… про гру на трубі, зарплату в 50 доларів, унікальний фінт у стилі Джиджи Окочі та прострочений закордонний паспорт, який на довгих 7 років залишив у Бельгії
28 травня єдина професійна футбольна команда області – тернопільська «Нива» – отримала нового головного тренера. Ним став відомий у минулому гравець «Ниви», 46-річний фахівець зі Львова Віталій Іванович Шумський. З ним наші журналісти ексклюзивно поспілкувалися та дізналися багато цікавого про цього неординарного в минулому футболіста, який має підняти з низів нашу «Ниву».
– Пане Віталію, традиційне запитання: коли і де народилися?
– Народився я 17 травня 1972 року в Золочеві (Львівщина).
– Знаю, що футболістам у дитячо-юнацькому періоді «ліплять» вік, щоби старші грали за молодших.
– Зі мною такого не було, в дитячому футболі грав під своїм прізвищем та датою народження.
– Як потрапили у футбол, хто привів у футбольну секцію та хто був першим тренером?
– На футбол привів мій дідусь Степан. Коли я ще відвідував садочок, він брав мене з собою на домашні матчі золочівського «Сокола». Натомість до футбольної секції в 4 класі записався сам. Хоча ще наприкінці 3 класу виступав за шкільну команду в турнірі на приз «Шкіряного м’яча». Моїм першим тренером був, на жаль, нині покійний Ігор Чікіль.
– Ви були низьким на зріст, за рахунок чого «брали» суперників?
– Я би не сказав, що в дитячі роки був найнижчим серед своїх однолітків. Мав зріст нижче середнього, а був сильніший за значно вищих суперників, напевно, за рахунок голови, техніки, стартової швидкості та вмілих перехоплень.
– А хто поставив у відносно провінційному Золочеві віртуозну техніку? Чи, можливо, це був дар від природи?
– З раннього дитинства я обожнював футболістів, які вміли витворяти з м’ячем якісь дивовижні речі. Маю на увазі не тих, хто просто, без супротиву зі сторони суперника, демонструє з м’ячем супертрюки у вигляді різноманітного жонглювання (хоча і цьому навчитися також дуже непросто), а саме тих футболістів, які володіли оригінальними фінтами і могли обіграти одного, двох, а за потреби й кількох гравців команди суперника. Однак лише класно мотатися – це ще не означає вміти грати у футбол. Тому я просто кайфував від тих, хто оригінально, на швидкості обігравши суперника, тут же віддавав передачу, яка максимально загострювала ситуацію біля воріт.
технікою, за яку його полюбили вболівальники
Техніку поставити не так просто. Це є індивідуальна робота, над якою я багато самостійно працював. Брав м’яча, йшов на стадіон, практично щодня грав на вулиці з хлопцями. Напевно, також був і якийсь дар від природи. Щоби грати у футбол, має бути певний талант, я вважаю, що відсотків 10-ть, а 90% – праця.
– Можливо, батьки мали відношення до спорту чи футболу?
– Вони не мали жодного відношення до спорту. Можна сказати, що зростав я без тата, бо батьки розлучилися, коли мені було 4 роки. Мама все життя працювала у музичній школі, тому зі спортом не мала нічого спільного. Більше того, намагалася прищепити любов до… музики. Я півтора року займався грою на трубі (корнет), навіть виступав на академконцертах, а в піонерському таборі горном робив підйом. По правді скажу, тих півтора року для мене були дуже важкі, потрібно було поєднувати уроки в музичній школі й тренування, і коли збігалися години, то, звичайно, вибирав футбол. На цьому грунті були певні конфлікти з мамою, але потім усе владналося, адже мама зрозуміла, що музика – це не моє. Якби мені дали трубу сьогодні, напевно б, і не згадав, як на ній грати, адже там потрібно не так мати добру «дихалку», як правильно поставлену техніку.
– У Вікіпедії значиться, що першою Вашою дорослою командою були «Карпати» з Кам’янки-Буської, а як насправді? Адже знаю, що Ви у досить молодому віці, приблизно 17 років, виступали за зборівський «Колос» у чемпіонаті Тернопільської області та аматорському чемпіонаті УРСР.
