І знову про ставлення людей до людей. Про нерозуміння елементарних, примітивних речей, про які навіть смішно говорити. Я думаю, питання поваги та людяності варто піднімати на державному рівні, а за недотримання їх треба штрафувати, а може, й гірше. Бо по-інакшому ми не доб’ємося такого, «як у Європі».
Напевне, ви ставали свідками розмов у громадських місцях про те, як Україну порівнюють з Канадою або Сполученими Штатами, і завжди наша держава програє у цьому двобої. Бо там собак вигулюють у належних місцях, за ними прибирають. Недопалків не викидають на вулиці, а в деяких країнах взагалі заборонено палити на вулицях, там є відведені для цього місця навіть у парках чи скверах. Завжди наша країна якась нещасна і знедолена: то тарифи високі, то пенсій не піднімають. Однак давайте глянемо на себе, не на сусіда, який кашляє з відкритим ротом, а на себе. На людей розумних, які точно знають, що треба робити, аби підвищити рівень життя.
Якось ішла на роботу і мій погляд зупинився на групі медиків-інтернів, які вийшли на перекур. Здавалося б, ну курять собі люди, нічого особливого. Якби не одне «але»: майбутні «світила» палять у гумовому взутті, в якому вони ходять у приміщенні в лікарні, в біленьких халатах та в медичному одязі. Але ж, викуривши цигарку, вони підуть до хворих або навіть у хірургічне відділення. Про що це говорить? Про халатність та байдужість. Чому рідним, які приходять відвідати хворих, при вході у відділення кричать у спину: «Бахіли», а спеціалістам, які пропагують стерильність та чистоту, скоріше за все це зійде з рук? Хто за такі вчинки несе відповідальність? У старшого лікаря своя робота – пацієнти, він повинен лікувати, а не бігати за «дітьми» і перевіряти, змінили вони одяг чи ні. Це смішно. Елементарна несвідомість. Якщо немає розуміння у таких простих речах, то що говорити про щось більш вагоме та важливе? «У нашій медицині бардак»,- кричать бабусі на вулицях. А якими ж словами можна назвати вищеперелічене?
Напевне, у Тернополі не бракує магазинів, які торгують власною випічкою. В одному з таких продають надзвичайно смачні кекси: свіжі, ароматні, з цукровою пудрою та скоринкою. Неймовірне задоволення випити з ними ранкової кави. Однак наступна кричуща ситуація відбиває бажання що-небудь купувати. Звичайний вечір, усі стомлені, робочий день позаду. Чоловік високої статури в темному одязі зайшов у магазин і похапцем скуповував продукти. Молода жінка з дитиною стояла біля каси, маля показало пальчиком у сторону кексів. Жінка, взявши поліетиленову рукавичку та пакет, почала набирати кекси. Чоловіку, напевне, вони також до смаку були, однак він не поспішав виконати правила гігієни. Стоячи біля жінки, він протягнув руку в корзину, перебираючи кожен кекс. У кінцевому результаті чоловік перемацав усі кекси, які залишалися, і жодного не купив. Молода жінка зробила йому зауваження: «Чоловіче, візьміть рукавичку, що ви робите, хто після ваших рук ті кекси захоче їсти?» Він не відреагував на її зауваження, підійшов до каси, розрахувався і вийшов із магазину.
Що було далі з випічкою, нам не відомо. Вірогідність того, що її викинули, дуже мала. Дана ситуація, показує менталітет українців. Не будемо перераховувати, скільки хвороб переносять брудні руки. Але постає знову ж таки елементарне запитання: невже не можна бути культурним та поважати людей? Невже нереально дійти до висновку, що випічку, яку ти перемацав брудними руками, може з’їсти дитина? Чому такі прості правила не доходять до цілком дорослого чоловіка? Є рукавички, пакети, як у Європі, то чому ними не скористатися? Кричати, писати пости у соціальній мережі, обговорювати наш придуркуватий уряд та закони – це ми перші, а почати з себе, подумати про людей, які мають такі ж самі права, – це важко.
З таких, здавалося б, невинних ситуацій починається порядок, який перш за все повинен бути в голові.
Я часто беру інтерв’ю у лікарів. Буває так, що наша зустріч проходить в особистих кабінетах, але в лікувальних установах я завжди купую бахіли. Коли зайшла до кабінету одного головного лікаря, він пожартував, мовляв, ти мене по палатах шукала, що бахіли одягнула? Я не впевнена у стерильності свого взуття та верхнього одягу, я не знаю, як проводиться санітарна обробка кабінетів та коридорів. Але треба поважати працю тих самих людей, які прибирають. Написано чорним по білому: лише у бахілах. Що тут незрозумілого? Поважайте один одного, скористайтеся рукавичкою, що тут не зрозуміло? Невже наша величність настільки велика, що ми можемо це ігнорувати?
Соломія Вершигора, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808