Активний учасник найгарячіших днів Революції гідності, багаторічний волонтер, а нині громадський діяч, котрий одним із перших став на захист від сумнозвісних забудов парку Національного відродження у Тернополі, – все це про Богдана Кіндія. Ще донедавна шеф-кухаря одного з тернопільських закладів громадського харчування, нині його на передовій у зоні АТО знає, мабуть, кожен боєць із Тернопільщини і не тільки. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню пан Богдан розповів про своє життя, активну громадську позицію та… вірних друзів, які допомогли витягнути його з того світу.
Затятих комуністів швидко ставив на місце
– Богдане, тернополянам ти більше відомий, як активний волонтер. З чого все починалося?
– Волонтерством почав займатися після Майдану, десь із травня 2014 року. Спершу – у співпраці з громадською організацією «Ініціатива Є+», тоді відправляв на відпочинок у Швецію та Польщу дітей, батьки яких постраждали під час Революції гідності. Центр ГО знаходився в Києві, а по областях вона мала своїх представників. Я був її координатором на Тернопільщині. Формував групи дітей віком від 8 до 15 років, відвозив їх до Львова чи Києва, де збиралися такі ж діти зі всієї України, звідкіля їх відправляли на відпочинок за кордон.
– Однак все ж найбільше ти допомагав бійцям на сході України…
– З кінця червня того ж 2014-го почав займатися волонтерством у військовому напрямку. Пригадую, як запропонував ГО «Майдан», яку очолював Богдан Брич (нині селищний голова Гаїв Шевченківських Тернопільського району, – авт.), збирати кошти та продукти для потреб бійців по магазинах і супермаркетах. З липня став цю ідею реалізовувати на практиці. Першим був «Універсам» на проспекті Злуки, далі – цілодобове «Сільпо» і ще багато різних магазинів. Координував цю роботу, особисто їздив та розставляв по магазинах банки, кошики, коробки для збору допомоги бійцям. До речі, ми збирали не тільки гроші, а й харчі, одяг тощо. На початках було дуже важко переламати настрій старших людей, затятих комуністів, які говорили: що ви тут стоїте, жебраєте, йдіть заберіть мільйони в Януковича і на них купуйте все необхідне бійцям. Але їм відрубував одразу, пояснюючи, що вони своїми комуністичними поглядами довели країну до крайності і тепер моє покоління змушене все починати з нуля. Після таких слів бабусі закривали рота і втікали.
Але це ще не найстрашніше, прикро було чути, як молоді люди починали різного роду маніпуляції замість того, щоби самим іти захищати Батьківщину чи хоча би чимось допомагати їхнім захисникам.
Після того, як у Тернополі сім організацій, які займалися допомогою бійцям АТО, створили об’єднання «Ядро», робота нарешті набула системного характеру. Тесть мого хорошого товариша і волонтера Тараса Германа на безоплатній основі віддав свої склади на гуртовні «Галант» під логістичний центр допомоги АТО, що на вулиці Збаразькій, 16. Власне там і концентрувалася основна допомога від тернополян, а звідти бусами ми її доправляли на схід України нашим воїнам.
– Цікаво, а звідки взялася ідея збирати гроші для бійців саме у банки, а не, скажімо, коробки?
– Тоді особливо ніхто не знав, як займатися волонтерством. Хтось запропонував і всі підтримали, щоби кошти для потреб вояків збирати у трилітрові банки, закриті кришками. У кришці робили проріз, а саму банку опечатували печаткою ГО «Майдан» і залишали в магазинах. Хто мав автівку, той об’їжджав магазини та привозив наповнені банки у логістичний центр. І раз на тиждень збиралася рада громадських організацій «Ядро» у присутності 7-8 чоловік (у тому числі юриста), відкривали банки і на бланку обліку записували, скільки коштів зібрано, та всі ставили свої підписи. Так відбувався облік грошей.
«Були такі «артисти», які приходили до нас обдерті, в тапочках і просили допомогу»
– Яким чином ви знали, що найнеобхідніше потрібно хлопцям на передовій?
– Вояки телефонували до нас на гарячу лінію чи наші приватні телефони та повідомляли, що їм конче потрібно. Тиждень-півтора складали список, виписували, що і куди потрібно доставити, їхали на ринок та в магазини і на зібрані кошти закуповували те, що замовляли бійці. Далі все це вантажили у буси і відправляли на схід. Окрім того, були випадки, що довантажували транспортні засоби інших волонтерських груп.
