Крик душі, так назвала свою розповідь Іванка, молода дівчина, котра не хоче вже стукати в жодні двері та й згадувати час, коли потерпала від знущань з боку родини. Насправді це досить страшно, адже родина – це ті люди, котрі повинні захищати, підтримувати і любити, по крайній мірі, ми звикли так думати і хотіли би, щоб це було правдою. Іванка таки наважилася розповісти свою життєву історію, адже хоче одного, щоби кожна жінка розуміла, що в світі є повага і на неї заслуговують абсолютно всі – і циганка, і мільйонерка. Отож до слова запрошуємо тернополянку Іванку…
«Мама сказала татові, що я не чиста, «залетіла»
Моє дитинство проходило, напевне, як у всіх. Мене любили найбільше, як мені казали, купували нові сукні, іграшки. Пам’ятаю, як на день народження тато мені купив велику ляльку, я її назвала Оленкою. Це була моя донечка, я з нею не розлучалася, вона вміла казати «тато» й «мама». Подруги завжди просили дати погратися лялькою. Мене виховували простою дитиною, у нас не дуже багата родина була. В сім’ї нас було четверо – двоє сестричок і братик. Я ніколи не помічала різниці між нами, любили батьки всіх однаково. На свята всім завжди були подарунки, нікого не ображали. До моїх 17-ти ми жили всі разом, потім сестри почали виїжджати до міста на навчання. Я також поїхала, вступила до коледжу, хотіла стати кулінаром і відкрити своє маленьке кафе або круасанну ресторацію (сміється, – авт.). Любила пекти разом із мамою. На третьому курсі почала підпрацьовувати в місцевому барі офіціанткою, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Олегом. Зустрічалися ми п’ять років, за цей час до нього претензій не було, він був із сільської багатодітної родини, тому працювати почав рано, щоби допомагати батькам. Моїм батькам це сподобалось, і вони схвалили мій вибір. Сталося так, що після освідчення я завагітніла, розписувалися ми з чоловіком, коли я була на 8-му тижні. Термін зовсім маленький, ми нікому нічого не говорили, я думала, що це буде сюрпризом. Гучного весілля не робили, вирішили зекономити кошти. Після офіційної частини зібралися за одним столом і мої батьки наполягли, щоби ми перший час пожили у них. Я погодилася і натиснула на Олега, щоби й він не був проти. На власну квартиру в нас поки грошей не вистачало, але до народження малюка вирішили, що підзбираємо та свою молоду сім’ю будемо будувати на нашій території. Жили спокійно до одного злощасного дня, коли я відмовила мамі вішати тюлі. Смішно насправді, але, як кажуть, у дрібницях ти починаєш бачити істинне лице людини. Мама запитала, в чому причина, я відповіла, що крутиться голова, боюся.
«Раніше не боялася, а тепер чого? Ти часом не «пузата»?» – запитала мама. Я промовчала. Виразу її обличчя я не забуду досі. Вона блідніла на очах. Схопилася за серце і пішла до себе в кімнату. Я дуже перелякалася. Ввечері, коли Олег і тато прийшли з роботи, ми сіли вечеряти. За столом мама сказала татові, що я не чиста, «залетіла» і мовчить. Тато не розумів, що сталося, і запитав у мене. Я постаралася пояснити, що через 2 тижні день народження у мами, і ми хотіли зробити сюрприз – подарувати новину про внука або внучку.
«Ой, не знаю, чи треба мені такий подарунок», – сказала мама. Мого чоловіка дуже образили ці слова, він довго намагався пояснити та якось втихомирити ситуацію, але нічого не вийшло. Того дня ми перший раз серйозно посварилися. Через тиждень мама сказала, щоб я збиралася в місто до лікаря. Я відповіла, що без Олега нікуди не поїду. Вона слухати не захотіла, говорила, що такі речі треба без чоловіків вирішувати. Я зрозуміла, про що вона каже, але вірити в це не хотіла. Знову посварилися з мамою, цього разу вона кричала, що незадоволена нашим рішенням, спочатку варто пожити для себе. Ставила у приклад сестер, які з чоловіками по морях літають, брата, який допомагає їм, гроші з Канади висилає. А ми, костогризи такі, ще й онуків хочемо кинути на їхню шию.
