Постать аграрія і підприємця Володимира Кравця у більшості чомусь асоціюється з якоюсь невідомою християнською спільнотою. Це хибне припущення пов’язане, за словами нашого співрозмовника, лише з назвою ПАП «Добрий самарянин» і однойменною політичною силою, одним із засновників якої він є. Окрім того, Володимир Васильович завжди був і досі залишається церковним благодійником. А свою господарську, політичну і тепер уже самоврядну діяльність базує винятково на порядності.
Свого часу перспективний електронник одного з провідних оборонних підприємств краю зайнявся приватним бізнесом, та згодом доля змусила його податися на заробітки. Повернувшись із-за кордону, Володимир Кравець розвинув власну справу за кількома напрямками, в тому числі реанімував вщент знищене у рідному селі сільгоспвиробництво, з яким досягнув вагомих здобутків. Спостерігаючи за цим, жителі не лише рідного Бутина, а й містечка Вишнівець та навколишніх сіл обрали Володимира Васильовича очільником своєї новоствореної територіальної громади. І не прогадали. Власні господарські здібності Володимир Кравець проявив і на самоврядній ниві. За короткий термін тут настільки поліпшилися комунальні справи, що нині до цієї громади вже хочуть приєднатися і села із сусідньої Кременеччини.
«Своєю пропагандою фермерського руху мене зацікавив Михайло Горбачов»
– Володимире Васильовичу, який шлях потрібно пройти, щоби стати успішним аграрієм?
– Я уродженець села Бутин Збаразького району. Тут завжди був і досі залишаюся прописаним. Виховувався у звичайній селянській сім’ї на засадах любові до праці й землі. Моя мама усе своє життя віддала роботі в радгоспі «Вишнівецький», де працювала техніком штучного осіменіння, а батько трудився будівельником. Змалку під час канікул мама з татом брали мене із собою на роботу, тому я сільську господарку вже тоді знав від А до Я.
Першу освіту здобув у Бутинській восьмирічній школі. Вчився загалом посередньо. Перевагу надавав точним дисциплінам, які мені й згодилися у житті. Після восьмирічки поступив до Вишнівецького вищого професійно-технічного училища, де здобув фах електромонтера. Пізніше заочно навчався у Кам’янець-Подільському технікумі.
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився у Ромнах Сумської області, звідки вона родом. Запитаєте: «Що туди тебе занесло?» Усе ті ж бізнесові справи. Але, як згодом виявилось, не тільки вони. Відтоді ми вже разом майже чверть століття. У нас двоє донечок. Ми створили сімейний бізнес.
– Ви здобували професійну освіту в переломну епоху, чи вдалося попрацювати за фахом?
– Так, хоч і недовго, але вдалося попрацювати за спеціальністю. Після завершення навчання у Вишнівецькому профтехучилищі пішов до війська. А після дворічної служби в армії моїм першим офіційним місцем роботи був збаразький завод «Квантор». На тоді престижному підприємстві оборонпрому я понад два роки пропрацював наладчиком контрольно-вимірювальних приладів.
– Тобто, ви дотримались тодішніх негласних вимог, згідно з якими кожен випускник мав пропрацювати за здобутою спеціальністю щонайменше два роки. А з електронника одразу перекваліфікувалися в аграрія?
– Земля мене завжди манила. Коли ще працював на заводі, мене своєю пропагандою фермерського руху зацікавив тодішній радянський лідер Михайло Горбачов (перший і останній президент СРСР, – авт.). Я попросив батьків скористатися їхнім (як працівників сільського господарства) правом взяти в оренду декілька гектарів землі. Це й було моєю першою спробою агровиробництва. Однак навіть тоді розумів, що досягнути вагомих здобутків на таких мізерних площах не реально, тому паралельно ще й поринув у підприємницьку діяльність. Створив приватне підприємство «Експромт», яке займалося реалізацією спецодягу.
«Одурманені люди за дві доби ледь не вщент розвалили весь радгосп»
– Що Вас змусило у середині залишити підприємництво і податися за кордон?