– За яким принципом визначали осіб, яких дійсно потрібно виручати, адже, мабуть, вашою допомогою намагались скористатися і шахраї?
– У кожного, хто телефонував на гарячу лінію логістичного центру допомоги бійцям АТО за допомогою, ми вимагали копію військового квитка, де вказано дані бійця і куди його призвали. Так визначали, що це не шахраї, а кого вже знали – працювали на довірі. Якщо якась людина приносила до нас гроші чи харчі, то вона нам вірила і знала, що вони справді будуть використані за призначенням. Ми теж намагалися перестраховуватись. Хоча були поодинокі випадки, коли до нас телефонували і намагалися розповідати про свої подвиги та просили… грошей. Однак ще з першого дня роботи логістичного центру ми постановили: готівки на руки нікому не давати, тому такі люди більше не телефонували. Хоча одному все ж вдалося нас «розвести» на берці, кілька банок тушонки та плиток шоколаду й цукерки. Молодий чоловік познімав відеоролики з передової і розповів, що він там був, воював, який він герой. З часом дізналися про цього шахрая багато цікавих і повчальних історій.
– А безпосередньо в зоні АТО не було такого, що привезли певні речі, а виявилося, що боєць усім забезпечений?
– Коли вояк зробив замовлення, а ми по приїзді його не застали (наприклад, поїхав у відпустку і нам не повідомив), то повертали речі назад або діяли на свій розсуд. Часто давали їх іншим бійцям, які потребували. Хоча були такі «артисти», які приходили до машини волонтерів обдерті, в тапочках і просили допомогу. Нас про таких попереджали. Виявляється, їм нічого не було потрібно, однак спеціально так одягалися, щоби викликати співчуття у волонтерів.
«Якщо заступник з тилу краде до 10% – бійці одягнуті й нагодовані»
– А чи справді на початках військової агресії наші бійці були в одних тапочках?
– Так, таке було. Неодноразово їдеш, а навпроти йдуть кілька чоловік у тапочках, шортах, футболках кольору хакі і з… автоматами на плечах. І ти не розумієш: чи це українці, чи колишні наші, а нині – сепаратисти… Востаннє їздив на передову в березні цього року. Українські бійці нині забезпечені практично всім необхідним. Хоча і тут усе залежить від заступника командира військової частини з тилу. Якщо він краде, то до бійців не доходить ні одяг, ні харчі. Якщо ж він краде максимум 10 відсотків, а решта потрапляє до військовослужбовців, то вони задоволені. Наприклад, приїхав у 54 бригаду на Світлодарську дугу під Дебальцевим, там – бідося, у 92 під Мар’їнкою практично все є, як і в нашій 44 артилерійській бригаді. В останній, до речі, довелося заночувати. То хлопці облаштували для нас сауну, нагодували голландським сиром та сирокопченою ковбасою. Я жартую: ви вже нам можете допомагати! Бійці підтвердили, що останнім часом держава забезпечує їх на належному рівні.
– Тобто зараз допомоги як такої армії вже не потрібно, а волонтерський рух вщухає?
– У логістичному центрі АТО з тих, що були раніше, залишилося до п’яти відсотків. Але якщо буде потрібно, ми протягом дня всі збираємось і готові далі на повну працювати для потреб наших військових. Коли хлопцям почали давати більш-менш пристойну зарплату (у вояків-контрактників, які знаходяться на лінії розмежування, вона починається від 17 тис. грн., – авт.), вже відпала потреба збирати гроші для бійців. Тим не менше, пенсіонери до останнього приходили і навіть ображалися, коли в них не брали грошей. Цих стареньких уже знав в обличчя, знав, коли в них пенсія, бо того ж дня чи наступного вони приходили у логістичний центр, приносячи по 200-300 грн. На той час для них це були великі гроші, вони їх відривали від себе та родини, але така в них була громадянська позиція. Загалом допомога у найважчі для української армії дні надходила від простих людей, пенсіонерів, часто до них підключалися бізнесмени. До останніх зверталися, коли треба було придбати дорогі тепловізори чи заправити бус пальним для поїздки на схід.
«Бійця спільними зусиллями скрутили, однак неприємний осад залишився, адже свої ледь не позбавили життя»
– Як часто їздив із допомогою на передову?
– Безпосередньо з допомогою в АТО почав їздити з листопада 2014 року. Тоді ми робили чергування з Тарасом Германом. А в середньому на сході бував двічі на місяць. Практично завжди їздив на лінію розмежування, хоча ми не відмовляли і передавали передачі бійцям, які стояли і на першій-другій лініях оборони.
