66-річний Богдан Михайлович Українець – простий водій автобуса, який 46 років не зраджував цій професії. І навіть перебуваючи на пенсії, продовжує працювати та передавати свої професійні навики підростаючому поколінню.
«Любити свою роботу потрібно, як дружину»
– Народився я 2 червня 1951 року в селі Острів, колись Микулинецького, а нині Тернопільського району, – розпочав розповідь Богдан Українець. – Батьки жили бідно, матір працювала в колгоспі дояркою, батько – на фермі. Автомобіля, звичайно, в родині не було.
– Пане Богдане, коли вперше вдалося сісти за кермо автомобіля?
– Дядько (батьків брат) працював у колгоспі водієм ГАЗ-51. Ще коли я ходив до школи, то він давав мені поїздити колгоспними полями, сидячи поруч зі мною. Відтоді мене так зацікавила машина, що й донині не можу жити без неї. Як приходить зима, то мені на серці сумно, бо мало куди їжджу, а вдома без роботи сумую. І як тільки приходить весна, я, мов та квітка, розцвітаю і моє серце стає молодим. Люблю цю професію не лише заради грошей! Завжди повторюю молодшому поколінню, що любити свою роботу потрібно, як дружину, бо якщо робота не мила, то не берися за неї, а займайся чимось іншим.
– Тобто шоферство стало для Вас любов’ю з першого погляду…
– Можна й так сказати. У 1969 році закінчив Березовицьку автошколу. Того ж року влаштувався на роботу в кінопрокат, автомобілем ГАЗ-51 розвозив кінофільми по району. Тобто наступного року буде півстоліття, як я не розлучаюся з автомобілями. Зокрема і під час служби у війську. А служив я три роки на Балтійському флоті. На автомобілі перевозив торпеди, снаряди, а також морякам харчі. Оскільки возив продукти, то з ними у мене проблем не було, за спинкою сидіння завжди мав хліб, консерви, тушонки і навіть шнапс. Якби проштрафився, то відправили б на корабель, а так жодного разу не довелося вийти у море.
– Богдане Михайловичу, а коли вперше сіли за кермо автобуса?
– У часи моєї молодості, щоби мати право водити автобус, треба було мати другий або перший клас. Після автошколи давали третій клас водія легкового або вантажного автомобіля. В армії здав на другий клас і, повернувшись із війська, пішов працювати в автобусний парк. Як сів у 1972 році за кермо, так і донині, тобто 46 років, з ним не розлучаюся.
Хоча стати водієм автобуса було не так просто, як здається. Місяць відвідував клас безпеки руху, навчався, здавав екзамени з теорії та їзди, стажувалися на маршрутах і аж після двох місяців зміг самостійно їздити. А не так, як нині, – заплатив 30 долярів, поставили печатку у правах, що ти маєш право водити автобус, тобто маєш три роки досвіду, і вже сідаєш за кермо автобуса.
«За майже півстоліття «намотав» понад 4 мільйони кілометрів»
– Скільки років пропрацювали в автопарку?
– Близько 20-ти. Першим моїм автобусом був ПАЗ-672, потім пересів на ЛАЗа, пізніше – на «Туриста». Спершу їздив у навколишні села – Буцнево, Байківці, Драганівка, Забойки, Домаморич, Петриків, Кутківці, по місту, згодом – по області (Теребовля, Хмелівка, Дарахів, Остальці). Коли ж перейшов на власні хліба, мав два маршрути: Тернопіль – Нетішин і Тернопіль – Гусятин.
– Чому вирішили працювати самостійно?
– Після АТП ще 5 років працював в автобазі «Турист». Тоді якраз відкрили кордон і ми возили «човників» у Польщу, Угорщину, Югославію. А в 1995 році вирішив працювати на себе, а не на когось. Придбав спершу автобус «Турист», який випускав ЛАЗ, а потім – «Ікарус». Продавши останнього, купив «Сканію», на якій їжджу до сьогодні.