– Це були надзвичайно важкі і не надто сприятливі для підприємництва часи. Тож у 1995 році, коли народилася моя старша донечка Юля, то щоби прогодувати сім’ю, я змушений був поїхати за кордон. У Москві мені пощастило із працевлаштуванням, бо заробляв на той час пристойні гроші. Але упродовж п’яти років заробітчанства дуже сумував і за Україною, і за рідною землею. Тож, незважаючи на пристойний рівень життя, прагнув за першої ліпшої нагоди повернутися додому.
Одного дня із телефонної розмови із сестрою я дізнався про розпаювання нашого сільгосппідприємства. А насправді на Тернопіллі відбувалося знищення колишніх господарств. Тоді у мене виникла ідея стати господарем на рідній землі. Однак до її реалізації я взявся не одразу. Після повернення оселився в Тернополі. Хоч і родина, й односельчани прохали мене взяти в оренду сільські агроугіддя, я спершу вагався. Бо це була нова і зовсім не за моїм профілем справа.
– Ви створили свою агрофірму на базі колишнього радгоспу. Ваше підприємство з ним щось пов’язує?
– Виникло стихійне явище, внаслідок якого одурманені люди буквально за дві доби ледь не вщент розвалили весь радгосп. Я у них викупив лише деякі дивом вцілілі будівлі. Тож моє підприємство із радгоспом не пов’язують навіть його руїни. У скрутні часи збудував у селі млин, власним коштом вимостив 1300 метрів дороги із твердим покриттям, яка вела до господарства, розпочав зводити власну нову оселю. Люди це все бачили і просили мене взяти в оренду їхні земельні наділи. Найбільше до такого господарювання мене спонукали рідні – брат і сестра. До того ж я не хотів, аби моє рідне село буквально на очах знищувалось.
– Як Вам на перших порах давалася аграрна справа,?
– Я тоді не мав прямого стосунку до сільськогосподарського виробництва, бо свого часу не здобув аграрної освіти. Однак мені дуже допомогли консультації таких фахівців сфери рільництва, як Богдан Радняний і Леонід Ківерський. Їх вважаю найкращими фахівцями в агрономії. Крім того, очолюючи ПАП «Добрий самарянин», я не пропускав жодного спеціалізованого семінару та іншого заходу, де можна було би дізнатися про передові новації в аграрній галузі, обмінятися з колегами досвідом господарювання.
– Це й сприяло Вашому успіху?
– Сприяло цьому чимало чинників. У тому числі й ті, що дало мені навіть і заробітчанство. За п’ять років за кордоном зібрав кошти, які інвестував у рідні землі. Окрім цього, на чужині набув навиків і досвіду ведення бухгалтерії, документообігу, ревізії тощо. За фахом, та й від природи, я – технік, який не терпить безладу. Це теж певною мірою допомагало мені в сільгоспвиробництві і нині – у місцевому самоврядуванні.
– Вам, вихідцю із Бутина, мабуть, важко було організувати нове агровиробництво з людьми, з якими зростали, вчилися, з котрими відбувалося Ваше становлення?
– Навпаки, це ще й значною мірою допомагало мені. Люди старшого віку пішли на пенсію. Хоча кращих фахівців ми запросили до себе працювати. Але більшість працівників набрали із перспективної молоді.
Важко було лише освоювати за складних економічних умов саме агровиробництво. Я тоді розпочав із 400 гектарів обробітку землі. У стані руйнації перебували до 10 гектарів господарського двору, який за допомогою тих же односельчан ми реконструювали у компактний комплекс площею у 3 га. Я сам безпосередньо займався технологією обробітку ґрунту, посіву, захисту рослин, завдяки цьому вже сьогодні «Добрий самарянин» обробляє майже шість тисяч гектарів землі.
«Сестра назвала підприємство, навіть не погодивши зі мною»
– Назва «Добрий самарянин» пов’язана з якоюсь, як вам нерідко приписують, релігійною спільнотою?
