Віртуоз у своїй справі, який досконало володіє саксофоном та вокалом із хрипотою, що зачаровують. Його можна почути у рідному Тернополі, на Андріївському узвозі в Києві, на площі Ринок у Львові, на Дерибасівській в Одесі та у зоні АТО, де чутно відголосок автоматних черг. І всюди він зі своїм другом – музичним інструментом. Почувши його гру лише раз, ви ніколи її не сплутаєте з іншим виконавцем. Для наших читачів чи не вперше про музику та своє життя розповів відомий тернопільський музикант Василь Карапулько.
«Керівник хору вигнала мене з класу зі словами: «Є люди, яким на вухо наступив ведмідь, а тобі, Васильку, – слон»
– Музичних інструментів насправді багато, чому Ви обрали саксофон, і взагалі з чого почалося Ваше захоплення музикою?
– Мабуть, варто почати з того, що сам я родом із села Городниця Підволочиського району. Саме там навчався у школі й відвідував хор. І ось одного разу під час виконання пісні «Что тебе снится, Крейсер Аврора», керівник хору Марія Микитівна вигнала мене з класу зі словами: «Є люди, яким на вухо наступив ведмідь, а тобі, Васильку, – слон». Думаю, що завдячуючи їй, я став музикантом (посміхається, – авт.). У той день повернувся додому в сльозах, і вже через тиждень почав грати у сільському духовому оркестрі, мене туди відвів батько, бо я дуже просився. Тоді починав із труби і вже через рік уперше зіграв самостійно на весіллі. Напевне, це й було початком мого творчого шляху. Пройшов час, і батько поставив мене перед фактом: або я купую саксофон і вчуся на ньому грати, або кидаю музику. Я взяв гроші, які заробив, граючи на весіллях, та купив свій перший інструмент.
– А хто займався Вашим навчанням на саксофоні?
– Пам’ятаю як зараз, 2 вересня 1983 року я приїхав до музичної школи в Тернополі до дуже хорошого вчителя Мефодія Чубатого. Це була надзвичайно талановита людина, патріот, націоналіст. Його у 1967 році показово судили разом з Ігорем Геретою як організаторів націоналістичної банди. Навчався у нього протягом року, за цей час він став для мене не те що вчителем, а другим батьком. Навчав не лише музики, а як по совісті жити в цьому світі. Після цього вступив до Теребовлянського культурно-освітнього училища і став першим випускником по класу саксофона. Згодом вступив до Київського інституту культури.
– Наскільки мені відомо, окрім того, що Ви майстерно граєте на саксофоні, ще й співаєте, незважаючи на те, що Вам свого часу сказав керівник хору. Як так трапилось?
– Знаєте, бувало таке, коли від мене мікрофон просто забирали (посміхається, – авт.). Казали, щоби краще грав, а не співав. Думаю, у той момент мій голос був не дуже зв’язаний зі слухом. Та я мав велике бажання вдосконалюватись. Брав майстер-класи у відомих виконавців, зокрема у солістки Міланської опери. Зараз мені дуже поталанило, відвідую зону АТО з оперною концертно-камерною співачкою Аллою Кучерук, яка також мене навчає.
«За все своє життя жодного разу не сказав, що вмію грати на саксофоні»
– Ну справді, Ви оволоділи саксофоном, тепер час вчитися співати…
– За все своє життя жодного разу не сказав, що вмію грати на саксофоні. Я постійно навчаюся, це такий інструмент, який ніколи не опануєш до кінця. Зараз у мене три саксофони: альт, тенор та сопрано. Окрім цього, я ще граю на сопілці, губній гармошці, також опановую дудук. От нещодавно виконував соло на суоні (китайський музичний інструмент) з національним президентським оркестром у Київській філармонії під час проведення днів китайсько-української дружби.
– Зараз Ви часто у роз’їздах і в Тернополі Вас важко застати. Чи не було думок перебратися в інше місто? Приміром у Київ, де Ви частий гість, там і перспектив, мабуть, більше?
– Я люблю Тернопіль і хочу жити тут або поблизу. Звісно, перспектив більше, але ж я займаюся не лише музикою. Приміром, зараз беру участь у програмі з іноземними інвестиціями для підняття малого та середнього бізнесу, вважаю що українська кооперація врятує економіку. Також є членом Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), зараз активно працюємо над збереженням історичного майдану в Полтаві, який є композиційним центром і символом міста. Це пам’ятка містобудування й архітектури національного значення, а її хочуть зруйнувати. Окрім цього, я голова міжнародного благодійного фонду «Культурна спадщина меценатів Браницьких». Історія цього роду – це велика сторінка української історії. Вони були другими після Потоцьких земельними магнатами України. Імовірні вихідці із Львівщини швидко освоїли простори від прекрасних Шацьких озер на Волині до сивого Славутича-Дніпра, від хвойного Полісся і до степової Таврії – всюди були розкидані маєтності графів. Це була ціла держава в державі зі своїм управлінським апаратом, системою чиновництва, економікою, силовими структурами та столицею у Білій Церкві.
