Дружини двох попередніх губернаторів були публічними особами, депутатами різних рад, брали активну участь у громадському житті, постійно супроводжували чоловіків на різних заходах. Але протягом двох років, відколи посаду голови ТОДА обійняв Степан Барна, його дружину Тетяну ніхто й ніде на публіці особливо не бачить. Чому перша леді області зайняла саме таку позицію, вона зізналася нашим читачам.
«Часту відсутність чоловіка компенсую хатньою роботою та вихованням доньки»
– Хтось у сім’ї має заробляти гроші, а хтось повинен створювати домашній родинний затишок. Я намагаюся бути справжньою берегинею сімейного вогнища. Мені більше до вподоби створювати комфорт удома. Для мене нині це головне і ситуацію змінювати я не планую. Політика чи громадська робота – це не моє!
– Хтось у сім’ї має заробляти гроші, а хтось повинен створювати домашній родинний затишок. Я намагаюся бути справжньою берегинею сімейного вогнища. Мені більше до вподоби створювати комфорт удома. Для мене нині це головне і ситуацію змінювати я не планую. Політика чи громадська робота – це не моє!
– Чи якось змінилося Ваше життя, коли чоловік спершу став народним депутатом, а потім – головою Тернопільської ОДА?
– Практично жодних змін не відбулося, тільки менше стала бачити його вдома. Робота відбирає в чоловіка дуже багато часу і це позначається на сім’ї.
– Повертаючись додому, Степан Степанович розповідає Вам про свою роботу, питає поради у складних ситуаціях?
– Практично – ні. Степан не розповідає мені про те, що в нього було протягом дня. Можливо, тим самим хоче відгородити від усякого роду проблем, які трапляються у його непростій роботі. Хоча інколи запитує мою думку, як діяти в тій чи іншій ситуації. Та, незважаючи на мої поради, він у цьому плані людина вольова і приймає таке рішення, яке вважає правильним.
– У губернатора такий графік, що доводиться рано вже бути на роботі і повертатися додому пізно, постійно їздити у відрядження, в тому числі й закордонні. Як вдається переносити тривалу відсутність другої половинки?
– Як і кожна жінка, хочу більше проводити часу з коханим. На жаль, цього, особливо останнім часом, не вдається. Він весь у роботі, не може всидіти на місці. За 14 років нашого спільного життя до такого ритму я вже звикла. Намагаюся ніколи не турбувати його телефонними дзвінками, у крайньому разі можу написати повідомлення, щоби він зателефонував. У відсутність Степана намагаюся чимось себе зайняти – хатньою роботою, вихованням доньки, хобі (вишиваю, малюю) тощо. Плюси такої ситуації у тому, що інколи можна відпочити, а мінуси – бракує чоловічої уваги. Але я підтримую Степана у всіх його починаннях. Мудра жінка не повинна заважати чоловікові, якщо він прагне реалізувати себе.
– Чи залишає Степан Степанович «роботу на роботі», а чи бере із собою додому?
– Удома весь свій час чоловік намагається присвятити рідним і про роботу майже не згадує і жодних справ не виконує. Хіба що перечитає промову, яку має виголошувати наступного дня на якомусь відповідальному заході.
«Степан вразив своєю непосидючістю, його було багато і всюди»
– Пані Тетяно, багатьох цікавить, коли і за яких умов Ви познайомилися з майбутнім чоловіком?
– Сталося це на другому курсі навчання у педагогічному інституті. Незважаючи на те, що я навчалася на факультеті початкових класів, а Степан – на історичному, так сталося, що обоє входили в молодіжне товариство «Обереги», яке діяло у вузі. Познайомила нас спільна знайома. Запам’яталося, що тоді Степан приїхав одразу після розкопок і був дуже втомленим
– Чи було у Ваших стосунках так зване кохання з першого погляду?
– Такого, напевно, не було, але він привернув мою увагу. Два роки після першої зустрічі просто приятелювали і лише на 4-му курсі почали зустрічатися. Після вузу я за розподілом поїхала вчителювати на рідну Шумщину. Підтримували зі Степаном стосунки на відстані. Загалом зустрічалися чотири роки перед тим, як вирішили побратися.