– Чув, що ти неодноразово потрапляв під обстріли?
– Волонтерське життя було непростим, тому всяке бувало. У 2015 році стріляли… свої. Наша волонтерська група, яка розвозила паски по лінії фронту, домовилася з командиром, щоби ми переночували на позиції. Сиділи, вечеряли, і тут до нас зайшов боєць із позивним «Тихон». Він був не при собі і йому всі здавалися сепаратистами. Спершу з нами нормально спілкувався, навіть його пригостили. Несподівано він вибіг із нашої кімнати і за мить повернувся, але вже з автоматом, пересмикнув затвор… Виявилось, що ріжок порожній. Він знову кудись іде. Тарас Герман пішов зачиняти двері й опинився за ними, коли «боєць» знову повернувся, я ж стояв якраз навпроти дверей. Герман вдарив рукою по стволі автомата тим самим врятувавши моє життя, а хлопчина одночасно натиснув на гашетку автомата. Дві чи три кулі вистрелили, одна з них застрягла у підлозі біля моєї ноги. Тоді цього бійця спільними зусиллями скрутили та передали внутрішній охороні, однак неприємний осад залишився, адже свої ледь не позбавили життя.
Ще одного разу, в тому ж 2015-му, потрапили у Щасті під масований обстріл ворога. Батальйон «Айдар», який тоді ще не був приєднаний до Збройних сил, вивели з міста. Залишилася лише 92 бригада. Сепаратисти про це дізналися і пішли в наступ, думаючи, що в місті зосталося кілька десятків бійців 92 бригади. Як сьогодні пам’ятаю, це був недільний ранок. Наша група поїхала на крайні позиції українських військових на річці Сіверський-Донець (міст через річку називали «дорогою смерті»). У цю мить спершу почав працювати снайпер, а незадовго розпочався масований вогонь, неначе з неба падав свинцевий дощ. Волонтери та бійці, до яких ми приїхали, ледь встигли сховатися в укріплення. Обстріл тривав від 9.30 ранку до третьої години по обіді. Сепаратисти підійшли до наших окопів майже впритул… Згодом дізнався, що Щастя оточили інші українські бригади, створивши другу лінію оборони на випадок, якби наші передові позиції ворог прорвав. Тоді ми з Тарасом Германом навіть написали електронні заповіти, щоби нас не шукали. Залишалося натиснути на кнопку і відіслати повідомлення рідним. На щастя, все обійшлося…
«Дружина в гарячі дні від телевізора не відходила, вигризла собі всі нігті й… у 28 років посивіла»
– Богдане, волонтерство для тебе стало наслідком подій на Майдані….
– Я така людина, що не люблю ходити із прапорами та викрикувати зі сцени. Я швидше радикальний чоловік. Коли побачив, що у людей почали стріляти, приїхав до Києва і 19 лютого 2014 року потрапив у самий епіцентр подій Революції гідності. Був одним із тих, хто безпосередньо організовував зранку 20 лютого атаку на вулиці Інститутській біля консерваторії. Метою було відтиснути правоохоронців, які намагалися стиснути людей у кільце і тим самим розширити територію Майдану. Особисто думав, що Янукович мирно передасть владу, але цього не сталося.
Тоді сам із дерев’яним щитом ішов в атаку. Був контужений та знепритомнів від розриву шумозвукової гранати. Отримав хімічні опіки та отруївся якимось невідомими газами, від яких у мене легенева недостатність другого ступеня.
Знайомий Борис із Тернополя розповів, що я йому тоді, як мінімум, очі врятував, а як максимум – життя. Цього не пам’ятаю, але, за його словами, виявляється, я підбіг до нього, поставив щит до його щита, зробивши так звану «черепаху». Коли накривав щитом, то вдарив по касці і йому на очі сповзли захисні окуляри. Власне вони зберегли йому зір, бо граната, впавши зі щита, підірвалася під ногами.
Я ж до тями прийшов під мостом, коли водомет накрив мене холодною водою, через що отримав ще й запалення легень третього ступеня. Коли водомети відігнали, якимось чином піднявся на ноги та спустився вниз по Інститутській, щоби знайти лікарів, бо від хімічних газів важко було дихати, а обличчя просто горіло. Після першої допомоги пішов до Жовтневого, по дорозі прикриваючи собою дівчину-медика. Як пізніше виявилось, звати її Аня, ми досі дружимо сім’ями. У сім’ї Анни народився син і назвали його на мою честь – Богданом….
– Як після цього дістався додому і як тебе зустріли рідні?