– Це справді так. У Зборів мене привів мій товариш та футболіст Ярослав Карабін. Тоді я виступав за молодіжну команду золочівського «Сокола» й інколи мене підпускали до гри за дорослих. А потім Карабін мені запропонував перейти до зборівського «Колоса», який на той час тренував мій земляк Михайло Ярославович Завальнюк.
– Чув історію, що спершу зборівські гравці та тренери сприймали Вас як дитину, мовляв, що вона може зробити на футбольному полі? Але Ви швидко довели, що гідні місця в основному складі, тому конкуренти в команді навіть намагалися зламати Вас, бо Ви зайняли чиєсь місце, відповідно той «хтось» не отримає грошей?
– Було таке (сміється, – авт.). Колись не було стільки молодих футболістів, як тепер, у командах такого рівня грали зазвичай досвідчені, тому вижити в тій ситуації було непросто. Однак той, хто хотів, виживав! Та школа була дуже хороша і згодом, переходячи в наступні команди, мені було набагато легше, адже у досить юному віці курс молодого вже пройшов.
– Тоді за Вас заступилися авторитетні футболісти «Колоса», які пояснили колегам по команді, що успішна гра Шумського допомагає заробляти гроші всій команді і кожному гравцю зокрема, і так Ви стали своїм у «Колосі»?
– Так, тоді за мене заступився мій земляк Ярослав Карабін, а також місцевий Володимир Мандзюк, які в «Колосі» були на хорошому рахунку і котрі взяли мене під свою опіку. Якби не вони, то у футбольному плані було б набагато важче грати в зборівській команді. Особливо в психологічному плані, але я був таким, що не особливо реагував на різні нюанси. Наприклад, якщо не хочуть, щоби ти грав, то можуть на тренуваннях чи в грі спеціально пасу не віддати чи віддати його тоді, коли ти не чекаєш, або ж могли на тренуваннях показати, хто я є, хоча нагло по ногах ніхто не бив. Однак я відчував, що за мною стоять досвідчені партнери, і вдячний усім футболістам тієї команди за хорошу школу.
– Також у Вас був ще один етап кар’єри на Тернопільщині – заліщицький «Дністер», який практично теж ніде не висвітлений. Кажуть, Ви приїхали на заявку до Києва, а відповідальна людина, на той час Анатолій Коньков (у майбутньому президент ФФУ), сказав, нехай зіграє кілька матчів під іншим прізвищем, його ж ніхто не знає, а підійде – тоді заявимо.
– Така історія зі мною дійсно трапилася. Грав тоді за стрийську «Скалу» і там у мене не все складалося. Один із футболістів «Дністра», з яким я був знайомив по Зборову, запропонував зіграти за заліщицьку команду. Оскільки мені була потрібна ігрова практика, погодився на цю пропозицію. Зіграв кілька матчів за Дністер», навіть відзначився голами, але за «Дністер» мене так і не заявили, оскільки я перейшов у «Газовик» (Комарне).
– Була у Вашій футбольній кар’єрі і третя команда з Тернопільщини, а саме її флагман – тернопільська «Нива», за яку Ви відіграли спершу один сезон, а через два роки, ще один… Хто Вас запросив до Тернополя?
– Взимку 1993 року в Криму знаходився на тренувальних зборах у розташуванні рівненського «Вереса». Паралельно там же проводила товариські матчі тернопільська «Нива», представники якої, очевидно, бачили мою гру. За кілька днів після повернення зі зборів до мене зателефонував селекціонер «Ниви» Юрій Стасишин, запропонувавши перейти до Тернополя. Пригадую, в 1993 році приїхав на тренувальну базу в Гаї, постукав у двері, зайшов у кабінет, дивлюсь, а там Леонід Буряк і Володимир Мунтян, котрий приїхав до нього в гості. Після розмови з Леонідом Йосиповичем у мене подвоїлося бажання виступати за «Ниву». І так я став гравцем тієї команди.
