Олександр Богомол ось уже майже 5 років керує обласною поліцією. Завдяки його вправному керівництву, правоохоронці стали більш відкритими до людей, рівень злочинності знизився, а довіра до поліції зросла. Ми поспілкувалися з головним поліцейським області про його професійну діяльність, легалізацію зброї, проституцію та особисте життя. Чим живе Олександр Богомол, як працює та що планує робити після завершення служби – читайте у матеріалі наших журналістів.
«Були такі часи, коли хотілося вити»
– Чому Ви вирішили пов’язати своє життя з роботою у правоохоронних органах? Можливо, до цього підштовхнув хтось із рідних?
– Мої батьки працювали на швейній фабриці, і в родині правоохоронців не було. Мабуть, я начитався книг про пригоди Шерлока Холмса і переглянув багато фільмів, що вирішив пов’язати свою діяльність тоді ще з міліцією. Насправді я хотів стати військовим юристом, почав проходити медичну комісію, а вона виявилась дуже складною. Лікарі хотіли просвердлити мені гайморові пазухи, щоби подивитися, чи все в порядку. Я не був від цього у захваті (посміхається, – авт.) і пішов на міліцейську комісію. Моя фізична форма дозволяла потрапити до спецпідрозділу, але переконався, що мені більше до снаги інтелектуальна діяльність – робота слідчого. Ось так і склалося.
– Ви вже стільки років працюєте у правоохоронних органах, чи бували моменти, коли жалкували про свій вибір і хотілося все залишити?
– Звичайно, не було такого, що тішився завжди. Були такі часи, коли хотілося вити, і такі, що задоволений був роботою. Не буває все гладко. У 1998 році, коли вити хотілося, я прийшов на роботу, люди тоді отримували зарплату з затримкою на 9 місяців, і я 9 місяців працював без виплат. Добре, що батьки допомагали, я ще тоді палив, і вони на сигарети та обід давали гроші. Дивно було, як у таких умовах люди працювали. Потім давали зарплату горілкою, її міняли на продукти харчування.
Це були часи повного морального виснаження. Я керував слідчим підрозділом міста Тернополя. Це, мабуть, був найважчий період у моєму житті.
– Ви вже маєте з чим порівнювати, тому цікаво, наскільки покращилась якість роботи правоохоронної системи?
– Колись міліціонери в таких умовах працювали, що мусили самі собі на бензин заробляти чи на ремонт автомобіля, і це породжувало корупційну діяльність. Я не про себе говорю зараз (сміється, – авт.). Я намагався не потрапляти в такі сумнівні ситуації. Повторюся, що зарплати не було, паперу не давали, працювали на своїх комп’ютерах. Зараз є, звісно, набагато краще забезпечення. На сьогоднішній день можу повністю забезпечити працівників пальним, канцелярськими товарами. Ми зробили капітальні і поточні ремонти у деяких райвідділах, змінили покрівлю, встановили нове опалення, забезпечили меблями. Зараз більш-менш стабільна ситуація. Навіть позаминулого року вдалося зекономити місячну норму бензину. Раніше цього не було. На систему дивилися, як на дійну корову, яку можна було б на різних рівнях використовувати для власного збагачення. Зараз система працює для людей, бо мінімізувалися процеси приховування злочинів. Немає такого, як «повісити» злочин на когось або будь-якою ціною його розкрити. Якщо злочин не розкритий, ми будемо працювати не дивлячись на те, що нас критикуватимуть. Шукати жертву, щоби відрапортувати, що злочин розкрито, такого не буде. Максимум об’єктивності. Не хочеться підставляти своїх людей, аби вони доводили якісь показники. Ми повинні виконувати роботу, за яку відповідаємо й отримуємо заробітну плату.
– Мені відомо, що в управлінні Ви запровадили кардинально новий спосіб комунікації із працівниками – форму зворотного зв’язку. Коли кожен Вам може написати запитання або висвітлити проблему й отримає від Вас відповідь. Як у Вас виникла така ідея?