– Чим на початках Вас вразив студент-історик Степан Барна?
– Своєю непосидючістю, його було багато і всюди. Він любив розповідати різні історії, збирав навколо себе чимало друзів, з якими активно проводив час. А ще він мене вразив своєю сміливістю, наполегливістю, рішучістю, амбіційністю. Це саме ті риси, яких, мабуть, мені бракує.
– Студенти-хлопці, які живуть у гуртожитках, зазвичай ходять до дівчат поїсти. Чи було таке у Вас і чи пам’ятаєте, чим найперше пригостили Степана?
– Звичайно, було. Десь у середу в хлопців закінчувалися харчі, які вони привозили з дому, і тоді вони ходили до дівчат поїсти. Інколи долали кілька поверхів, бо я мешкала на четвертому поверсі гуртожитку, а Степан із товаришами – на дев’ятому. Як сьогодні пам’ятаю, коли він прийшов до нашої кімнати з вишнями і попросив зробити вареників. Ми всією кімнатою їх ліпили і запросили хлопців на вечерю.
– Як Ваші батьки познайомились зі Степаном Степановичем і якою була їхня перша реакція?
– Важко ось так одразу пригадати. Мабуть, це було, коли моя мама приїздила до мене в гуртожиток. А десь на третьому році нашого зі Степаном знайомства він приїхав уперше до мене додому на Шумщину. Батьки мені довіряли та казали, що це моє життя, мій вибір, і мене повністю підтримували, бо знали, що біля мене може бути тільки хороший чоловік.
– Де справили весілля?
– У Шумську. Сталася ця урочиста для нас подія 11 жовтня 2003 року. Загалом весілля розтягнулося в часі на два тижні. 4 жовтня розписалися, а 11-го – взяли шлюб. Я жартую, що в нас було весілля «на колесах», адже шлюб брали у катедральному соборі, що в Тернополі, і звідти молоді та всі гості взяли курс на Шумськ, до якого, як відомо, дорога є довгою. На весіллі було близько сотні гостей, по 50 чоловік із кожної сторони. Ні я, ні Степан до організації святкувань не долучалися, всі клопоти взяли на себе батьки.
– Чи мріяли в дитинстві вийти заміж за чоловіка-політика, депутата?
– Звичайно, що ні. Для мене головне, щоби чоловік мав хороші риси характеру, був турботливим батьком, а ким він буде за професією, не мало особливого значення.
«Не хочу, щоби хтось дорікав чоловікові, що він десь прилаштував дружину»
– Працюючи у Тернопільському міському центрі фізичного здоров’я населення, чи не маєте проблем на роботі, адже в багатьох випадках чоловікові як голові ТОДА доводиться конфліктувати з мером, якому, за великим рахунком, Ви підпорядковуєтесь?
– Конфліктів на цьому підґрунті у мене ніколи не було. Та й займаю я не таку високу посаду, щоби вона зацікавила мера, та й вона аполітична. Намагаюся справно виконувати покладені на мене обов’язки… До того ж у цій сфері я почала працювати ще задовго до того, як Степан обійняв високі державні посади.
– Зважаючи на сьогоднішнє становище Степана Степановича, чи не робив він Вам пропозицій перейти на більш престижну роботу?
– Свою роботу я люблю, з дітьми працюю з 2007 року, тому наразі не хочу нічого змінювати. Та й не хочу, щоби хтось дорікав чоловікові, що він десь прилаштував дружину.
– Знаю, що на різні акції, як от звіти міського голови, громадські слухання тощо, керівництво Тернополя наказує бюджетникам приходити ледь не під розписку. Маючи статус першої леді області, як ставитесь до цих так званих прохань і чи відвідували хоча би раз ці заходи?
– На щорічні звіти влади Тернополя, до прикладу, нас запрошують, адже там звітує не лише перша особа міста, а й наші профільні керівники. Якщо Ви маєте на увазі останній звіт, який пройшов у ПК «Березіль», то я на ньому не була, бо мала багато інших справ. Та й субота – не той день, щоби кудись ходити, намагаюся його присвятити домашнім справам.