– Чи мав якісь привілеї, переходячи в Тернопіль? Ось Ваш колега Андрій Василитчук – дитячий тренер, розповідав, що йому в якості підйомних дали квартиру, а наприкінці контракту – автівку…
– У мене нічого такого не було. Навіть не пам’ятаю, який був контракт із ФК «Нива», та й у ті часи контракти не мали такого значення, як нині, і футболісти були майже незахищені.
– Чи правда, що Вашим кумиром був саме тодішній тренер «Ниви» Леонід Буряк?
– У часи мого дитинства не пропускав по телебаченню жодного поєдинку за участю київського «Динамо». Уважно слідкував за кар’єрою Леоніда Буряка, який був одним із найкращих футболістів колишнього Союзу. Дуже подобалася його техніка, точні передачі на 60-70 метрів. І коли приїхав додому з Тернополя повен вражень, кажу мамі: “Уявляєш, із Буряком сьогодні розмовляв!” Але так як мама до футболу ставилася прохолодно і не знала, хто такий Буряк, то не особливо звернула увагу на мої емоційні слова.
– І як Вам працювалося під його орудою? Чи правда, що часто навіть грали з ним у парі?
– Буряк на тренуваннях працював нарівні із футболістами і у свої 40 років виглядав навіть краще за багатьох із нас. Я переконаний, коли б він тоді виходив на ігри, ми би ще краще грали і досягали ще вищих результатів. Але він хотів залишитися у пам’яті вболівальників таким, яким був у зеніті своєї слави. Щодо його тренерських якостей, то він вимагав від кожного з нас залізної дисципліни як на полі, так і в побуті і завжди повторював: «Хто вміє терпіти, той обов’язково виграє». Коли ми відпрацьовували нові технічні прийоми на тренуваннях, то й справді, часто доводилося працювати з ним у парі. У Буряка був прекрасний довгий пас. Я, на жаль, таким умінням не володів. Тому мені було ніяково, якщо я робив неточну діагональ, вибачався перед ним. Леонід Йосипович мене завжди тактовно заспокоював. А після тренування Буряк пропонував нам пограти у футбол на маленькі ворота, і коли програвав, ми могли і понад дві години грати – доки він не виграє. Такою вже у нього була психологія переможця.
– Той сезон у «Ниві» був, мабуть, одним з найуспішніших у Вашій футбольній кар’єрі…
– Авжеж, бо саме тоді я вперше став гравцем основного складу своєї команди. Спочатку виходив на заміну, потім закріпився у стартовому складі. Мабуть, найцікавішим матчем того сезону можна назвати нашу дуель із «Дніпром» у Тернополі. Тоді ми зіграли внічию — 2:2. У складі дніпропетровців на поле вийшла ледве не половина збірної України. Пригадую, Андрій Гашкін оформив дубль, а Юрій Максимов зрівняв рахунок на останніх хвилинах. До речі, ми жодного разу не програли вдома. Більше того, наша команда 6 разів перемагала суперників з рахунком 3:0. Думаю, що це рекорд того сезону. Не випадково «Нива», яку багато хто вважав одним з аутсайдерів, під керівництвом Буряка посіла сьоме місце, а по ходу чемпіонату навіть ішла четвертою.
– Віталію, чи пам’ятаєте свій дебют у вищій лізі, адже він відбувся саме у «Ниві»?
– Пам’ятаю. Вийшов на заміну в складі тернопільської “Ниви” у грі проти “Волині” з Луцька. Виграли тоді – 1:0. Хвилювався, адже в Тернополі тоді багато народу ходило на ігри, дуже хотів показати себе з кращого боку.
– Єдиним голом у футболці «Ниви» відзначився 3 квітня 1994 року в переможному виїзному матчі вищої ліги чемпіонату України проти запорізького «Металурга» (2:1). Пригадаєте той гол?
– Після подачі від кутового прапорця хтось із суперників вибив м’яча, я вдало зіграв на підборі – напевно, лівою ногою пробив у правий нижній кут метрів із 20-ти.