– Взагалі кожен працівник може у будь-який момент зайти до мене в кабінет. Але у нас люди або соромляться, або бояться керівників середньої ланки, ситуації різні бувають. Коли я дізнався, що інформація до мене не доходить, то вирішив таким чином побудувати свій контакт із підлеглими. Отримую повідомлення, в яких мені дякують, жаліються, інколи роблять зауваження. І це нормальні речі. Я реагую на кожне повідомлення, але перед тим перевіряю інформацію. Бо є люди, які використовують таку форму спілкування з метою усунути конкурента зі служби. Не всі ангели, тим більше – у поліції, але ця система дуже дієва. Бо ти можеш почути будь-кого. Коли приїздиш на зустріч у трудовий колектив, то складається враження що у працівників немає запитань. А як починаєш глибше копати, то виявляється, що чогось не вистачає або є проблема. У мене понад 25 років стажу, враховуючи навчання і 21 рік практичної роботи. Я розумію і бачу, що найдорожчий потенціал будь-якої служби, в тому числі поліції, – це кадри. Без них ми нічого робити не можемо. І коли в 2016 році стикнулися з тим, що у нас було 25% «некомплекту», це виявилось катастрофою. Пригадую, тоді казав, що ми будемо набирати всіх, хто хоче, навіть тих, хто не може, але хоче, ми зможемо їх навчити.
«Приємно, що ті, хто впізнає, не плюють у спину і не мають претензій»
– А на даний час уже кадри укомплектовані?
– Зараз 10% «некомплект» і ми працюємо у нормальному режимі. Бажаючі працювати є, але не всі проходять, бо люди мають слабше здоров’я, ніж раніше. Це, напевне, велика проблема в галузі охорони здоров’я й освіти загалом. Звільнень у нас не багато, дехто не витримує ритму роботи, але це не масове явище. Минулого року в нас звільнилося 120 чоловік, це в тому числі ті, хто пішов на пенсію або в інший відділ працювати, а набрали майже 200 чоловік. Це позитивна динаміка і мене вона тішить.
– Ви постійно на виду, чи не створює це незручностей для близьких і Вас особисто?
– Звичайно, не можеш у громадському місці почухатися за вухом, бо зроблять негарну фотографію і скажуть: «Гляньте, як негарно він чухається» (сміється, – авт.). Родині, звісно, трохи незручно, бо багато уваги і постійно впізнають. Але коли я ішов на цю роботу, то розумів, що будуть такі незручності. І як одружувався, жінці казав, що траплятимуться ситуації, коли будуть приставати через мою роботу. Як мені пропонували посаду начальника ГУНП, я з дружиною радився. Казав їй: «Розумієш, яка відповідальність? Ми не зможемо вже піти в нічний клуб потанцювати, як раніше це робили. Цього не сприйматимуть». Хоча бачу зараз можновладці нормально танцюють у клубах і їм нічого не бракує (сміється, – авт.). Незручності є, але приємно, що ті, хто впізнає, не плюють у спину і не мають претензій. У більшості люди або дякують, або радяться, або хочуть консультацію, і я завжди стараюся надати допомогу, особливо інформаційну.
– При такій посаді, мабуть, є багато людей, які хочуть використати в особистих інтересах знайомство з Вами. Як боретесь із такими проявами?
– Я людей не відсіюю, але коли звертаються за допомогою, пояснюю, що зарадити можу лише тим, щоб активізувати розслідування, надати практичну допомогу, пришвидшити якісь процеси, якщо це потрібно, і не важливо, знайомі це чи незнайомі люди. Десь на початку керівного стажу пояснив друзям, знайомим, що по 130-й (керування транспортними засобами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, – авт.) можете навіть не телефонувати, я нікому не допоможу. Сталася біда, можу проконсультувати, де знайти адвоката або як захистити права, але не буду робити того, що може нашкодити. Бо мені це не потрібно і така допомога ефекту не дасть. Вона ефективна тільки тоді, коли треба захистити права людини. Потрібно вміти нести справедливе покарання, бо незворотність покарання має гарну профілактичну роботу
– На Вашу думку, якими якостями повинен володіти поліцейський?