«Якщо людину кохаєш – ти їй пробачиш»
– В одному з небагатьох Ваших інтерв’ю прочитав таку фразу: «В житті різні ситуації траплялися, але, щоби зберегти сім’ю, потрібно мати в собі сили прощати один одному і рухатися далі». Який зміст вклали у ці слова?
– Як і більшість сімей, і наша не виняток, бувають сварки, непорозуміння тощо. Я добре розумію, що життя не встелене одними трояндами, інколи бувають і голки. Тому треба йти один одному на поступки, пробачати, довіряти і тоді простіше буде пережити будь-які негаразди. Якщо людину кохаєш – ти їй пробачиш, незважаючи на якісь образи.
– Хто у Вашій сім’ї зазвичай є ініціатором непорозумінь і хто першим іде на поступки?
– Так трапляється, що я першою починаю гостру розмову, інколи навіть на підвищених тонах. Мені потрібно виговоритись. Це, мабуть, така жіноча натура. Після цього стає легше і про непорозуміння майже одразу забуваю. Степан же дуже рідко може підвищити голос, він зазвичай слухає, що я кажу.
– Є така українська традиція: хто першим стане на весільний рушник, той у сім’ї буде головним. Чи пам’ятаєте, хто першим це зробив у загсі і чи справдилася ця народна мудрість?
– Чесно, не пам’ятаю. Напевно, ми разом стали на рушник. Щодо того, хто в сім’ї головний, то тут однозначної відповіді дати не можу. Обов’язки в нас поділені, хтось відповідальний за дім, а хтось – за заробляння коштів для утримання сім’ї.
– Чи допомагає чоловік із домашніми справами?
– Прибирання у квартирі Степан вважає суто жіночою роботою. Раніше міг вибити килимки, а зараз їх раз на рік віддаємо у хімчистку. По господарству може піти у підвал і щось принести або за списком купити ті чи інші продукти.
– Як часто навідуєтеся в гості до свекрів у Нагірянку, що на Чортківщині?
– Раніше їздили частіше, а сьогодні – зрідка. У нас така домовленість, що Різдво ми святкуємо у батьків Степана, а Великдень – у моїх на Шумщині.
– Які у Вас стосунки зі свекрухою, чи називаєте її мамою?
– Стосунки доброзичливі. Батьків Степана – Степана Михайловича та Світлану Людвігівну – називаю мамою і татом. З пані Світланою постійно, ледь не щодня, спілкуємось по телефону. Обмінюємось інформацією, питаю її поради, вона ж запитує, як справи у Степана, адже він не завжди може приділити час телефонним розмовам.
«Квартира на Злуки – подарунок батьків Степана нам на весілля»
– Де мешкає родина нашого губернатора?
– У Тернополі в багатоповерхівці на масиві «Аляска» маємо трикімнатну квартиру площею 91,1 кв. м. Її придбали ще до того, як чоловік був на високих посадах.
– Знаю, що раніше мешкали на проспекті Злуки, чиє це було житло?
– Так, близько 10 років проживали саме там. То була однокімнатна квартира – подарунок батьків Степана нам на весілля. Але тоді був бум на житлову нерухомість і вона виявилась дуже дорогою, тому й мої батьки грішми теж доклалися до її купівлі. Цю квартиру довго згадуватиму, адже крім того, що вона була маленькою (загальна площа 22 кв. м), ще й знаходилася на 7-му поверсі. Постійно доводилося спускати і піднімати коляску з донькою Софійкою і це відбилося на моєму здоров’ї, бо нині маю певні проблеми зі спиною.
– Пані Тетяно, маєте власне авто чи, можливо, користуєтесь автівкою чоловіка?
– Водійських прав не маю, тому й за кермо ніколи не сідаю. Авто, яким користується Степан, у якості пасажира можу взяти, коли кудись дуже запізнююся, а таксі викликати не вдається. Однак це буває дуже рідко. На жаль, наша власна автівка «Шкода» нині в ремонті.
– Свого часу Степан Степанович потрапив у жахливу аварію на Рівненщині. Якою була Ваша реакція, коли тільки про це почули і як загалом вдалося пережити цю біду?