Маючи колосальні матеріальні можливості, графи не витрачали їх лише на задоволення власних потреб. Свої кошти вони нерідко асигнували на різні меценатські цілі. Чого варта лише графиня Олександра Василівна Браницька, на кошти якої було споруджено понад два десятки православних церков, збудовано кілька лікарень, чудовий парк “Олександрію”, викуплено тисячі боржників, надано чимало стипендій. Ця аристократка добре розуміла, все, що ми робимо для себе, помирає разом з нами, а те, що залишаємо для ближніх, робить наші імена, щонайменше, довговічними.
Ми знайшли ліс, який, найімовірніше, був посаджений Браницькими, і зараз працюємо над тим, щоби захистити цю ділянку і надати їй статус історичної пам’ятки.
«В іспанських квартирах настільки тонкі стіни, що сусідам усе чути: як почали дитину, як вона народилася, як виросла»
– Ви проживали деякий час за кордоном, що Вас спонукало покинути Україну?
– Я жив у Мадриді. Тоді був час такий, потрібно було заробляти гроші, а в Україні такої можливості не було. Тому виїхав на заробітки, працював на будові.
– Саксофон був у Іспанії разом з Вами?
– Ні. Придбав саксофон уже в Мадриді. Як музикант, я дуже хотів грати, та й, зрештою, це було необхідно для того, щоби не втрати хисту. Музикант у цьому плані дуже подібний до спортсмена. Якщо спортсмен не займається певний час, він ніби повертається назад і потрібно все наздоганяти, так і в музиці. Взагалі Мадрид – одне з найгамірливіших міст у світі. Я грав в основному на вулиці, щоби не втратити профіль, бо у квартирах настільки тонкі стіни, що сусідам усе чути: як почали дитину, як вона народилася, як виросла (посміхається, – авт.).
Згодом потоваришував з іншими музикантами і ми створили гурт «Клен», який складався з ударних, бас-гітари, ритм-гітари, клавіш та саксофона. Ми грали на весіллях та концертах. Потім мене запросила польська асоціація і я грав під їхнім прапором на фестивалях. Познайомився і співпрацював з відомим польським гуртом «Будка Суфлера». Вони співали гірських гуральських пісень та польське ретро. Ця музика відгукувалась у мені, я сумував за домом. Вони запрошували мене до співпраці в Польщі, та я відмовився.
– А чому відмовились?
– Я дуже хотів додому, до своєї родини. На той момент провів 7 років у Іспанії безвиїзно. Мені Бог подарував хорошу сім’ю і хорошу дружину. Напевне, завдячуючи її терпінню та довірі, ми досі разом.
«Доброго вечора, Вам молодого зятя не треба?»
– А як Ви познайомились зі своєю дружиною?
– О-о-о, це було чудо і познайомив нас… саксофон. Сталося це у 1991 році під час святкування Дня зв’язку (моя тепер уже дружина працювала у тій сфері). Я тоді виступав у місцевому ресторанчику разом з Василем Хлистуном, який там співав, та моїм другом Женею, дуже талановитим клавішником. І ось того вечора багато дівчат несли мені квіти. А Женя каже, то дурниця, що тобі квіти несуть, он сидить одна дівчина, оце тобі буде добра жінка, якщо зможеш її завоювати. А тоді ж було так: якщо не домовились дівчата між собою, то могли в однакових сукнях прийти, бо у ЦУМ завозили все одноманітне. І ось моя майбутня дружина сидить за столом, а поряд з нею, як я подумав на той момент – її мама, бо вони були у сукнях з однакового матеріалу, тільки фасони різні. І я підходжу до її «матері» і кажу: «Доброго вечора, Вам молодого зятя не треба?» А вона відповіла: «Треба!» І я беру її «доньку» до танцю. Так і познайомився. Вже потім дізнався, що «мама» насправді її керівником була. І от ми вже разом 27 років, а 9 листопада святкуватимемо річницю.
– На даний момент Ваша сім’я – це…
– Дружина, я, син та дочка. Сину 26 років, він кандидат у майстри спорту із пауерліфтингу. Робить усе для того, щоб отримати майстра спорту. Доньці 20 років, вона кандидат у майстри спорту з регбі, навчається в університеті та підпрацьовує офіціанткою.