«Мама і тато сказали робити аборт»
Того вечора Олег, прийшовши з роботи, застав мене у сльозах, я лежала і плакала. Здавалося, що голова розірветься. Викликали «швидку», нічого серйозного, переночувала в лікарні, стабілізували тиск і відпустили додому із грізними словами думати про дитину, а не про всякі дурниці. Ми приїхали додому, тут нікого не було, чоловік поклав мене відпочивати. Я задрімала, розбудив мене татів голос, він сказав, щоб я скоренько вставала. Підвелася, вийшла з хати. На подвір’ї за столиком сиділа мама і пила чай. Вона мені запропонувала спокійно поговорити. Я сіла і чекала на розмову. Тато старався спокійно мені пояснити ситуацію, що начебто вони фінансово не потягнуть утримувати мою дитину. Тоді я не могла зрозуміти одного: звідки вони взяли, що будуть її утримувати? На що мама моя відповіла: «А хто? Твоєму Олегові треба батьків утримувати». Глибоко здивована, я заперечувала ці факти. Зарплата Олега дозволяла нам навіть відкласти на квартиру, тому тут вони були неправі. Розмова, яка, на мій погляд, могла завершитися мирно, переросла знов у сварку, але того дня мені мама і тато явно сказали робити аборт. Я намагалася пояснити, що це гріх, що вони мене не так виховали, ми щонеділі родиною в церкву ходили, а тепер пропонують мені дитя вбити. Тато сказав, що воно ще нічого там не має. Я двічі перепитала, чи зрозумів він, що ляпнув, і він двічі мені повторив, що моя дитина, це «воно». Думаю, не варто розповідати, чи було мені образливо, чи плакала я і чи хотіла з ними залишатися. Активно почали шукати квартиру. З кожним днем я чула, яка я погана, як я не порадилася з ними, як мені наплювати на їхню думку. Почали «пиляти» Олега, що він мене розпустив, у руках не тримає. Я довго його просила мовчати, не реагувати на всі ці конфлікти, але якось він не витримав і сказав, що це наша справа, коли заводити дітей. У вас нічого не просимо – ні грошей, ні опіки, дайте дожити пару місяців, а потім з’їдемо на своє помешкання. Я раділа, що мій чоловік так мужньо заступився за нас, і надіялась, що його слова дійдуть до батьків і вони дадуть нам спокій. Так, спокій у нас настав у вигляді ігнорування. До нас не віталися, те, що готувала я, мама не їла. Тато намагався щось казати, питати, але ні до чого доброго це не приводило. Терпіла тільки тому, бо думала про малюка. Коли відчувала перші рухи, зрозуміла, що це найголовніше, а інші речі є безглуздям. Та розуміння моє тривало не довго.
«Я хотіла нормальну дочку, а не «оце»
6 вересня народилася наша перлинка, наш найбільший скарб. Коли я перебувала у пологовому, цілувала маленькі ручки і просила вибачення за бабусю й дідуся, які зовсім не хотіли її ображати. На виписку приїхали батьки Олега, вся його родина, а з моїх не було нікого. Всі витрати на себе взяв Олег та його батьки. Вони пропонували, щоби ми поїхали до них жити. Та я знала, що коли мама і тато побачать внучку, змінять своє ставлення і все буде добре. Олег категорично був проти того, щоби ми їхали до них, але я знов переконала. Приїхавши додому, нас ніхто не зустрів. Чоловік перший забіг у хату, там була вся моя сім’я: брат, сестри з чоловіками. Я була дуже рада їх бачити, нам подарували багато подарунків, я бачила їхні щасливі очі, всі раділи, що донька так схожа на дідуся, а тато мовчки стояв та плакав. Він не показував своєї радості, але я впевнена, що вона була. Мама дуже стримано мене привітала і сказала: «Ну що, тепер на одного громадянина в нашій сім’ї більше».
Перші 4 місяці все було натягнуто, але більш-менш нормально. Олег мені допомагав, ми разом купували одяг, памперси, купали малятко. Годувала груддю до 6 місяців, і напевне, саме це стало поштовхом до нових конфліктів. Коли почало пропадати молоко, мама мене поїла молоком домашнім, за розкладом мені носила їсти, звісно, дякую їй за це. Але молока більше не ставало. Почала вводити прикорм, замінила своє молоко на суміш, педіатр нічого поганого не бачила. Кілька разів чоловік її привозив додому. Її слова, що все добре, мене заспокоювали, а мою маму – ні. Я постійно чула нарікання, що вона сестер годувала до 2 років, а в мене, напевне, мама якась непутяща була і я така, що не можу дитину прогодувати. Після почутого я просто вклякла, потім мене «прорвало», ми сварилися близько 40 хвилин. Мене удочерили, коли мені було п’ять. Я це знала і сприймала нормально, але ніколи не могла подумати, що мама мені це пригадає. Потім ці згадки були частішими. Вона відкрито говорила Олегу, що хотіла нормальну дочку, а не «оце». Що виховувала всіх однаково, а тільки я «виросла тупим створінням». Тато з мамою почали втручатися у нашу сім’ю, до нашої дитини: не так тримаєш, не ту кашу даєш, дай ліпше манку, не клади, посади, чого дали таке ім’я, чого не порадились. Я просила не втручатися, говорила, що заберу дитину і поїду. Реакції не було. Останньою краплею було те, що вона мою доньку назвала по-своєму. Я запитала, чого мама називає її Оленкою, а вона у відповідь мені сказала, що хоче, аби внучка виросла такою, як її старша донька, а не таке, як я. Ці слова мене, напевне, вбили. Я мовчки без жодного слова зібрала речі свої та Ангелінки, дочекалася приїзду Олега, і ми поїхали до його батьків. Я довго намагалася достукатись до їхнього розуму чи душі і по-хорошому, і кричала, а у відповідь отримала сухе: «Якби знали, що ти таке станеш, два рази подумали б».
Після переїзду мені багато чого говорили сусіди, сестри, що я не права, що мені варто вибачитись, бо це батьки. Так, це батьки, які забули, що я тепер також мама і мені потрібні любов і розуміння. Я хочу мати повагу від своїх батьків, а не докори, що я не рідна, тому їм винна. Половину грошей, що ми відкладали на квартиру, Олег віддав їм за все те, що мені дали та купили. «Малувато», – додав мій тато. Зараз ми не спілкуємось, нехай мене осудять, але я сама буду відповідати за свої рішення. Я не хочу, щоби моя дитина відчувала постійну вину перед кимось. Вона має повноцінних батьків і маму, яка ніколи не пошкодує, що її народила…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3415