– Я вважаю, що добрим християнином має бути кожен, хто асоціює себе із нашою релігією. А своєю назвою наше підприємство завдячує моїй сестрі – Раїсі Василівні Терлизі, яка це зробила, навіть не погодивши зі мною. Хоча я не маю щодо назви жодних заперечень. Коли у 2000 році вирішив створити власне сільгосппідприємство, то перебував ще за кордоном. Тож попросив сестру, щоби вона допомогла мені його зареєструвати. Коли Раїса це зробила, то при першій же телефонній розмові повідомила, що я, мабуть, сваритимуся з нею: «Зареєструвала підприємство, яке назвала «Добрим самарянином». Для мене тоді назва не мала принципового значення. Але це навіть заінтригувало, бо після розмови я взяв Біблію та уважно перечитав відому притчу. На мою думку, сестра усе ж мала підґрунтя для цієї назви. Бо за кожного повернення з-за кордону намагався допомагати усім, хто до мене звертався. І, звичайно ж, церкві. Тож із добрих уст і легкої руки моєї сестри Раїси уже понад 17 років тримається на плаву економіки «Добрий самарянин». І цієї назви я не збираюся змінювати.
– Чи не боїтеся, що за час, поки ви керуєте ОТГ, підприємство втратить свої позиції?
– За долю свого підприємства не хвилююся, бо ним управляє менеджер, на якого я повністю покладаюся. Це моя дружина, Лідія Василівна Білан, яка зберегла за собою дівоче прізвище. Зауважу, що це підприємство є нашим сімейним бізнесом і його акціонером є ще й моя старша донька. Перебуваючи на посаді голови Вишнівецької селищної ради, я не маю права керувати підприємством, співвласником якого є. Але консультую дружину, а вона при потребі звертається до мене за порадою. І я бачу, що Лідія Василівна успішно справляється зі своїми обов’язками.
– Чи не прагнуть Ваші доньки продовжити справу батька й матері?
– Старша, як я вже говорив, є співзасновником підприємства, здобуває фах економіста у ТНЕУ, а молодша ще дев’ятикласниця. За потреби обидві допомагають нам. Сподіваюся, котрась із них продовжить нашу сімейну справу.
«Як працюватиме голова, так і працюватиме очолювана ним місцева рада»
– Політична сила з такою ж назвою, до якої Ви теж маєте стосунок, брала участь у попередній виборчій кампанії. Яку мету, йдучи до влади, ви ставили перед собою та однодумцями?
– Мені дорікали приналежністю до якоїсь релігійної течії, навіть більше щодо партії, аніж підприємства. Але мій заступник аргументував, що в нашому районі мене всі знають і поважають саме завдяки «Доброму самарянину». І на Збаражчині це дало результат – ми здобули перше місце за кількістю мандатів до райради. У нас їх десять, але через утворення коаліції представниками решти політсил опинилися в опозиції.
У своїй політичній ідеї ми, як би це пафосно не звучало, відштовхуємося від ідеалів Майдану. Разом із тим бачимо, як партії, що завдяки смертям Героїв Небесної сотні прийшли до влади, за період уже тривалого правління не здійснили жодних змін і не виконали даних на їхніх могилах обіцянок. Із власного прикладу можу стверджувати, що в багатьох випадках не можу реалізувати свого законного право щодо ведення бізнесу чи в інших соціально значимих справах. А скільки таких підприємців, які прагнуть чесно працювати і справно, на користь держави й громади, сплачувати податки? Тому я зі своїм однодумцем Віталієм Горбою створили партію, аби щось змінити на користь звичайних людей в управлінській, комунальній і соціальній системах щонайменше на місцевому рівні.
– На районному рівні вам з однодумцями наразі не вдалося реалізувати свої господарські ідеї. Але з успіхом втілюєте їх у життя, здобувши абсолютну владу в новоствореній Вишнівецькій громаді…
– Зрозуміло, що в межах держави і навіть району ми неспроможні зробити змін. Тому вирішили досягнути цього бодай у невеличкому містечку з прилеглими до нього селами. І справді, ми отримали чималий мандат довіри від людей. Зокрема, за Володимира Кравця як селищного голову та очільника Вишнівецької об’єднаної територіальної громади віддали голоси 85% виборців. До того ж усі 26 депутатів ради є представниками нашої політичної сили.
– Тобто нема тих, хто Вам дихає у спину. Але навіть за відсутності конкуренції ви за рік часу досягнули вражаючих результатів.