– Окрім Вас, ще хтось у родині грає на музичних інструментах?
– Донька грає на саксофоні і я дуже радий цьому. Раніше вона займалася в музичній школі по класу фортепіано, але я побачив, що у її вчителя, м’яко кажучи, не дуже правильний підхід до викладання. І тоді мені довелося легенько «наперти» не силою, а морально підготувати доньку до того, щоби вона обрала саксофон. Так і сталося.
– А можна почути, як Ви граєте в парі – батько та донька?
– Ми іноді граємо разом, але лише вдома. Так склалося, що я в роз’їздах, та й донька зайнята навчанням і роботою. Але у неї вже був, так би мовити, творчий дебют, вона відіграла годинний концерт на весіллі у подруги.
– Для дружини часто граєте?
– Не грав жодного разу! Нас музика познайомила, цього достатньо (посміхається, – авт.). Знаєте, рано чи пізно дружина музиканта задає запитання: «А кого б ти обрав – музику чи мене?» Таке ж запитання я отримав від своєї дружини і тоді відповів їй: «Із саксофоном я раніше познайомився». Вона, звісно, образилась на мене, але потім зрозуміла і більше таких запитань не задає. Знає, що я її люблю. У нас дуже довірливі стосунки. Я брав шлюб у церкві і давав клятву перед Богом, що буду з нею, незважаючи ні на що. А коли я даю обіцянки, то їх виконую.
– Часто проводите час із сім’єю?
– Ні, але стараюсь виділяти на це час. Можливо, ці миті якраз і є такими цінними, бо трапляються не так часто, як би нам того хотілося.
«За кулісами виникла суперечка з «Братами Гадюкіними», чиє місто краще»
– Ви часто імпровізуєте у своїх виступах?
– Імпровізую я завжди. Коли мене запитують, який репертуар підібрав до виступу, то я не готовий цього сказати. Можу зрозуміти, що мені грати, тільки тоді, коли побачу публіку. Знайомлячись з аудиторією, я в той момент розумію, що їм потрібно дати. Іноді доводиться бути і ведучим, і співаком, і музикантом одночасно. Коли ще існував мій проект «Батяри», то колектив не знав, якою буде наступна пісня. Все залежало від слухача і від того, чи готовий він слухати і чути. Зазвичай я граю джаз, а у більшості випадків – це чиста імпровізація.
– Що ж це за «Батяри» і чому припинили своє існування?
– Свого часу це був чудовий музичний гурт і, направду, навіть іншим музикантам вартувало послухати. У нас була своя манера виконання. Був задіяний і саксофон, і баян, і клавіші. Це був чудовий час із чудовими людьми. Та згодом гурт перестав користуватися попитом. Але я думаю, що коли виступати раз на місяць, то це не перспективно, тому ми вирішили розійтися, хоча в інтернеті й досі можна знайти багато наших записів.
– З ким із відомих виконавців Ви виступали на одній сцені?
– З Ріком Вейкманом, це британський клавішник і композитор, учасник рок-гурту «Yes». Гурт «Вій», колектив Київського театру та естради, гурт «Рутенія». Костя Єрофеєв (солітст гурту «Рутенія») був моїм добрим другом, шкода, що він так рано пішов. Насправді виступів було багато. Це і відомі у своїй рідній країні іспанські гурти, і вищезгадана надзвичайно популярна у Польщі «Будка Суфлера», Чеслав Неман – польський співак українського походження, композитор, автор текстів пісень. Зараз часто виступаю з моїм близьким другом, композитором, піаністом, який є уособленням українського джазу та співаної поезії в джазі, – Сергієм Шишкіним. Для мене він надзвичайно сильна людина. Він, знаєте, переніс два інсульти і навчався наново говорити й ходити, не те що співати та грати. Завзяття та сила духу поставили його на ноги і зараз він далі продовжує свій творчий шлях. На його ювілей ми разом відіграли концерт. У тому, що я маю високий рівень майстерності, частково завдячую таким музикантам.
– До мене доходили такі чутки, що свого часу Ви спілкувалися з легендарним гуртом «Брати Гадюкіни», і подейкують, що рядки про Васю у пісні «Файне місто Тернопіль» саме про Вас…
– Це я той Вася, що «старався не трусити попіл», із пісні «Файне місто Тернопіль» гурту «Брати Гадюкіни» (посміхається, – авт.).
– А як сталося, що «Гадюкіни», так би мовити, увіковічили Вас у своїй пісні?