– Цікаво, а звідки взяли стартовий капітал, адже автобус, навіть не новий, – задоволення не з дешевих?
– Мав однокімнатну квартиру та гараж в обласному центрі. Продав їх, а також автомобіль «Жигулі», і за виручені гроші купив перший свій автобус.
– Постійно працювали самі чи наймали шоферів?
– Коли відстань поїздки – понад 500 км, за правилами потрібно брати другого водія. Колись працювали із сином, а як він став самостійним і незалежним від мене, я почав брати у поїздки племінника.
– Дороги яких країн вдалося випробувати?
– Був у колишній Югославії, Польщі, Румунії, Угорщині, Литві, Латвії, Естонії.
– А чому не їздили далі, на Захід – у Францію, Німеччину, Іспанію?
– У цих країнах дуже високі вимоги до транспорту. Якщо Польщу чи країни Прибалтики ще можна проїхати, то в Німеччині автобуси заганяють на перевірку, їхні спеціалісти вказують на невідповідності, котрі необхідно усунути. А це інколи вартує до 15 тисяч євро. Якщо не маєш чим заплатити – своїм ходом повертаєшся додому. Зі мною такого не траплялося, але колеги розповідали, що такі випадки були. Я ж просто в ті країни не їздив, хоча не скажу, що автобус у мене не справний. За його технічним станом слідкую у першу чергу, адже безпека пасажирів у мене на першому місці. Але коли ті ж німці їздять на автобусах, яким 2-3 роки, а нашим по 15-20, то все щось знайдеться. Як у старої людини хвороб багато, так і в автобуса…
Моя «Сканія» 1996 року випуску, але це дуже якісний та економний транспортний засіб, який бере 20 літрів дизпалива на 100 км, у той час як аналоги – 30 і більше літрів. Не для реклами скажу, і досвідчені водії підтвердять, що автобуси і фури фірми «Сканія» – найкращі!
– Скільки за 46 років роботи на автобусі «намотали» кілометрів?
– Важко однозначно сказати. За сезон можу наїздити 80-100 тисяч. От і рахуйте, скільки це за майже півстоліття – орієнтовно 4-4,5 мільйона кілометрів.
«Водії автобусів і фур – це і є справжні шофери, всі інші – любителі»
– У 90-х на дорогах процвітав рекет. Доводилося з ним стикатися?
– Я здебільшого їздив за кордон із жінками за товаром, тому що з них було взяти, окрім пакунків із дріб’язком? Або ж це були паломницькі тури. Коли на лобовому склі Матір Божа чи Ісус Христос, то такі автобуси не ризикували зупиняти. А от ті, що зараз возять передачі з Італії, то добре знають, що таке рекет, особливо на Закарпатті. Менш ніж за 300 доларів не проїдеш.
– А коли на кордоні стояли, митникам платили, щоби ті перевіряли автобус за спрощеною процедурою?
– Коли їздили жінки-«човники», то доводилося платити. Мадяри відкрито брали гроші й нікого не боялися, при всіх перераховували, чи є вся сума. Українська сторона теж брала, хоча робила це більш обережно. Зараз зрідка їжджу за кордон, здебільшого зі спортсменами, і на запитання, чи везу сигарети та горілку, відповідаю «ні», бо банально не мав би часу займатися перекупками. Більше того, останнім часом не беру замовлень за кордон, адже не люблю стояти по 6-8 годин на контрольно-пропускному пункті.
– Як досвідчений шофер, розкажіть, що означає, коли водії автобусів вітаються, їдучи один навпроти одного?
– Нині цей жест означає вітання та повага водіїв автобусів один до одного, незалежно, знаються вони чи ні. Вважаю, що водії автобусів і фур – це і є справжні шофери, всі інші – любителі! А таксисти – це одна наглота, вони не поважають ні себе, ні інших учасників дорожнього руху.
