Після революції Гідності борців із корупцією, беззаконням та тих, хто просто публічно називає речі своїми іменами, побільшало. Вони спрямовують свої зусилля на просування соціальних, політичних, економічних, екологічних змін із бажанням зробити поліпшення в суспільстві. І насправді інколи досягають кращого результату у своїх діях, аніж місцева влада.
Та події останніх місяців змушують мене визнати, що бути активістом у нашій державі – небезпечно. Небезпечно обурюватись діями чиновників, небезпечно захищати парки та загальнодоступні зони від забудов, небезпечно цікавитись, куди йдуть гроші платників податків, небезпечно вести блоги, небезпечно навіть жити та ходити по вулицях.
Якщо проаналізувати напади на громадських активістів, то їхня кількість лякає. Трапляється так, що на людей з активною громадською позицією нападають і двічі, і тричі. Уявіть собі, людина, виходячи з дому, кожного разу обіймає близьких і задає собі запитання: «Чи повернусь я сьогодні живим?»
Як на мене, люди, які боряться із корупцією у регіонах і викривають місцеву «мафію», яка вже традиційно ховається за депутатським чи іншим мандатом, заслуговують не тільки на повагу, а й на безпеку. Та, на жаль, законотворці не бачать або не хочуть бачити цієї прогалини у законодавстві. У Кримінальному кодексі України є дві статті, які мали б регулювати питання відповідальності за злочини проти людей з активною громадською позицією. Це стаття, що стосується посягання на життя державного чи громадського діяча, та стаття, яка стосується погроз та насильства щодо вищевказаних осіб. Вони передбачають позбавлення волі, в тому числі й довічне. Та закон не надає чіткого визначення, хто є громадським діячем, лише перелік державних.
Зміни у ці статті востаннє вносились у 2016 році, вони розширювали коло державних діячів, але жодним чином не додумалися сформувати визначення діяча громадського. У разі замаху на життя громадського діяча кримінальні справи найчастіше порушуються або за нанесення тілесних ушкоджень, або за статтями про розбій, або ж хуліганство, і розслідуються відповідним чином.
Якщо раніше активістам просто погрожували, то тепер перейшли до реалізації. За цей рік країною прокотилася хвиля гучних і резонансних справ. На Харківщині знайшли повішеним місцевого активіста-еколога. Хлопцю було лише 23 роки. Правоохоронці так і не змогли встановити причину такого вчинку. У Києві було скоєно напад на «кіборга» Дмитра Вербича, який захищав ДАП протягом 3-х років. Йому нанесли колото-різані рани спини. Світлана Підпала, журналістка та еко-активістка з Одеси, була побита біля власного дому, коли поверталася до дітей із подарунками. Сергій Стерненко – активний учасник революції Гідності, на нього нападали тричі, і лише після останнього разу він отримав охорону, та не від держави, а від друзів.
Михайло Кузаконь та Григорій Козьма – на них наїхала вантажівка, і все б нічого, якби не той факт, що водій автівки вискочив з машини на ходу, пересів на попередньо схований мопед та зник із поля зору. Віталій Чернявський, волонтер, його авто разом із ним підірвали у Кам’янську. Віталій Олешко, ветеран АТО – вбитий пострілом у спину серед білого дня на очах власної дружини та більше 10 очевидців.
Віталій Устименко, голова одного з осередків «Автомайдану», був побитий серед білого дня і доставлений у лікарню з травмою голови та різаною раною. Сергій Нікітенко, журналіст та діяч руху «Чесно», був побитий двома молодиками серед білого дня. Катерина Ганзюк, молода активістка, також зазнала нападу, її облили кислотою, дівчина отримала понад 30% опіків тіла. Олег Михайлик, громадський діяч, що активно виступав проти незаконного будівництва на пляжі Ланжерон в Одесі, в чоловіка стріляли, зараз він перебуває в реанімації. Звісно, я не можу оминути увагою й Тернопіль. У лютому 2018 було скоєно напад на колишнього депутата міської ради Ігоря Турського. Серед білого дня у центрі міста на нього напали невідомі з ножем.
Це – невичерпний перелік постраждалих. Насправді їх набагато більше, просто цим справам не було надано широкого розголосу.
На жаль, усі ці історії можуть підтвердити той факт, що в Україні справедливість пасе задніх, вседозволеність – на фінішній прямій. Роботу правоохоронних органів у цій категорії справ навряд чи можна назвати ефективною. Зазвичай поліція шукає причину цих злочинів лише через призму побутових або особистих мотивів.
Мій викладач із кримінального права часто на своїх парах любив повторювати: безкарність породжує вседозволеність. Тоді ще, будучи студенткою, я не надавала цьому твердженню належного значення, мабуть, таке усвідомлення приходить лише із досвідом. Зараз же, спостерігаючи за кваліфікацією злочинів, за тим, як пропри арешти виконавців, не знаходять основних замовників, мимоволі розумієш, що поки не буде покарано тих, хто тягне за ниточки, поки не буде активних дій зі сторони влади, допоки поліція не почне попереджувати ці злочини, ми так і будемо варитися у котлі хаосу та беззаконня. Звісно, я буду сподіватися, що моє передбачення не справдиться.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812