– За рік ми збудували у Вишнівці новий сучасний стадіон, на якому в минулому півріччі на чемпіонаті України з футболу серед аматорів виступала тернопільська «Нива». Створили у центрі селища скверик, загалом у селах громади відремонтували чимало доріг, шкільних актових залів, спортзалів, у трьох школах перекрили дахи. У селі Бодаки, де упродовж 20 років не було дитсадка, відкрили дошкільний навчальний заклад. Його введемо в експлуатацію через бюрократичну перепону (відсутність усієї документації) тільки з 1 вересня. Нову групу відкрили в дитсадку у Вишнівці. Робимо освітлення вулиць, проклали кілометр асфальтної дороги, білим щебенем вимостили сільські автошляхи, придбали 70 сміттєвих баків для роздільного збирання сміття і централізованого його вивозу на власне паспортизоване сміттєзвалище, а також ще зробили багато інших справ. А роботи у нас ще багато, адже до громади входять 9 сіл із 10-тисячним населенням. І до нас прагнуть приєднатися не лише сусідні населені пункти зі Збаразького району, а й ближні села з Кременеччини.
– Поділіться секретом успіху в самоврядному господарюванні.
– По-перше, це досвід господарювання, який і в мене, й у сподвижників є чималим. По-друге, ми викорінили корупцію у всіх напрямках місцевого самоврядування і ведемо боротьбу навіть із найменшими її проявами. На мою думку, і як це показує практика, – і подолання корупції, і ефективність роботи самоврядування залежать безпосередньо від керівника. Як працюватиме голова, так і працюватиме очолювана ним місцева рада. У нас був один корупціонер, якого взяли на хабарі правоохоронці, іншого ми «попросили»… У всіх структурах ОТГ працює молода команда, а зі старших залишилися ті люди, які добросовісно виконують роботу. До того ж, будучи за фахом техніком, я сам розбираюся у будь-яких інженерних питаннях. Знаю, як оперативно вирішити будь-яку комунальну проблему, тому в нас немає потреби залучати до цього якихось сторонніх фахівців.
– Чимало навіть недалеких від вашої громади сусідів уже нині скаржаться, що їм бракує коштів для повноцінної діяльності ОТГ. А ви навіть прагнете розширюватися…
– Справді, можливість зробити ту чи іншу справу для громади напряму залежить від того, які вона для цього має кошти. 50 відсотків наповнюваності бюджету Вишнівецької ОТГ дає саме ПАП «Добрий самарянин».
«У всьому має бути порядність, тоді пануватиме лад і законність»
– Ви збудували один із найкращих в області стадіонів. Це свідчить про те, що, мабуть, любите спорт і футбол?
– Колись я сам грав у футбол на аматорському рівні. Люблю також вболівати за виступи провідних команд області і країни. Тому торік ми прихистили на своїй новозведеній спортарені тернопільську «Ниву», котра через конфлікт із керівництвом Тернопільського міського стадіону та через його несподіваний для найпопулярнішої команди краю ремонт не мала де виступати. Але я не маю багато часу навіть, щоби подивитися футбольний матч. Нині моїм єдиним хобі є земля, я її розумію, відчуваю рослини, що на ній ростуть. І вона розуміє мене.
– Кожній людині для ефективної діяльності необхідний відпочинок. Як проводите дозвілля?
– Так уже склалося, що взимку, коли менше завантажений, їздимо відпочивати на Буковель. Ну а влітку винятково задля дітей – 14 днів на морі. До російської окупації Криму це були Ялта або Форос, а зараз – у Грецію, Чорногорію або Хорватію. Туди ми не летимо лайнером, бо так би нічого не побачили. А здійснюємо мандрівку власним авто. Це теж вже стало нашим сімейним хобі, завдяки якому бачимо різні мальовничі краєвиди, як живуть люди, цікаву архітектуру й особливості культури та побуту різних європейських народів і навіть, що для мене дуже важливо, як там обробляють землю і господарюють на ній.
– Яким є Ваше життєве кредо?
– Порядність.
– Хіба в нинішній політиці, владі й бізнесі і загалом у нашій державі є порядність?
– У всьому має бути порядність, тоді пануватиме лад і законність. Якщо я бачу, що людина в чомусь «петляє», я з нею прощаюся і більше не хочу мати справи. Якщо у нас будуть порядні чиновники, то буде й цивілізована високорозвинена держава.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811