– Про аварію чоловік розповів друзям, а мені, щоби не тривожити, – в останню чергу. Про ДТП я дізналася він інших людей. Спочатку не вірилося, що це може бути. Адже якщо подібні речі трапляються, то якось підсвідомо серце про це дає знати. В даному випадку такого не було, тим більше, що Степан незадовго до того телефонував, але про те, що трапилося, не розповів. Уже коли дізналася, що з чоловіком усе добре, то молилася за видужання нашого товариша, який зі Степаном їхав у машині і якому після аварії ампутували ногу. Дякувати Богу, з ним нині все гаразд.
– А як часто ходите до церкви?
– Визнаю, Богослужіння відвідую зрідка, хоча ми й мешкаємо поруч церкви Святого Петра. Буває, просто заходжу до храму помолитися, а здебільшого молюся вдома за добре прожитий день.
Фірмові страви – холодець і борщ
– Яка фірмова страва Тетяни Барни?
– Мені вдається добре готувати холодець. Свекруха любить червоний борщ у моєму приготуванні, тому, коли приїздить до Тернополя, наперед його замовляє.
– Приготування їжі – виключно Ваша прерогатива чи чоловік теж чимось Вас любить потішити?
– Здебільшого, звичайно, готую я. Хоча коли є така нагода, то чоловік може теж щось приготувати. Він навчив мене тушкувати курячі сердечка. Тепер це улюблена страва нашої доньки. Що ж до Степана, то він любить тушковану капусту з м’ясом. А загалом у їжі він особливо не вибагливий, їсть що є, але перевагу надає, мабуть, як і всі чоловіки, стравам із м’ясом.
– Їдучи на роботу, готуєте чоловікові ті ж канапки?
– На сніданок можу щось приготувати, а обідає він безпосередньо на роботі. Зазвичай на сніданок Степан п’є чай та дуже любить яєчню.
– А не буває такого, що в Степана Степановича є час і він запрошує разом пообідати?
– Такого майже не траплялося. Чоловік працює у центрі, а я – на БАМі. Поки ми би десь разом зібралися в одному місці, то обід би вже закінчився. Тому нам просто фізично не виходить разом пообідати.
Гардероб губернатора модерує дружина
– Кожна жінка – це, в першу чергу, модниця. Скільки часу витрачаєте на походи до салонів краси, відвідання модних бутіків тощо?
– У мене відвідування бутіків – це пробіжка з роботи додому. Можу по дорозі заскочити в якийсь магазин та придбати потрібну річ. Щодо салонів краси, то я там буваю тільки на масажі, бо, як уже говорила, маю проблеми зі спиною. У салоні, де мені роблять масаж, попри нього можу зробити якісь маски.
– Де одягаєтесь і чи обов’язково це має бути одяг від відомих торгових марок?
– За брендами не ганяюся, у першу чергу це має бути річ, яка мені сподобалася. Одяг купую за категоріями «ціна – якість – зручність».
– Вибираючи одяг, чи консультуєтеся зі Степаном Степановичем, мовляв, ця сукня чи блузка мені підходить?
– Собі одяг купую виключно на свій смак. Більше того, більшість речей із гардеробу Степана теж купую без його узгодження. Принаймні йому подобається те, що я вибираю. Чоловік зрідка теж купує собі одяг, але старається якісну річ придбати на розпродажі.
– А йдучи на роботу, пан Степан радиться з Вами, що йому одягнути в той чи інший день?
– Питає, яку сорочку чи костюм одягнути. І до моїх порад прислухається. Загалом, коли готую сніданок, Степан готує собі одяг – прасує сорочку, штани тощо. Моє головне завдання – щоб одяг був випраний, чистий та складений у шафі.
– Як ставитесь до національного одягу і чи є такий у гардеробі Вашої сім’ї?
– Моя слабість – купувати чоловікові красиві вишиті сорочки. Для мене не головне – вишита вона вручну чи на машинці, головне, щоби була зроблена з душею, мала гарне поєднання кольорів, символіки тощо. Таких сорочок у гардеробі чоловіка багато. Я теж маю схожу сорочку, яку вишила сама бісером. Інколи одягаю її, супроводжуючи чоловіка на різних заходах.
У колекції дружини губернатора 300… слоників
– Чи дарує чоловік Вам квіти?