А щодо згаданих вами жестів, то вони прийшли з Радянського Союзу, але тоді мали зовсім інше значення, ніж тепер. Якщо водій автобуса показував один палець догори – це означало, що на дорозі стоїть один контролер, якщо ставив руку на плече, то стоїть автоінспектор зі співробітником ОБХС, а це означає, що буде перевірка безбілетників. Коли ж водій крутить рукою, то на дорозі повний контроль автобуса, особливо такий траплявся на КП.
«Пасажирів викинуло на дорогу, море крові, руки й ноги повикручувало в різні боки…»
– За Ваш довгий трудовий шлях бували в аваріях?
– У важкій ДТП – ні, в дрібних – так. До прикладу, коли повертався з Угорщини з так званого «китайського» ринку під час ожеледі, на слизькій дорозі автобус понесло. Кермо вивернув вправо, однак автобус уже був некерований і в’їхав у колодязь. Сталося це в Жидачеві. Тоді перед автобуса побив, однак поїхали далі. А так, щоби людину збивати, такого ніколи не траплялося і, дай Боже, щоби ніколи не було (стукає по дереву, – авт.). Я намагаюся їхати із середньою швидкістю 70-80 км/год. І замовникам постійно кажу: краще трішки швидше виїхати, ніж потім гнати.
А щодо аварій, то був свідком однієї жахливої ДТП, після якої навіть вирішив кидати шоферство. Було це ще в молоді роки. Між теребовлянською Дружбою і Кровінкою на спуску їхав ЗІЛ, завантажений металом, а автобус зачепив його кузов. Від удару всі вікна в автобуса повилітали, пасажирів викинуло на дорогу, море крові, руки й ноги повикручувало в різні боки. Я тоді саме їхав на Остальці. Від побаченого довго не міг отямитися, не хотів більше сідати за кермо автобуса, бо це велика відповідальність возити людей. Однак колеги тоді вмовили залишитися, я переборов страх і так продовжував працювати.
– Якось спеціально готуєтеся до рейсів, особливо дальніх і маловідомих?
– Звечора перевіряю автобус, усе попідтягую, змащую. Інколи вночі пробуджуюся, не можу спокійно спати, нервова система спрацьовує, адже, як би там не було, кожен рейс – як новий, і постійно переживаєш, щоби все було добре.
– А чи є забобони у шоферів, наприклад, не голитися чи не їсти перед рейсом?
– Може, у когось щось подібне є, у мене – немає. Хоча, наприклад, коли возиш футбольні команди, то в них є застереження, що жінок в автобус не брати, назад не здавати, бо це, як вони кажуть, не на фарт.
– А як харчуєтеся, адже в дорозі не завжди є змога з’їсти чогось гарячого?
– Дружина готує перекуску, чай. А в автобусі маю маленький газовий балон, тому при бажанні можу собі щось підігріти. Бо йти у кафе – це і дорого, і не знаєш, якої якості там їжа, а домашні страви – це домашні.
– Побутує думка, що шофери полюбляють заглянути у стакан…
– У 32 роки перестав вживати алкоголь, а до того мав із цим проблеми, навіть через оковиту могли звільнити з автопарку. Молодим, коли приїжджав із рейсу, з колегами міг випити. Наступного дня дуже важко переносив похмілля, мені було погано, рвав. Горілка, жінки і долари – це зло, але без цих трьох компонентів важко! Хоча я вже майже 25 років обходжуся без алкоголю, в тому числі на свята та дні народження, і нормально почуваюся.