– Насамперед – це чуйність до людей. Поліцейський повинен старатися надати допомогу, він має бути юридично підкованим, фізично здоровим для того, щоби виконувати свої функції. Колись відомий письменник Віктор Суворов сказав: «Якщо хочеш здобути перемогу в цьому житті, потрібно побороти самого себе, свій страх, свою лінь і свою невпевненість». Свій страх дійсно можна подолати, і коли його перебореш, він стає обережністю. Лінь – це те, з чим потрібно боротися кожен день, бо це фізіологічний показник людини, а з невпевненістю – постійно. Її можна побороти знаннями і досвідом, а їх треба набувати щодня. Тому і поліцейський повинен навчатися йти в ногу із прогресом, не бути пасивним, а чуйним, переймаючись і розуміючи, з ким він працює.
«Я – прихильник дипломатії, і такі підходи дають свої результати»
– У США поліцейські є основними лобістами права на зброю та озброєний самозахист. В Україні, навпаки, поліція є противником того, щоби в людей на руках була легальна зброя. Як ставитесь до легалізації вогнепальної зброї, щоби людина могла і себе, і сім’ю захистити?
– Я вважаю, що це питання не актуальне у зв’язку з тим, що люди, які не мають психічних розладів, не є алкогольно та наркотично залежними, можуть купити зброю. А мисливська зброя взагалі є набагато страшнішою, ніж бойова. І використати її для самозахисту – достатньо. Ми пам’ятаємо трагедію у Бабинцях, коли загинули двоє людей. Злочинець використовував мисливську зброю. Дві дробинки вистачило, щоби вбити поліцейського, вони пробили йому артерію, і по дорозі в лікарню він помер. Давати людям такий дозвіл немає потреби. Хто хоче захиститися, той може придбати травматичну, газову чи мисливську зброю і у разі нападу злочинця продемонструвати її.
– А як щодо легалізації найдревнішої професії і певних видів наркотичних речовин? Європейський досвід – позитивний, він дає додаткові надходження до бюджету і виводить такий бізнес із тіні. Що Ви думаєте з цього приводу?
– Якщо говорити про проституцію у Європі, то в ряді країн це явище легалізоване. Її легалізація в Україні дала би можливість навести лад з метою захисту здоров’я людей, бо той, хто шукає, завжди знайде. Щодо наркотичних засобів – то я особисто проти. Звичайно, з лікувальною метою у нас використовують морфій чи опій, то можна було б застосовувати і лікувальну марихуану. Зрештою, у нас багато хімічних речовин, які продають в аптеках за рецептами, і це нормально. Але серед населення цього допускати не можна, бо з часом слабкий наркотик потребує заміни сильнішим.
– Після реформи правоохоронних органів пройшов певний час і це дозволяє підводити підсумки. У середині 2000-х проводилось опитування щодо рівня довіри громадян. Найменшим тоді він був у ДАІ, а міліція входила до п’ятірки найгірших. Якщо зараз мешканці області більше довіряють поліції, то за рахунок чого?