– Після спілкування з лікарями сів на Майдані перед головною сценою виснажений і… заснув. Пробудився від дрібного дощу. Піднявся на Михайлівську площу, дійшов до координаційного штабу в Михайлівському соборі та запитав, чи немає автобуса на Тернопіль. Дівчинка мені сказала, що півгодини тому як поїхав. Засмутився, подумав, де би помитися і переночувати. Одна молода пара погодилася мене, брудного та чорного від диму, забрати до себе. З ними поїхав на лівий берег Дніпра. Там відмився, поїв, випив філіжанку кави, поспілкувалися, трішки поспав і зранку поїхав на Житомирську трасу, де вже чекав автобус на Тернопіль. Коли приїхав, дружина одразу попросила, щоби нічого не вигадував, адже добре знала, що в тилу сидіти точно не буду. Вона у гарячі дні від телевізора не відходила, вигризла собі всі нігті, мабуть, викурила півблока сигарет за добу і… у 28 років посивіла.
«У цей час промайнули думки, що мало проводив часу із сім’єю, практично нічого їм не залишив, а всі родинні заощадження вніс у волонтерство»
– Минулого року з тобою сталася біда, яка ледь не коштувала життя…
– У 2016 році після нашого пасхального туру на передову голова Гаїв Шевченківських Богдан Брич каже, що в селі люди починають забувати, що в Україні йде війна. Тому сім’я волонтерів логістичного центру вирішила організувати волонтерський військовий вишкіл. Одні показували елементи самооборони, інші – як правильно збирати-розбирати автомат, треті опікувались волонтерською кухнею. Я як колишній кухар узявся готувати шашлики. Розклав свій мангал та почав розпалювати вогнище. Спеціальною рідиною, яку передали з Італії, полив, щоби швидше розгорілися дрова. Закрив пляшку, зробив крок назад і… за мить пролунав вибух. Пляшка, де було ще 700-800 грамів рідини, розірвалася у мене в руках. Від живота до ніг почав горіти. Очевидно, від больового шоку став бігти. Мене наздогнали і почали футболку та шорти знімати разом зі… шкірою. Облили водою і повезли у Тернопіль до лікарні швидкої допомоги. Хвилин 40 знаходився у приймальному відділенні травмпункту. В молоденьких медсестер трусилися руки, ніхто не знав, що зі мною робити. Вони, очевидно, ще не бачили настільки обгорілої людини. У мене тоді було 40 відсотків тіла в опіках… Біль пробирав, але до певного часу ще терпів. Та коли від лікаря почув фразу: «Чи Ваш товариш сходить в аптеку за медикаментами?», вже не стерпів, сказав, не добираючи слів, усе, що думаю про них. А в цей час промайнули думки, що мало часу проводив із сім’єю, практично нічого їм не залишив, а всі родинні заощадження вніс у волонтерство. Після цього «відрубався» і вже нічого не пам’ятав.
– І як же тебе витягнули з того світу?
– Волонтери, друзі, побратими, вояки, журналісти та просто знайомі підняли на вуха всіх, кого можна, адже за два з половиною роки війни мене знали в багатьох куточках України. З дніпровського, харківського та київського опікових центрів телефонували до Тернополя та запитували, чи не потрібно мене туди перевезти. Навіть патріарх, не знаю, якої конфесії, телефонував у лікарню і просив за мене. Тоді мені прийшли на допомогу багато людей як з України, так і діаспори. Коли прийшов до тями, з болем взяв у руки телефон та побачив, як на мою картку надходять кошти. І вони виявились незайвими, адже близько 200 тисяч гривень пішло на моє лікування.
Загалом у лікарні пробув із 29 травня по 4 липня, за весь час медзаклад надав тільки три ампули антибіотиків. Усе решта треба було купувати або ж люди приносили чи присилали, в тому числі з-за кордону. Добрих слів вартий професор Володимир Бігуняк, котрий безкоштовно надав свинячої шкіри, котру накладали на обпечені місця.
Хочу багатьох згадати і всім сказати щире дякую. Дякую за те, що врятували, за те, що на ноги поставили! У загальному переніс 10-12 операцій, продовжую вживати обезболюючі препарати, проходжу реабілітації, однак і досі болі та фантоми залишилися.