– Один забитий гол – якось малувато для атакувального півзахисника?
– Тоді більший «кайф» отримував від того, коли віддавав гольову передачу, ніж сам забивав. Навіть дружина після матчів дорікала: «Чому ти всім м’яча віддаєш, а сам не б’єш по воротах?» (сміється, – авт.). Вже згодом, граючи в «Прикарпатті», більше брав на себе у плані завершення комбінацій.
– Як сьогодні пам’ятаю Ваш унікальний фінт на краю бровки біля воріт від проспекту Бандери, коли на квадратному метрі перекинули м’яча через себе і суперника. Чогось подібного на тернопільському стадіоні ніколи не бачив. У тому числі й за такі маленькі шедеври Вас любила тернопільська публіка…
– Не пригадую, хто тоді був суперником «Ниви», але в тому епізоді, на жаль, відзначитися голом не вдалося, бо в останню мить захисник підстрахував, вибивши м’яча на кутовий. А той фінт я побачив ще у юному віці на одному з тренувань у виконанні золочівського футболіста Ярослава Гучка, з яким, а також багатьма іншими доводилось грати «дир-дир». Мені сподобався цей технічний прийом, над ним багато працював, щоби міг застосувати на великому полі. З відомих футболістів щось подібне робив хіба що Джиджи Окоча, який виступав за збірну Нігерії. Футбол – це гра і в ній хочеться не мучитись, а саме грати, і це власне намагався робити на футбольному полі.
– Які тоді були заробітки у команді вищої ліги – «Нива» (Тернопіль)? Кажуть, одними з найменших серед еліти українського футболу.
– У фінансовому плані «Нива» була передусім найбіднішим клубом вищої ліги. Наприклад, коли я прийшов, отримував зарплату в розмірі 50 доларів на місяць. Але то були інші часи і для мене фінансовий бік питання був не найважливішим. Треба було спочатку собі ім’я зробити, довести, що вмієш грати у футбол. Тоді з’являться і гроші. Саме про це нам говорив Буряк.
– За рахунок чого тоді «Нива» стільки років грала у вищій лізі?
– Напевно, за рахунок тактики, індивідуальної майстерності та хорошого мікроклімату в команді.
– Далі Вас запросили до львівських «Карпат». Це був повноцінний трансфер чи у Вас закінчилися трудові відносини з ФК «Нива» і Ви безкоштовно переїхали до головної команди Західної України?
– З «Нивою» у мене контракт закінчився, тому, напевно, за мене ніхто не платив. А отримав пропозицію з «Карпат» за доволі випадкових обставин. «Карпати» свою гру в Рівному зіграли вдень і дорогою додому заїхали у Луцьк, де «Нива» грала проти «Волині». Так сталося, що ми пересіклися на стоянці чи заправці. Після гри я попросився у «карпатський» автобус, щоби дістатися до Львова. У нас в «Ниві» наступного дня був вихідний, а я тоді вчився у львівському інфізі і хотів скласти якісь заліки чи іспити, зараз уже не пригадую. І саме в автобусі Юрій Михайлович Дячук-Ставицький, помічник головного тренера Мирона Маркевича, запропонував мені перейти в «Карпати».
– Перебралися в «Карпати» передусім через кращі матеріальні умови?
– Причин було кілька, і одна з них – умови, які запропонували «Карпати». Отримав у Львові і квартиру, в якій разом з дружиною та двома синами мешкаю й сьогодні. Та й уже знав, що «Ниву» залишає Леонід Буряк. А ще я погодився на перехід до Львова, бо, як уже казав, вчився в інфізі, а головне – отримав пропозицію грати за команду, за яку вболівав із дитинства.
– Ви грали в тернопільській «Ниви», коли її тренував Леонід Буряк. Чув історію, що він Вас кликав до себе в одеський «Чорноморець», і вже їдучи туди, Вас висадили з поїзда й опинилися в… дніпровському «Дніпрі»….