«Задля шоу мій автобус Валентин Хоптян подарував ФК «Нива»
– Останніми роками Вас більше знають як водія футбольних команд…
– З 2001 року в Тернополі в педагогічному ліцеї стали працювати тренерами Василь Івегеш та Анатолій Назаренко. І одного прекрасного дня вони прийшли в АТП замовляти автобус для поїздки в Іллічівськ (Одеська область). Відтоді я з ними здружився і возив їхню команду ФК «Тернопіль», аж поки вона не вийшла в другу лігу. А коли міська рада придбала для клубу власний автобус, мене запросив Ігор Яворський, який очолив тернопільську «Ниву», працювати з ними. «Ниву» возив, аж поки вона не пробилася до першої ліги. Згодом доставляв на виїзні матчі футбольні команди тернопільської ДЮСШ, а останніх два роки співпрацюю з теребовлянською «Нивою».
– Під час однієї із прес-конференцій чув про конфлікт, який стався у Вас із ФК «Нива» (Тернопіль)?
– Це було тоді, коли одні власники передавали тернопільський клуб іншим. На той час у вже екс-президента ФК «Нива» запитав, коли мені повернуть борг у 25 тис. грн., на що почув відповідь: «А Ви доведіть, що я винен ці гроші!» І це в той час, коли через мене як фізичну особу-підприємця клуб «прокручував» сотні тисяч гривень, але мені ніколи б не спало на думку взяти чуже. Згодом звертався до нового президента, щоби повернув борг, але він сказав, що всі борги віддали попередникам. А ті вже мали розрахуватися з футболістами, тренерами, зі мною і ще з багатьма іншими людьми та фірмами. Не знаю, як кому, але мені так і досі коштів ФК «Нива» не повернув.
Зовсім інша ситуація в Теребовлі, президент Степан Степанович Никеруй – людина слова, дотримується домовленостей, я зі свого боку ніколи не зловживаю його довірою, працюємо, як партнери. До того ж я люблю футбол і наживатися на ньому не збираюся.
– Так прийнято, що футбольні тренери сидять завжди спереду біля водія. За ті роки, відколи возите футболістів, мабуть, знаєте багато футбольних секретів?
– Із тренерами я домовився: вони не втручаються у мою роботу, а я – в їхню! Одного разу Ігор Яворський дорікнув, що я поїхав не тією дорогою. Його помічники із посмішкою сказали, мовляв, Михайловичу треба нагнати кілометри, бо йому оплату проводять від кілометражу. Насправді так вчинив через те, що, можливо, і довелося проїхати зайвих 50 кілометрів, однак там дорога була набагато кращої якості, до того ж мені заплатили згідно з попередньою домовленістю. Після того випадку Яворський сказав: «Я все зрозумів, більше, Богдане Михайловичу, у Вашу роботу не втручаюся!»
Що ж до футбольних секретів, то спеціально не підслуховую, що тренери говорять, хоча інколи щось та й чую, але тримаю язика за зубами. Хоча як вболівальник маю свою думку щодо гри того чи іншого футболіста або роботи тренерів.
– З Вашим автобусом був цікавий епізод, коли під час святкування 35-річчя тернопільської «Ниви» за аншлагу на тернопільському стадіоні Ваш автобус… подарував футбольному клубу тодішній губернатор Валентин Хоптян…
– Тоді була домовленість: оскільки я й так возив «Ниву», то її керівники попросили, щоби мій автобус обклеїти клубними кольорами ФК «Нива» (Тернопіль), і диктор оголосив, що це подарунок губернатора та почесного президента ФК Валентина Хоптяна. Насправді ніхто нікому автобуса не переписував, а це було зроблено для шоу.
«Боявся, щоб «обехесники» не прийшли і не запитали, на що живе родина»
– Побутує думка, що водії автобусів заробляли багато грошей….
– У радянські часи, коли виконував план, офіційна зарплата у мене була в середньому 150 карбованців. Однак мав ще певну суму грошей. Пригадую, за 20 років роботи в автопарку одного разу за день мав «лівака» 300 карбованців. А так щодня у будні було по 60-100 крб., у вихідні – до 150 крб. Дружина зарплату ставила на банківську книжку, я ж – лише половину. Боявся, щоб «обехесники» не прийшли і не запитали, на що живе родина, коли всі гроші несуть у банк.