– В 1994 році у Львові проходив фестиваль «Альтернатива». Саме на одній сцені мені довелося грати з «Братами Гадюкіними». За кулісами у нас виникла суперечка, чиє місто краще. Я відстоював Тернопіль, а Кузьмінський – Львів. Тоді я виграв, мене врятував наш ставок. В ті часи у Львові воду давали лише на кілька годин, і я апелював йому тим, що у нас вода є постійно, бо ж маємо ціле озеро (посміхається, – авт.).
Це був не останній раз, коли пересікався з гуртом «Брати Гадюкіни». У листопаді 1998 року ми були разом на відкритті Національного культурного центру України в Москві, на Арбаті. Також були присутні Марічка Бурмака, «Плач Яремії», «Мертвий Півень», гурт «999». Пам’ятаю, тоді трапився прикрий випадок, до нас на сцену прилетіла скляна пляшка із фразою «Получите хохлы!». Завдяки правоохоронцям вдалося спіймати того чоловіка, ним виявився корінний киянин, який протягом певного часу проживав у Москві. Мабуть, уже тоді панували якісь певні настрої, які зараз і призвели до тієї ситуації, що в нас відбувається.
«Треба бачити, як люди під час виступів сміються, а через кілька хвилин плачуть, коли лунає пісня «Рідна мати моя»
– Що стало поштовхом до Ваших поїздок на схід?
– Я – патріот! Усе почалося з допомоги Майдану. Згодом, коли почалася війна, я не зміг цього проігнорувати. В зону проведення бойових дій ми возимо з однодумцями волонтерську допомогу та презентуємо концерти. Знаєте, це треба бачити, як люди під час виступів сміються, а через кілька хвилин плачуть, коли лунає пісня «Рідна мати моя». У такі моменти розумієш, що музика їх зачіпає до глибини душі, вони згадують батьків та рідних. Ми часто їздимо на «нуль», там почуття сприйняття тексту та музики дуже загострене. Такі концерти дозволяють їм хоча б на короткий час забути про війну.
Музика та пісня роблять велику ідеологічну роботу. На концерти приходить і місцеве цивільне населення. Музика змінює людей, вони бачать наше ставлення і те, яка біда насувається з тієї ворожої сторони. Потроху змінюється і форма мислення, і менталітет, але на все потрібен час, бо важко вибити той клин, який забивали довгі роки під час панування радянщини.
Я радий, що можу зробити щось добре для своєї країни та людей. Нещодавно отримав 12-променевий Всесвітній Орден Зірки «CREDO AD ASTRA» за відстоювання інтересів держави.
– Що для Вас взагалі музика? З якою музичною композицією Ви б асоціювали своє життя?
– Відповім просто: музика – це життя! А щодо композиції, то це, мабуть, пісня, яку виконує Френк Сінатра «My way», що в перекладі звучить як «Мій шлях» (починає наспівувати, – авт.).
– Ваша улюблена композиція – це…
– Є багато чудових творів музичного мистецтва. Напевне, улюбленими є ті речі, для розуміння яких потрібно прожити життя, щоби виконати. Які необхідно розуміти, знати, що ти граєш і що співаєш. Це і пісня, про яку я згадував, Френка Сінатри, і українська надзвичайної сили пісня, слова до якої написав Дмитро Павличко – «Два кольори». Взагалі у мене в репертуарі багато пісень та музичних композицій. Але я прихильник української музики, народної музики, яку можна та треба розвивати, виводити її на планетарний рівень. Є величезний пласт культури, тому треба його розкривати. Коли закордонні співаки чи гурти на наших піснях і мелодіях роблять всесвітньо відомі хіти, а ми цього не робимо, то як це? В Україні зареєстровано понад 200 тисяч фольклорних пісень, тільки уявіть собі, жодна країна не може таким похизуватися.
У той же момент мене дивує ставлення до української пісні. Для прикладу, японський школяр, який закінчує школу, знає напам’ять щонайменше 300 народних пісень. А от впевненості, що хоча б сотню знає випускник культурно-освітнього училища, в якого спеціальність «народна музика» чи «хоровий спів», у мене немає.
– Про що Ви мрієте?
– Про те, щоби мої діти прожили своє життя людьми. Хочу прожити життя людиною і сам. Знаєте, український релігійний діяч Любомир Гузар сказав: «Хочу бути Людиною». На жаль, так сталося, що на цій планеті мало Людей. Зараз для мене це основне. Я вже доріс до такого рівня, коли не головне матеріальні статки. Потрібно лишити по собі слід, зробити щось корисне і добре для своїх людей.
– А що б Ви побажали нашим читачам?
– Хочу бачити усіх вас із радісними обличчями, щоби навколо з Божою поміччю відбувалося те, що спонукало б до радості. Аби у кожній хаті був добробут, здоров’я та щастя. І щоб усі ми жили під мирним небом України…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812