– Я думаю, що передусім це завдяки відкритому спілкуванню поліції з населенням Це у свою чергу дає можливість усунення конфліктів між поліцією і людьми. Я добиваюся від кожного керівника і працівника розуміння того, що має бути комунікація із громадянами, з органами місцевої та державної влади, з журналістами. Це нормально, коли люди спілкуються і в результаті цього залишається менше нез’ясованих питань. Я прихильник дипломатії і такі підходи дають свої результати. Уже понад 5 років працюю керівником, і основне – це заборона прикривати злочини. Коли я прийшов на посаду, то боровся з цим явищем більше року, було важко побороти систему, бо виїжджали на 12 злочинів, а привозили 3 із них, 9 по дорозі губилися. І тоді я викликав керівників до себе і казав: «Як ти будеш завтра дивитися людині в очі, якщо прийняв від неї заяву, а по дорозі порвав? Ти будеш брехати?» У цьому нам допомогла система МВС і Національної поліції. Вони створили систему операторів 102. Бо раніше телефонували у райвідділ, а черговий казав: «Чого ти сюди дзвониш? Не дзвони більше». І кидав трубку. То яка довіра у населення? Зараз оператор 102 не залежний, йому все одно, що людина скаже. Диспетчер, який направляє наряд, також відірваний від показників керівників, він показує інформацію об’єктивно.
– Скажіть, як часто Ви особисто виїжджаєте на місце злочину?
– По можливості завжди намагаюся виїхати на місце злочину. На резонансні тяжкі й особливо тяжкі злочини виїжджаю обов’язково. Якщо в мене заплановано інші заходи, то можу направити заступника, який достатньо кваліфікований для того, щоби розібратися у проблемі.
«Не завжди працівники поліції добросовісно виконують свою роботу: хитрять, обманюють, може, через перевантаження намагаються відкласти справу»
– Шахрайство залишається одним із найбільш важкодоказових злочинів. Чи існує законний спосіб боротьби з цим явищем?
– Важко відповісти, що би допомогло, які нові закони. Можемо говорити про те, що можна було б заблоковувати рух коштів на картках протягом 3-х чи, скажімо, 12 годин, але це буде обмежувати права людини. Шахраї зараз перекидають кошти спільникам і проблема потім ті гроші знайти, навіть якщо знаходимо шахрая. У таких злочинах важко відновити матеріальну справедливість і повернути кошти. Стосовно боротьби, то передусім ми робимо роками інформаційну блокаду. Кожного дня намагаємось працювати через ЗМІ, щоби донести інформацію про шахрайство до людей. Але вони, на жаль, не слухають і досить часто потрапляють на гачок шахраїв. У нас недосконала виконавча служба із виконання покарань. У тюрмах сидять злочинці, які мають можливість користуватися мобільними телефонами. Вони й придумують шахрайські схеми. Бо коли людині дали 6 років позбавлення волі, шахраї відкрито вчиняють злочин, розуміючи, що за нього йому дадуть 2 роки, а перший термін поглине покарання. У США кожен злочин додається, і люди тоді розуміють, що так вчиняти не можна. Я вважаю, що у нас система поглинання покарань не досконала, вона не робить профілактичної роботи для того, щоби злочинці зупинялися. Нещодавно говорили про цю проблему за круглим столом, що у нас групи займаються шахрайством чи крадуть, під заставу виходять і продовжують займатися тією ж діяльністю.
– Зміни законодавства дозволяють місцевій владі ініціювати заборону на продаж спиртного у нічний час. У Тернополі цим уже скористалися. Кількість правопорушень змінилася?
– Практично майже всі точки, де продавали алкоголь, закриті, місто до нас дослухалось. Але є лазівка – кафетерії, ресторани мають право після 10-ї реалізовувати алкогольні напої. Є на залізничному вокзалі два кафетерії, ми намагалися їх закрити у нічний час. Робота продовжується, вона ефективна, а органи самоврядування дослухаються до нас.
– Дільничні у районах для більшості громадян – це як цар і бог. Що робити людям, які зіштовхуються з не зовсім правовою поведінкою таких правоохоронців?
– Найефективніше – звернення через лінію 102. Не завжди працівники поліції добросовісно виконують свою роботу: хитрять, обманюють, може, через перевантаження намагаються відкласти справу. Надсилаєте повідомлення через оператора – електронне чи голосове, і за ним здійснюється контроль. До речі, користуючись нагодою, хочу сказати, що дуже багато хуліганів телефонують на лінію 102, і їм варто знати, що розмови на цій лінії записуються автоматично і потім ми їх використовуємо для того, аби притягнути таких осіб до відповідальності. За минулий рік було 1077 неправдивих викликів.