– Ще на початку моєї кар’єри в «Карпатах» мені передали записку від Буряка, який тоді прийняв «Чорноморець». Але я вже підписав контракт із ФК «Карпати» і було незручно вести якісь контакти з одеситами. А вже після «Карпат» я був на перемовинах в Одесі, розмовляв з Леонідом Буряком, їхнім президентом клубу і в принципі міг там опинитися. Але саме в той час через львівський клуб на мене вийшли представники дніпровського «Дніпра». На відміну від одеситів, отримав звідти контрактну пропозицію, особисто зустрічався з їхнім тренером В’ячеславом Грозним. Перейшов у «Дніпро», яке на той час в українському рейтингу стояло вище, ніж «Карпати» чи «Чорноморець». Не буду приховувати, що в Дніпрі мені запропонували кращі умови, адже хто б що не говорив, коли тобі 25-ть і ти маєш сім’ю, фінансовий чинник теж відіграє велику роль у виборі команди. Але на першому місці все-таки було бажання пограти на більш високому рівні, спробувати себе в єврокубках. До того ж мене в «Дніпро» запросив В’ячеслав Грозний, досить авторитетний фахівець, і було цікаво попрацювати під його керівництвом.
– Чи справді В’ячеслав Грозний був суворим тренером, як про нього говорять?
– Його тренерський хист не відповідав прізвищу. Суворим він точно не був. Грозний – дуже хороший теоретик, на заняттях кожну гру розбирав до найменших дрібниць. На полі, щоправда, не все у нас виходило так просто і гарно, як на макеті. Але заняття, як теоретичні, так і на полі, насправді були цікавими. У «Дніпрі” треба було більше мізки вмикати, без м’яча працювати.
– Після «Дніпра» Ви повернулися до Тернополя, але зіграли всього кілька матчів. Чому?
– Їздив зимою на перегляд в «Уралан» (Еліста, Росія), де тренером був український спеціаліст Павло Яковенко. Провів із командою три збори – в Кисловодську, Туреччині та Італії. У принципі, підходив їм, але ми не знайшли спільної думки щодо умов контракту. І так я повернувся у Дніпро, однак Грозний, очевидно, мене в складі не бачив і запропонував поїхати в оренду на два місяці в «Ниву». Приїхав на збір команди в Закарпаття з травмою, яка хоч і не була серйозною, але дошкуляла, і я в офіційних матчах здебільшого виходив на заміну. Той час пам’ятаю не з кращої сторони, його собі в актив занести не можу, та й з деякими керівниками клубу розійшлися не дуже добре.
– Той період був для Вас, мабуть, найскладніший, адже, переглядаючи статистику, бачу, що в жодній команді Ви надовго не затримувались («Прикарпаття», «Тисмениця», «Динамо» Львів)…
– Після повернення з оренди в «Дніпро» мені одразу запропонували перейти в «Прикарпаття». Помилився я чи ні, прийнявши це запрошення? Однозначно сказати важко, однак той період, особливо перший рік мого перебування в Івано-Франківську, можу занести собі в актив, зіграв усі матчі в основі, чимало забивав голів, а «Прикарпаття» зайняло у вищій лізі найвище у своїй історії 10 місце. Однак коли новий тренер Анатолій Заяєв зимою запросив «своїх» футболістів, у нас виникли непорозуміння, він не бачив мене в основному складі. Тоді я попросився в оренду у львівське «Динамо», яке грало в аматорському чемпіонаті України і де тренером був Михайло Вільховий, з яким я працював ще на зорі своєї футбольної кар’єри в «Карпатах» з Кам’янки-Буської. Перейшов туди буквально на півтора-два місяці, але якби зараз треба було зробити такий крок, цього не сталося б. Там отримав важку травму. В Луцьку в одному з епізодів гравець суперника мене відштовхнув, я невдало приземлився на праву ногу, відчув хрускіт у коліні. Після обстеження виявилось, що в мене розірвані передня хрестоподібна зв’язка і меніск. Ще якось мучився з тією травмою, а зимою 1999 року зробив операцію, після якої довго відновлювався….
