися, вмитися та приготуватися до сніданку. Одні діти прокидаються самі, інших треба довго будити, але все ж режим є режим. До речі, вранці у малюків за розпорядком обов’язково має бути ранкова зарядка. Це допомагає їм прокинутися і зміцнити організм.
В цей час у групі постійно перебуває вихователь, няня та медична сестра. Вони й допомагають діткам зібратися та провести ранкові процедури. О 8 годині – сніданок. Тут і каші, і молочні продукти – що кому до вподоби.
Після сніданку з дітьми займаються за програмою дошкільного навчання, іншими словами, усе як в садочку – ігри, короткі уроки, прогулянки. Після загального навчання починається індивідуальна робота. Одні займаються з логопедом, інші – із психологом. Кожного дня у програмі передбачена прогулянка.
Протягом тижня – музичні заняття та гурткова робота. Діти малюють і займаються прикладною роботою. Готуються до виступів та свят.
На території будинку дитини встановлено кілька майданчиків. Тож повеселитися можна з розмахом. Малюки люблять активні командні ігри.
Навесні діти з вихователями організовують маленькі грядки. Вирощували різні овочі, а восени навіть зібрали урожай.
– Діти спостерігали, як росте петрушка, цибулька. Навіть висадили помідори. Нещодавно зібрали квасольку. У нас був невеликий квітник. Дітям дуже цікаво спостерігати, як усе росте, дозріває, а головне, що вони є причетними до цього, – каже Ігна Кубей.
Передбачено час і для власного дозвілля, зокрема перегляду мультфільмів. У кожній із кімнат є телевізор, де вони можуть дивитися дитячі розвиваючі програми. Двічі на тиждень до них приходять педагоги з англійської. Вони працюють на волонтерських засадах і ця робота для дітей є вкрай важливою.
Інколи на заняття приходять студенти педуніверситету. Вони проводять майстер- класи із прикладної роботи. Діти роблять картини із зерняток, аплікації, готують виставки-ярмарки, роблять листівки.
– Це не просто заняття. Так у дітей виростає самооцінка. Вони розуміють свою значимість і бачать, що можуть зробити щось гарне, – каже Інга Кубей.
У музичному залі будинку дитини знаходиться власна маленька церква. Сюди щотижня приходить священик і проводить недільні служби для діток.
Напередодні свята Спаса малеча сама підготувала композиції для освячення. Кожна дитина отримала кошичок і мала можливість вибрати фрукти, які хотіла б у ньому бачити.
Влітку діти кілька разів виїжджали на прогулянку в гідропарк, каталися на катері, гойдалках, побували у «Карамельці». У «Малятко» приїжджає ляльковий театр.
– Стараємось, щоби діти не були обмежені стінами будинку дитини і бачили все те, що й діти у звичайних родинах. Гуляємо вулицями міста, відвідуємо цікаві заклади, майданчики, – розповідає Ігна Кубей. – Але дітям дуже важко пояснити, чому вихователь чи няня йдуть додому, а вони залишаються. Чому вони не можуть взяти їх з собою. Навіть попри те, що у сім’ях вони перебували у жахливих умовах, а батьки зовсім не піклувалися про них, діти все одно чекають, що по них прийде мама й тато… І це запитання «Чому не приходить моя мама?» у нашому будинку звучить неодноразово.
На них чекають нові сім’ї
Сьогодні на Тернопільщині є багато подружніх пар, які хочуть всиновити дитину. Вони знаходяться на обліку і чекають, поки з’явиться така можливість. Та не все залежить від них. Важливо не тільки виконати всі умови і вимоги, а й знайти контакт із дитиною.
Діти, від яких відмовилися при народженні, автоматично стають претендентами на усиновлення. Інші набувають такого статусу згодом, після завершення всіх юридичних процедур. Перед тим, як знайомитися з дитиною, батьки отримують повну інформацію про стан її здоров’я. Рідні по крові діти повинні всиновлюватися разом. У старшому віці діти прив’язуються один до одного і розуміють, що вони рідні, тому роз’єднувати їх не можна, – пояснює Інга Кубей.
Є випадки, коли дітей всиновлюють за рубіж. Досить часто це діти із проблемами зі здоров’ям. Там вони мають можливість пройти відповідне лікування, реабілітацію і чимало шансів на щасливе майбутнє. А головне, знайти людей, які їх полюблять і завжди будуть поруч.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808