– Чому заяви громадян про вчинення злочину іноді розглядаються як звернення громадян і не вносяться до ЄРДР? Це напрацьований спосіб не відкривати справу?
– Ми всі заяви реєструємо в журналі єдиного обліку. Буває таке, що розглядаємо заяву як звернення громадян, але це лише в тому випадку, якщо слідчий не може чітко визначити, чи є ознаки кримінального правопорушення, бо якщо таких ознак немає, то й немає підстав для порушення кримінальної справи. Часто такі категорії справ стосуються економічних злочинів, коли, приміром, пише людина заяву про те, що керівник підприємства у незаконний спосіб заволодів коштами, але без відповідних підтверджуючих документів ми не можемо визначити так це чи ні, і безпідставно відкрити кримінальне провадження не можемо. Якщо ж хтось прийде із синяком на обличчі й напише заяву про вчинення злочину, то справу відкриють і внесуть в ЄРДР, бо ж видно, що у людини є травма, очевидна ознака злочину, а вже експертиза встановить, хто її наніс і як. Люди повинні розуміти, що орган досудового розслідування аналізує й ухвалює законне рішення.
«Ми не хочемо димових шашок у міській раді, бо це може принести збитки – матеріальні й моральні»
– Громадські активісти часто висловлюють недовіру до тернопільської поліції, мотивуючи це тим, що нібито поліцейські лобіюють інтереси місцевої влади. Що можете сказати з цього приводу?
– Розслідування, в яких фігурують органи виконавчої влади, здійснюють: Управління стратегічних розслідувань, які займаються кримінальними справами та економічними злочинами; Служба безпеки України; органи прокуратури, ДБР, НАБУ та слідчі Нацполіції у Тернопільській області. Назвіть конкретно справу, в якій, на вашу думку, лобіюють інтереси місцевої влади?
– Наприклад, справа щодо фальсифікації Генерального плану міста Тернополя. Наскільки мені відомо, там уже провели ряд експертиз, але підозри ще нікому не оголосили…
– Провадження у цій справі не закрито, проводиться додаткова експертиза в іншому експертному закладі, яка має підтвердити або спростувати інформацію.
Розумієте, можуть бути процедурні порушення, які не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, вони не потягнули збитків, і їх не можна інтерпретувати як порушення кримінального законодавства.
– А скажіть, будь ласка, чия ініціатива встановлення турнікетів та кордонів із працівників поліції під час проведення сесій міської ради – Ваша чи власне органу виконавчої влади?
– Ми само собою забезпечуємо безпеку, коли є інформація з міської ради, що будуть радикально настроєні громадяни, які хочуть зірвати сесію. Ці турнікети не обмежують участі в сесії, а лише унеможливлюють пронесення незаконних небезпечних предметів. Пригадайте, як 2-3 роки тому були «війни» у міській раді. Ми не хочемо димових шашок там, бо це може принести збитки – матеріальні й моральні. Не можна влаштовувати політичні ігрища так, щоби вони наражали на небезпеку інших, тому намагаємося мінімізувати ці процеси.
– Нещодавно побачила представників правоохоронних органів у спецжилеті з надписом «Поліція діалогу». Що це за нове формування в системі Нацполіції?
– Це підрозділ у міському відділку, він ще не до кінця укомплектований. Їхнє завдання – спілкуватися з учасниками протестів та акцій. Вони проводять роз’яснювальну роботу, це поліція, яка спілкується і слухає, пояснює законність чи незаконність дій. Колись був «беркут», який виставляв щити і стояв, а люди – окремо від них. Зараз поліція працює за скандинавською системою, і якщо бачить, що є джерело можливої агресії, правильно його нейтралізує, проводить роз’яснення і намагається унеможливити вплив цього джерела на інших людей, бо ефект натовпу дуже небезпечний.