– Свого часу Ви поїхали грати у Бельгію, але виступали там лише на аматорському рівні. Що сталося, чому так різко пішли вниз?
– Мені зателефонував знайомий і сказав, що є варіант підписати контракт з «Антверпеном», який на той час грав у вищій бельгійській лізі. Однак я тоді саме залікував травму і був далекий від потрібних кондицій. Коли туди все-таки приїхав, мені запропонували пройти тести і, напевно, їм не підійшов. Коли хотів їхати додому, стався казус. Купивши квиток і намагаючись сісти в автобус, водій відмовився мене везти через кордон, сказав, що в нього будуть проблеми, бо, виявляється, я прострочив візу на один чи два дні. А на літак не вистачало грошей. Тож вирішив затриматися ще на якийсь час, щоби трохи підзаробити й повернутися додому принаймні без боргів.
– І затрималися не на один рік…
– На цілих 7 років! Потрібно було на життя чимось заробляти. Брав велосипед і їздив по регіону, де мешкав, запитуючи, чи потрібна робоча сила. Працював на різноманітних роботах – у полі, саджав та сортував груші тощо…
– І все ж таки футбол не залишили?
– У містечку, де мешкав, була футбольна команда «Ост Мале», яка виступала, за українськими мірками, у другій лізі чемпіонату області. Вже коли остаточно відновився від травми, попросився до них на тренування. Згодом став виступати за дублерів, а після 2-3 поєдинків мене взяли в основну команду, за яку відіграв цілий сезон. Грав за мізерні гроші, але тоді для мене це не було головне, паралельно працюючи, хотів набрати ігрову форму. Одного разу вийшов на українців з Антверпена, які порекомендували мене напівпрофесіональному клубу «Сінт-Ленартс», який змагався у чемпіонаті провінції Антверпен. У цій команді відіграв три з половиною сезони, здобув путівку до 4-го дивізіону чемпіонату Бельгії. У Бельгії почав забивати голи, які мені ніколи не вдавалися в Україні – і з центру поля, і з 30-ти метрів. Напевно, я добре «закачав» ногу, тому удари були потужними і часто точними. Там у кінці кожного чемпіонату вболівальники визначають трьох кращих футболістів команди. У сезоні 2004/2005 років мені дали друге місце та нагородили «Срібною бутсою».
– У Бельгії заробили великі статки для безбідного життя у майбутньому?
– Абсолютно ні. Важко заробити, коли ти не маєш дозволу на роботу. Оскільки права на роботу в мене не було, то працював, як у нас кажуть, «по-чорному». Хоча певну інтеграцію у Бельгії пройшов, скажімо, був слухачем суддівських курсів, обслуговував матчі обласного рівня, дитячі і дівочі змагання. Навіть направляв у відповідні органи запити щодо узаконення мого перебування в Бельгії, однак отримав відмову. Після чого моє подальше перебування в цій країні було неможливим…
– Як це сім років бути без сім’ї, не виникало непорозумінь на цьому ґрунті?
– Трохи було, але дружина все добре розуміла. Вона зі старшим сином приїздила до мене в Бельгію на 2-3 тижні і їхала назад. Було, звичайно, важко самому, особливо тоді, коли не було постійної роботи, однак ні про що не жалкую! Великих статків не заробив, але придбав багатий життєвий досвід.
– У Бельгії доводилось перетинатися з нашими співвітчизниками – відомими футболістами Олегом Ящуком, Сергієм Серебряниковим?
– Лише з Ящуком, та й то мимоходом, адже особисто його не знав. Та й у мене такий характер, що навіть якби знав, навряд чи б звертався за допомогою.