«У Тернополі більше «болота», ніж на передовій. Чесно, інколи не хочеться повертатися, знаючи, що тут робиться»
– Ти один із перших, хто став на захист парку Національного відродження, який вирішили забудувати сумнівним об’єктом…
– Від парку Відродження мешкаю метрів за двісті. Після цих подій з опіками та ряду супутніх недуг, починаючи від Майдану, таких як контузія, легенева недостатність II-го ступеня, перебрав на себе домашні обов’язки. Дружина працює і забезпечує сім’ю фінансами, я ж прибираю у квартирі, готую їжу тощо. Того дня планував зварити суп. Вийшов до магазину придбати масла. А оскільки маю більше часу, то взяв собі за звичку постійно слідкувати за «Фейсбуком». Саме в соцмережі побачив, що хтось починає будівництво в парку. Прийшов – дійсно риють. Запитав у роботяг, що це. Ті почали розповідати про міфічний спортивний комплекс. Я їхню роботу став знімати на телефон. Несподівано вибіг якийсь неадекватний чоловік із лопатою і навіть ударив мене. Ну я ж не буду стояти і дивитися, як мене б’ють, тому дав здачу, а паралельно викликав поліцію. За якихось півгодини біля сумнівної будови зібралося багато людей і роботи вдалося зупинити. З тих пір щодня з двома вівчарками навідуюся на об’єкт, чи, борони Боже, не заїхала техніка та не відновилася робота.
– На твою думку, чи вдасться відстояти тернополянам цю паркову зону?
– Якщо люди вийдуть і займуть тверду позицію, тоді вдасться. Бо лише кільком десяткам активістів та десяткам журналістів це зробити не під силу. Журналісти і так вже зробили багато, що описали весь цей маразм. Якщо ж люди не піднімуться, то частину парку забудують, як це в нашому місті вже було неодноразово…
– Твоя така непохитна громадська позиція сформувалася, мабуть, після поїздок на схід?
– Чесно, інколи не хочеться повертатися, знаючи, що робиться в Тернополі. Якби не сім’я, то, напевно, так і зробив би. Коли приїздиш на схід, то чітко знаєш, де свої, а де ворог. А повертаєшся додому і не знаєш напевно, хто свій, а хто – ні. Вояки на передовій говорили: ми втримаємо нашу землю від зазіхань ворога, а ви робіть, щоби на мирних землях усе процвітало. І бійці, повертаючись у відпустку чи на дембель, багато в чому розчаровуються, бо у Тернополі більше «болота», ніж на передовій. Мається на увазі, що тут робиться багато незрозумілих речей, влада далі грабує громаду і має місцевих мешканців за ніщо, у владних органах процвітає корупція та хабарництво.
«Я – багата людина, а все моє багатство – це моя сім’я»
– Богдане, на завершення розмови розкажи трішки про себе та свою родину…
– Народився я на Львівщині. Закінчив кухарські курси у Львівському технічному коледжі, але ще задовго до навчання мав тягу до цього ремесла. Працював за спеціальністю у Стрию та Львові, а в 2001 році перевівся до Тернополя, був шеф-кухарем у більярдному клубі «Абріколь».
– Як познайомився з майбутньою дружиною?
– Після того, як розрахувався з «Абріколя», став працювати у палатці «Микулинецьке пиво». Одного вечора до мене хтось підходить і рукою б’є по спині з вигуком: «Дай рибу!» Це були перші слова моєї майбутньої дружини Вероніки. Вона – тернополянка, у червні ми познайомилися, у серпні зробив їй пропозицію, а вже у жовтні на Львівщині розписалися. Тоді треба було дозволу її батьків, бо їй на той час ще не було 18 років. Але оскільки мій хресний працював секретарем у сільській раді, він у цьому питанні нам допоміг. Що цікаво, лише через рік взяли шлюб у костелі на Житомирщині, куди поїхали до родини Вероніки. Виховуємо синочка Богдана.
– А як дружина поставилась до твого волонтерства?
– Коли став волонтером, то вона на початку була проти. Але я по-іншому не міг. І вона змирилася. Більше того, у цей процес поступово втягнув усю сім’ю. Під час волонтерських заходів – на День конституції чи День молоді – Вероніка допомагала смажити шашлики, а виручені кошти передавили на потреби бійців АТО. Син Богдан теж часто допомагав розставляти по магазинах банки, а були випадки, коли я їхав з міста по справах, а він підміняв мене, збираючи кошти для наших бійців. З одного боку, я був здивований таким вчинком Богдана, а з іншого – було приємно усвідомлювати, що син з дитинства долучається до благородної справи, тим більше, що це була його власна ініціатива.
Знаєте, загалом я – багата людина, а все моє багатство – це моя сім’я! Дякую долі за таку людину, за кохану дружину, я тебе люблю кохана!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3421