– Тернопільська область відносно спокійна, якщо говорити про тяжкі злочини, на кшталт вбивств, однак велика кількість смертей на дорогах. Як із цим боротися?
– Проблематика є, ми над нею працюємо і застосовуємо великий спектр засобів, щоби мінімізувати аварійність. Проблема в тому, що у нас провели ремонт декількох доріг і швидкісний режим збільшився. Поки він не контролюється належним чином, люди порушують швидкість і трапляються ДТП. Ми не єдині такі в Україні, у більшості областей помітний ріст аварійності. На митниці чув, що в області 22 тисячі «євроблях», потік транспорту збільшився. Тому тут потрібно звертатися до водіїв, адже дотримання ПДД убезпечить від негативних наслідків. Вживання алкоголю і після цього їзда за кермом – це біда. Ми якомога ширше через ЗМІ розповсюджуємо інформацію про те, які наслідки можливі, аби почули, зрозуміли і побачили. Не завжди приємно, звісно, дивитися на фото розтрощених ущент машин та трупів, але інколи й це потрібно робити, щоби достукатися до людей.
«Намагаюся сім’ї приділяти увагу, бо кожен її хоче і кожному треба її дати»
– Мені відомо, що Ви виховуєте п’ятеро дітей. Хтось із них уже виявив бажання піти батьковою стежкою і присвятити своє життя поліції?
– Я своїх дітей дуже люблю, у нас велика родина. Найстаршій Олександрі 18 років, вона навчається у столиці. Сину та пасинку по 17 років, вони навчаються у Тернополі, а наймолодші – Ілля та Маркіян – у дитсадку. Найупевненіший у своєму виборі Ілля, він каже мені, що стане поліцейським (сміється, – авт.).
Старші діти вже визначились із майбутнім фахом. Я нікого не схиляю і не схилятиму до вибору професії, кожен повинен зробити це сам. Але зараз бачу, що сучасна молодь у 16-17 років не знає, куди йти. Я у свій час уже в 15 років чітко знав, чого хочу. Але це були буремні 90-ті і треба було виживати, а зараз діти живуть у комфортних умовах, їм нічого не треба. Мабуть, тому така байдужість до майбутнього.
– У вихованні Ви строгий батько?
– Ні, навпаки, звинувачують, що я м’який. Я своїх дітей дуже люблю. Можливо, старші сприймають мене як строгого й вимогливого, бо не завжди мені договорюють про те, за що мав би нагримати (посміхається, – авт.).
– Що об’єднує Вашу велику родину, можливо, традиції?
– Ми любимо те, що подобається всім. Звичайно, релігійні свята у сімейному колі проводимо, цінуємо моменти сімейної вечері. Притримуємось загальних українських традицій, ходимо разом до церкви. У кожного в сім’ї свої вподобання, і я це підтримую, індивідуальність – це добре.
– А якщо говорити про Ваше дитинство, то яким воно було?
– Дитинство було поєднане із проживанням у селі. Бо село тоді жило і це було яскраво. Влітку я їздив у Потуторів і Бриків Шумського району до дідусів і бабусь. У ті часи влітку в місті не було що робити, а батьки не хотіли, аби я проводив час на асфальті чи у 4-х стінах однокімнатної квартирки. Пам’ятаю добре свою трудову діяльність, яка розпочалася в 3 класі, тоді я за літо заробив 35 рублів. І за них ми мамі придбали сукню. Тоді я трохи засмутився, включився якийсь дитячий егоїзм (сміється, – авт.). Але коли подорослішав і порозумнішав, то зрозумів, що мамі було дуже приємно, і я вже з цього радів.
– Мені відомо, що у Вас є собака – біла швейцарська вівчарка. Неочікуваний вибір, чому саме така порода?