– Після Бельгії повернувся в Україну…
– Ні, одразу з Бельгії поїхав до Іспанії. Багато знайомих із Золочева працювали в Мадриді офіційно і запропонували мені туди переїхати, сказавши, що там легше отримати документи. Так я опинився в Іспанії, робив на будові підсобником майстра із кладки плитки, мармуру тощо. Спершу колотив розчин та подавав плитку, а згодом і сам навчився її класти. Не забував, звичайно, і про футбол. У Мадриді було три українських команди, одну з яких, а саме ФК «Львів», я тренував і сам виходив ще на футбольне поле. Що цікаво, президентом того клубу є виходець зі Збаразького району Тернопільської області. Однак в Іспанії довго не пробув, адже там завагітніла дружина і їй було важко переносити тамтешню спеку (40-45 градусів). Спершу вона поїхала додому, а через два місяці, в жовтні 2007 року, і я повернувся в Україну.
– На Батьківщині з футболом не зав’язали….
– На початках знайомий Володимир Уштан запропонував пограти у футзал, а потім у великий футбол за ФК «Рава» з Рави-Руської. Далі було запрошення тренувати юнаків у рідному Золочеві та паралельно виступати за «Сокіл», з яким тоді виграли суперкубок Львівщини та дійшли до фіналу кубка області.
– Яким чином опинилися в структурі львівських «Карпат», працюючи з їхніми молодими вихованцями?
– Моє помешкання знаходиться у Львові біля стадіону «Прогрес». У 2008 році, коли у мене народився молодший син Данило, з коляскою прогулювався по стадіону, де саме відбувався матч «Карпат» у дитячо-юнацькій футбольній лізі. Колишній директор Богдан Степанович Цап запитав, що я зараз роблю і запропонував роботу в СДЮШОР «Карпати». Через місяць мало би бути 10 років, як я там почав працювати.
– Можете похвалитися своїми відомими вихованцями?
– Перший мій вік – були діти 1999 року народження. Їм тільки зараз буде по 19 років. Довівши їх із 4 до 9 класу, передав іншому тренеру. Такі у школі існують правила. В 11 класі ця команда стала срібним призером ДЮФЛ України. З неї кілька чоловік грають у дублі «Карпат», першості U-19, натомість у Прем’єр-лізі ще поки ніхто не виступає. А щодо досягнень цієї команди саме під моїм керівництвом, то в 2013 році в Криму, який тоді ще був українським, виграли престижний кубок Президента, де «Шахтар» був третім, а київське «Динамо» – п’ятим. Це було, мабуть, найпам’ятніше досягнення мої вихованців, хоча в 2011 році ще була звитяга в турнірі на приз «Шкіряний м’яч», фінал якого відбувся в Луганську.
– З дружиною Наталею виховуєте двох синів – Віталія та Данила. Чи бачите їх у футболі?
– У Віталія є талант, але, на жаль, у нього немає того характеру, який був у мене. Для мене чим було важче, тим мене більше заводило. Він же звик, що йому все легко дається, а коли трохи важче, то не може себе пересилити. Однак я його ніколи не заставляв, щоби він був професійним футболістом. Нині син працює у футзальній команді «Енергія» зі Львова масажистом-реабілітологом. З цією командою двічі поспіль став срібним призером української Екстра-ліги та один раз володарем кубка України. Тому вважаю, в житті він себе знайшов. Що ж до меншого сина Данила, якому раз 10 років, то він ніби любить футбол, навіть малює тактичні схеми, однак з 4 років відвідує секцію з акробатики. Коли йому було три роки, він на кухні між двома табуретками сів на шпагат. Я зростав на кінофільмах за участю Жан-Клода Вандама, і в одному з них – «Кривавий спорт» – цей актор так само сів на шпагат на табуретках. Подібна розтяжка дана від природи, і я віддав його саме на акробатику. Але знову ж таки завдань жодних перед ним не ставлю, нехай розвивається, а життя покаже, ким він буде.
– Доля подарувала Вам таку можливість втретє повернутися до Тернополя, але вже в якості головного тренера місцевої «Ниви». Для Вас це буде перша тренерська робота з дорослою професійною командою. Чи немає мандражу?