– Коли я нагадаю йому про якісь важливі події в нашому житті, тоді дарує. Букет троянд Степан подарував мені на день народження, на День закоханих мені і доньці подарував дві орхідеї (білу і фіолетову) в горщиках. Степан притримується думки, що зрізувати квіти не дуже гуманно.
– Який останній подарунок на день народження отримали від пана Степана?
– Статуетку слоника, інкрустовану декоративним камінням Сваровських. Вона не є дорогою, але в даному випадку цей подарунок мав інший зміст, адже Степан добре знає, що я колекціоную слоників.
– Скільки їх вже маєте у своїй колекції?
– Їх у мене понад 300 штук. Вони виготовлені у вигляді, наприклад, шкатулки, вази, кулончика, брошки, годинника, ручки і навіть горщика для квітів. Це захоплення у мене почалося ще з інституту. Тоді мені вперше подарував слоника товариш Степана, додавши, що треба зібрати їх 25, щоби бути щасливою. Але я на 25-ти не зупинилися. Де б не була, намагаюся придбати слоника, друзі теж їх дарують, знаючи про моє захоплення.
– Зважаючи, що для щастя потрібно 25 слоників, а у Вас їх в рази більше, мабуть, Ви дуже щаслива жінка?
– Це, звичайно, така легенда, тим не менше, доля правди в ній усе ж є. Хоча тут є один маленький нюанс: слоники мають бути, по-перше, подаровані, а не придбані, по-друге, вони повинні тримати хобот догори. Щодо останньої застороги, то про неї дізналася значно пізніше, але ж не викидати їх…
– А чи дарує чоловік коштовності?
– Так, перед весіллям подарував колечко, на весілля – красиві сережки з перлинкою, а нещодавно, на 14 років нашого подружнього життя, також подарував сережки.
– Окрім колекціонування, ще маєте якесь хобі?
– Про вишивку та малювання я вже говорила. Також виготовляю кавові дерева. Це такий декор. Пінопластову кулю обклеюю кавовими зернами і це все декорую квітами, бісером чи навіть сувенірними купюрами. Всі роботи залишаю собі або дарую друзям.
– Чи були суперечки, як назвати доньку?
– У моєї одногрупниці Софією звали маму. Мені сподобалося це ім’я, припало до душі, і я знала, що коли у мене буде донька (а я підсвідомо знала, що в мене вона таки буде), то обов’язково її назву саме цим красивим іменем. Степан не був проти, йому теж воно подобалося.
– Прийнято так, що чоловіки дуже хочуть мати сина як продовжувача роду…
– Так питання в нашій сім’ї ніколи не стояло. Чоловіки чомусь дуже хочуть хлопчика, а більше люблять дівчаток. Так є і в нашій родині.
– Ваш чоловік – активний користувач соцмереж. Вас там знайти не вдалося…
– У мене останнім часом свого роду алергія на соцмережі. Вдома чоловік і донька постійно «сидять» у соціальних мережах. Ще б я туди потрапила, то в родині Барнів не залишилося би жодної людини, яка могла би поспілкуватися живою мовою. У цьому плані я щаслива людина…
– Чи читаєте критичні публікації про чоловіка і як на них реагуєте?
– Хочу чи ні, але трапляються такі публікації. Знаю, що всім не вгодиш, та й політика – невдячна справа…
– Де зазвичай відпочиває сім’я Барнів?
– Удома перед телевізором (сміється, – авт.). Цього року з донькою, яка має проблеми зі здоров’ям, їздили на лікування у Трускавець. Степан приїхав до нас на два дні, трішки попив цілющої води і змушений був повертатися до Тернополя. Спільної відпустки у прямому розумінні цього слова в нас не було давно. Навіть не можу одразу згадати, куди востаннє на відпочинок їздили всією сім’єю. Можливо, це було п’ять років тому або й більше.
– Як часто буваєте з чоловіком у театрі, кінотеатрі, на якихось концертах, які не пов’язані з роботою Степана Степановича?
– Зрідка. Можемо піти хіба що в кінотеатр на фільм, який мені дуже хочеться подивитися. Нещодавно Степан з донькою ходив на фільм «Сторожова застава». А ще Софія дуже хоче переглянути кінострічку «Тора». Сподіваюся ближчим часом виконати її бажання.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418