– Випадково 2 роки тому я натрапив на фото цуценяти цієї породи, а згодом на «Східному» побачив уже дорослого пса. Тоді його вигляд мене зачарував – справжній білий вовк. Я довго не думав, і придбав у Збаражі цуценя. Це гарна собака для дітей, за характером, як дитяча велика домашня лялька. Вона любить гратися. Вдома ми ще маємо ши-тцу, бо коли я привіз цуценя, дружина сказала, що також хоче собаку. Діти наші щасливі, на вівчарці катаються, запихають руки у пащу, це їхня велика волохата няня (сміється, – авт.).
– Чи правда, що серед усіх видів спорту віддаєте перевагу волейболу?
– Волейболом професійно не займаюся, але останніх 15 років беру участь в іграх любительських команд. Також граю у нашій волейбольній команді ГУНП, хоча в основному на заміні, бо там хлопці молоді – 25-30 років, а мені вже скоро буде 43, я не можу на їхньому рівні грати (посміхається, – авт.). У минулому році попросили очолити Федерацію волейболу. Ми намагаємось її відродити, провели недавно «Кубок Галичини» серед 4-х команд західного регіону. Намагаюся популяризувати цей спорт. Ще, до речі, люблю у футбол пограти і взагалі вважаю, що рух – це життя.
– Як любите проводити свій вільний час?
– Беру участь у полюванні, хоча не часто видається така можливість. Люблю на зайця походити, 20-25 кілометрів пройти і скинути трохи поту з себе. Люблю полями походити, беру сина у поїздки по області. Але мало часу, можу вирватися десь раз у квартал. Намагаюся сім’ї приділяти увагу, бо кожен її хоче і кожному треба її дати.
– Чим пишаєтеся в житті і що вважаєте для себе пріоритетним? Якщо не брати навіть роботу, а говорити загалом?
– Пишаюся дітьми передусім, своїм містом, колективом. Якщо говорити про пріоритети, то їх декілька. Перш за все – навчити своїх дітей і тих, що навколо, донести до них думку прогресу, а не регресу. Навіть коли покину роботу в поліції, хотів би працювати у такій сфері, щоби навчити людей розвиватися, жити, воліти до миру, роботи і не йти туди, куди зараз іде суспільство, яке перенасичене гаджетами, наркотиками, зорієнтоване на самотність, і я навіть не знаю, чим це закінчиться для людства, коли досягне свого апогею. Зараз у рамках діяльності поліції намагаюся це робити, бо кожна дія, яку я спонукаю, на користь людям, дітям, процесам, які відбуваються навколо.
– З чого починається Ваш ранок і як закінчується день?
– Ранок розпочинається із дзвінка будильника і вигулу собаки, паралельно роблю зарядку. Потім підготовка дітей у садочок, старших везу до школи, молодших – у дитсадок, і на 8 чи 8.15 ранку на роботу. Там я слухаю оперативну обстановку, о 8.30 перезмінка, під час якої спілкуюся в аудіорежимі з усіма районами області, отримую зведення, в яких розповідають, що сталося за ніч. Потім витрачаю до години часу для визначення проблемних питань, організації роботи на день і постановки завдань. Згодом – наради, заслуховую звіти про роботу в підрозділах, оглядаю територію, беру участь у запланованих заходах, паралельно здійснюю аналіз оперативної обстановки, проводжу зустрічі з трудовими колективами, загалом уся робота з організації діяльності поліції області.
– Чого б ніколи не зробили в житті?
– Не порушив би, напевне, страшних заповідей Господніх. Це такі речі, через які не перейшов би ніколи. Хоча пригадую, як у 17 років їхав в одному вагоні зі священником до Харкова на навчання. Ми говорили про заповіді і про те, що є гріх, а що – ні. На декілька запитань він мені відповіді не дав, і я не визначився досі.
Наприклад, на горі – терорист, він хоче підірвати потяг, а з іншої сторони є снайпер. І якщо він нейтралізує терориста, то врятує 500 людей, але вчинить гріх. Священник так і не дав мені відповіді. Я розумію, що гріх – це інколи вибір меншого зла, що гріх це тоді, коли вчиняєш проти своєї совісті.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417