– Мені вже не так мало років, щоб я мандражував. Маю досвід роботи з дорослою командою, другий рік очолюючи «Сокіл» (Борщовичі), який виступає в першій лізі чемпіонату Львівщини. Прийшовши минулого року до команди, грали досить непогано, вибороли п’яте місце, а в 2018 році є лідерами, вигравши всі шість поєдинків. Однак, чесно кажучи, хочеться попрацювати у професійному футболі, йти вперед, щоб я потім собі не говорив, чому не спробував. Не знаю, вийде в мене щось у «Ниві» чи ні, але мандражу перед новим викликом немає.
– Яку мету ставите перед собою і Вашою новою командою?
– Хочу зробити такий колектив, щоби кожен футболіст горою стояв один за одного, щоби не було недомовок, окремих угрупувань тощо. Якщо комусь щось не подобатиметься, щоби міг підійти до мене і сказати це у вічі, а не за спиною. Коли мікроклімат буде хороший, тоді й буде результат. Як колись казав метр тренерського цеху Валерій Лобановський: «Дисципліна б’є клас!» Цього принципу дотримуюсь і я у своїй роботі.
– Наскільки обізнані зі справами «Ниви», чи будете значно оновлювати її кадровий потенціал, чи можна очікувати на приїзд до Тернополя Ваших вихованців із львівських «Карпат»?
– Буду предметно говорити по цьому питанню з директором ФК «Нива», який більше знає тернопільський футбол, і спільно вибиратимемо кандидатів, яких можна було б запросити на товариські матчі, щоби переглянути рівень їхньої гри. Я вже мав бесіду з керівництвом тернопільського клубу і повідомив своє бачення, щоб у «Ниві» виступало більше тернопільських футболістів або у крайньому разі з Галичини. І якщо до команди прийде хтось з іншої області, то цей гравець має бути хоча б на півголови кращим за доморощеного. Бо сьогодні маємо таку ситуацію, що кращі тернопільські вихованці, той же Ігор Курило чи Богдан Семенець, грають за команду Хмельницької області.
– Чи поставлено перед Вами якісь турнірні завдання, адже Ваш попередник не виконав саме завдання здобуття путівки до першої ліги?
– Ведучи перемовини з керівництвом ФК «Нива», насамперед ішлося про створення бойового колективу та облаштування тренувальної бази. Ніхто не ставить переді мною завдання виходу до першої ліги. Якщо ж молодь покаже гру, достойну першої ліги, то це буде дуже добре, але поки такого завдання немає.
– Коли Ви тільки приїхали до Тернополя, то це був один з найзірковіших періодів в історії «Ниви», вболівальники тисячами відвідували стадіон, а матчі з лідерами були заповнені під зав’язку. Думаю, Вам відомо, що «Нива» вже два роки грає поза Тернополем. Наскільки фактор рідного глядача важливий для успішної гри команди?
– Дуже приємно згадувати про підтримку тернопільських уболівальників. Кожен матч збирав повні трибуни, які гнали нас уперед. Навіть після ігор люди не йшли додому, а збиралися на площі, поруч зі стадіоном, й обговорювали перипетії матчу.
Для команди фактор присутності рідного глядача дуже важливий, і чим більше їх буде, футболісти, виходячи на поле, відчуватимуть це і не зможуть грати на 50 відсотків. А маючи такий стадіон, як у Тернополі – рівня української Прем’єр-ліги, гріх на ньому не грати у футбол. Тому я дуже сподіваюся, що «Нива» найближчим часом гратиме саме в Тернополі, адже їздити у Вишнівець навіть на красень-стадіон все-таки нашим вболівальникам накладно…
Віталій Попович
Характеристика гравця Віталія Шумського від футбольних експертів: «Невисокий на зріст Віталій перш за все запам’ятався просто таки бразильською технікою володіння м’ячем. Обіграти одного, двох, а то й трьох суперників на квадратному метрі для нього не складало жодних проблем. Утім Шумський не зловживав індивідуальною грою і завжди відчував момент, коли потрібно віддати м’яча партнеру. Причому його ходи частенько були несподіваними для оборонців команди суперника – він чудово розумів гру і мав талант одним пасом максимально загострити ситуацію поблизу чужих воріт».
Джерело: Тижневик "Номер один"
3410