Часто згадую своє дитинство. Ловлю себе на думці, що була б не проти повернутися в цю безтурботну пору хоча б на день. Навіть у взаєминах із людьми тоді все здавалося простіше та й дихалось якось легше. Пригадую, як, будучи малою, шалено хотіла подорослішати, а мама з бабусею тільки посміхалися кутиками губ і казали: «Прийде час, коли захочеться повернутися у дитинство». А я все дула щоки і думала, що вони нічого не розуміють.
Дуже часто у своїх інтерв’ю я запитую у співрозмовника, яким було його дитинство, і для мене це не просто стандартне запитання. Роблю це з певною метою, адже у більшості з нас дитинство було класним. І в селі, і на асфальті ми грали у різні ігри та були позбавлені інформаційного перевантаження. Наша увага не розпорошувалась на різноманітні гаджети і ми справді комунікували з однолітками, дивились один одному в очі, жартували, обіймались. А зараз це все замінили смайлики і текстові повідомлення в месенджерах. Коли мій співрозмовник чує запитання про дитинство, я помічаю, як у його очах загорається вогник, з’являється посмішка на обличчі і він поринає спогадами у ті дні, коли не було кращої гри за хованку, а хліб із медом і склянка молока були смачнішими за вишукані десерти високої кухні. Ми гасали вулицями з 8 ранку і аж до пізнього вечора, а мама заледве не з ремінцем заганяла додому. Перед телевізором проводили щонайбільше годину в день і саме в час, коли транслювалися мультики. Тоді поїздка у сусіднє місто – це ціла пригода, про яку можна розповідати однокласникам місяць. А зараз, коли ти долаєш тисячі кілометрів, усе сприймається як належне.
Якось на початку літа, коли мені було 10 років, ми з друзями вирішили зробити капсулу часу. Старанно виводили на папері звернення до себе, дорослих, залишили у скриньці іграшки та, вколовши голкою пальця, кровно побраталися. Ми домовились зустрітися через 15 років, але не судилося. Доля розвела наші дороги, і зараз ми топчемо асфальти різних міст. Та все ж таки той лист із далекого дитинства потрапив до мене вчасно, і знаєте, тоді я почувалася щасливою як ніколи. На тому клаптику паперу – маленька, беззахисна і безпосередня дівчинка, яка вірить у світле майбутнє і те, що зможе змінити світ. Кожного разу, коли почуваюся пригніченою і ладна вже зламатися під тиском постійно поспішаючого не відомо куди суспільства, я беру із шухляди той аркуш у клітинку, де час зберіг ту маленьку дівчинку, яка вірить, що зможе перевернути світ. І тоді з’являється посмішка, яка дає мені силу рухатися далі. Я переконана, що не важливо, скільки тобі років – 20 чи 50, у середині кожного живе той малюк, який збивав коліна, інколи був неслухняним, але ніс у собі багато щирості та любові до всього, що оточувало. І дуже важливо у цьому жорстокому світі не загубити в собі того маленького хлопчика чи ту маленьку дівчинку, які будуть вам нагадувати, ким ви є насправді.
Психологи стверджують, що дорослій людині просто необхідно згадувати дитинство для того, аби почуватися щасливим. Адже в дитинстві ми отримували шалену любов від рідних та близьких, яка здатна наповнити нас силою та впевненістю і в дорослому житті. Коли ми згадуємо дитинство, то стаємо відвертіші і по-іншому сприймаємо світ, стаємо більш допитливішими. Врешті-решт дитячі спогади допомагають нам знайти глибоко заховані у середині страхи й обмеження. Адже саме в дитинстві закладаються певні шаблони поведінки, і коли ми відшукаємо корінь проблеми, це вже як мінімум половина шляху до її подолання. Власні дитячі спогади допоможуть стати другом для своєї дитини, дозволять зрозуміти причину поведінки малюка в тих чи інших ситуаціях. Якщо ж дістатися до потаємних спогадів важко, повертайтеся в місця вашого дитинства, де ви пережили найщасливіші моменти життя. Адже це така велика цінність, сівши на лавці біля пісочниці, в якій кілька десятиліть тому ти збудував свою першу фортецю, заплющити очі і поринути у минуле, де ти був щасливим, безтурботним і таким радісним. Бережіть дитину в собі, і вона вам допоможе у найскрутніших ситуаціях…
Вікторія Ушакова, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811