Саме тому, маючи 46 років трудового стажу, але невелику офіційну зарплату, пенсія моя становить усього 1600 грн. Колись на зарплату не дивився, бо думав, що постійно матиму «ліву» копійчину. Але все те скінчилося, тепер що зароблю – те моє. За це й живу.
– До чого доробилися, працюючи водієм автобуса?
– Від автопарку отримав трикімнатну квартиру. Мав можливість придбати два новеньких «Жигулі». Зараз багато шоферством не заробиш. Та й маю на утриманні внуків, адже їхній батько пішов у Єгови і розлучився з моєю донькою. Тому зароблене здебільшого витрачаю на них.
Коли батьки шість років тому померли, я повернувся в рідне село, а квартиру в Тернополі залишив доньці. Тримаю 45 курей, три півні, кролі та качки. Намагаюся доглядати за домашньою птицею сам, а коли у роз’їздах, то цю роботу покладаю на дружину Любов Петрівну.
«Майбутня дружина зачарувала добротою, скромністю і… бідністю»
– А дружина була не проти, щоби Ви працювали водієм, адже постійно в роз’їздах, а вона сама?
– Дружина добре розуміла, що допомоги немає звідки чекати, адже наші батьки важко працювали за копійки. А з моєї роботи існувала наша родина. Якби працював, скажімо, на комбайновому заводі – відробив 8 годин і приніс за місяць 150 карбованців. За ці гроші важко було би прожити!
– Розкажіть трішки про дружину, як познайомилися?
– До армії мав дівчину, з якою 9 місяців зустрічався. Коли служив, то вірив, що вона мене кохає та чекає. Коли ж прийшов із війська, то навіть пошив костюм на весілля. А потім дізнався, що… вона вже не дівчина. Для мене це був шок! Таке тоді в нас було виховання. Через 20 років потому при зустрічі вона розповіла, що дуже шкодувала про свій вчинок, але долі назад не повернеш.
Після того випадку я два роки ні з ким не зустрічався, такими противними мені були дівчата. Та все ж через деякий час зустрів свою нинішню дружину Любов Петрівну, котра працювала в автопарку бухгалтером. Вона мене зачарувала своєю добротою, скромністю і… бідністю, адже батька не мала, а з мамою дуже бідно жили. Не скажу, що я був багатим, але на автобусі мав за один день стільки, скільки вона за місяць. Зустрічаючись із Любою, повірив, що не все так погано, і через півроку запропонував одружитися. І про свій вибір не пожалкував жодного дня, хоча вона не раз плакала через ту мою оковиту. Вже зараз розумію, що робив неправильно, адже дружина не заслуговувала тих сліз. Та все ж я зробив, на мій погляд, правильні висновки і нині ми дружньо живемо, я її дуже кохаю.
– Богдане Михайловичу, скільки ще плануєте крутити «баранку»?
– Поки внук Богдан не сяде за кермо. Він уже сказав, що теж хоче бути водієм автобуса. Весь минулий рік він їздив зі мною, я вже давав йому спробувати поїздити. І в нього добре виходить, уже навіть міг би самостійно їздити, але має зачекати, бо йому лише 16 років, а дозволено за кермо автобуса сідати із 21-го. Сподіваюся, ще п’ять років потягну, адже не вживаю спиртного, не курю, а далі передам онукові шоферське ремесло.
– Хоча не жалієтеся на здоров’я, все ж є у водіїв професійні захворювання?
– Простата і радикуліт на хребті. Мене ці болячки теж не оминули.
– Не шкодуєте, що свого часу вибрали професію водія автобуса?
– Шкодую, що роки дуже швидко пролетіли і багато не встиг зробити. Якби мені повернули молоді роки, а нинішній розум, жив би по-іншому. А професію ніколи б не поміняв!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418