Фінансова криза, погіршення умов праці та зростаюче безробіття змушують заробітчан залишати родини вдома та вирушати до інших країн. Понад 3 мільйони українців перебувають на заробітках за кордоном. А в цілому в міграційному процесі щорічно беруть участь у середньому від 7 до 9 мільйонів українців. Робота українських заробітчан за кордоном негативно позначається на стосунках з їхніми родинами, а в дітей мігрантів, які залишаються в Україні, розвивається комплекс самотності. Батьки їдуть заробляти гроші для дітей, а потім виявляється, що ці зароблені гроші вже нікому не потрібні, тому що і стосунки, і сім’ї зруйновані. Крім того, діти, які залишаються без батьків, втрачають правильну модель сімейних відносин. І потім, коли вони вже виросли, то не завжди здатні створювати щасливі власні сім’ї. Про проблеми, з якими зустрічаються родини заробітчан, і те, як покращити стосунки та зберегти шлюб, розповіла нашим журналістам відомий тернопільський психолог Тетяна Білінська.
«Бабусі, звісно, люблять своїх онучок та онуків, але це любов всеохоплююча і яка все прощає, вона не дає виховання»
– Хоча на заробітки українці їдуть переважно вимушено, через скруту, це негативно відображається на їхньому особистому житті та часто стає причиною руйнування шлюбів. Чи вбачаєте Ви в цьому проблему?
– В Україні вже не перше покоління їздить на заробітки. Ще 100 років тому була велика хвиля заробітчан, які їхали до Канади та Аргентини. Українці вже десь психологічно готові до того, що хтось поїде на заробітки. 20 років тому була друга велика хвиля заробітчан, які їхали працювати в Італію, Іспанію, Португалію. Зараз фактично виросло покоління дітей 90-х, тих, чиї батьки були за кордоном. Вони росли з бабусями та дідусями і вели певною мірою паразитуючий спосіб життя, бо завжди знали, що мама чи тато відкупляться і дадуть гроші замість любові. Звісно, бабусі гляділи дітей, але яке було їхнє завдання? Приглянути, щоби дитина була неголодна, тепло одягнута, щоби ходила в школу. Як такого виховання не було, як і батьківської любові. Бабусі, звісно, люблять своїх онучок та онуків, але це любов всеохоплююча і яка все прощає, вона не дає виховання. Дитині батьків ніхто не замінить, бо вона хоче маму й тата, щоби вони її любили тут і зараз, іноді нагримали, а інколи і «шарпнули». В цьому й полягає контакт дітей із батьками. Зараз ми бачимо нову хвилю заробітчан, які обирають ближнє західне зарубіжжя – Польщу та Чехію, куди намагаються забрати дітей з собою, коли влаштувалися й обжилися на новому місці. Взагалі світ рухається, він втрачає кордони і можна говорити про те, що ми вчимося жити у світовому великому сімействі. Ми повинні звикати до такої трансформації. Поки що рано говорити про те, добре це чи погано.
– Часто можна зустріти шлюби, де один із подружжя на заробітках тривалий час, але при цьому вони стверджують, що люблять один одного. Однак ми ж дорослі люди і розуміємо необхідність фізіологічного контакту та емоційного тісного контакту. Тож чи можлива любов на відстані?
– Люди повинні жити удвох: або вони виїжджають разом, або залишаються, бо в інакшому випадку це не сім’я, а розірвані стосунки на духовному, енергетичному, фізичному рівнях. Багато чоловіків за кордоном мають сім’ї і дуже багато жінок мають в Україні когось «на стороні». Ти можеш любити людину по телефону, вайберу чи скайпу, але наскільки «якісна» ця любов? Якщо говорити про любов на відстані, то так любити людину легше – ти ніби любиш той ідеал або того мученика, що поїхав заробляти гроші, і промовляєш:«Ой, він так важко гарує там, щоби ми з дітьми добре жили». Але насправді людина шукає виправдання такому вчинку, чому один там, а інший тут, це такий захисний механізм. Є багато людей, які повертаються в Україну і не знають, що робити з «дорогою половиною», яку так любили по телефону. І починаються конфліктні ситуації, незручності, і люди знову звикають жити разом наново. Бо там ти звик робити сам собі каву, а тут ще комусь треба чай заварити, канапку намастити. Але це все індивідуально. Є такі люди, які здатні довго й щиро любити, чекати, мучитися й отримувати від цього задоволення, а є такі, які здатні швидко переключатися за принципом «є – то є, немає – то немає». Також часто можна зустріти ситуації, коли ті, хто за кордоном, мають незадоволеність та претензії щодо того, як витрачаються зароблені кошти, як влаштовується побут та як виховують дітей.
– Що є мотивом незадоволеності стосовно витрат коштів та виховання дітей, чим вони спровоковані?
– Розумієте, розрив сім’ї – це класична психологічна травма. Коли людина їде на заробітки і потрапляє в іншу країну, вона спочатку перебуває в шоковому стані: де вона, що і як їй робити, це ж певний вихід із зони комфорту. Потім починає приймати правила нового життя і розпочинається адаптація, яка триває від 2-х до 6-ти місяців. Часто ж можна почути, як людина перших пів року тужить за Україною, родиною, а потім ніби й звикає. Взагалі увесь цикл завершується через рік. І коли ти вже вбувся, тобі потрібно їхати додому. І знову починається процес привикання, але уже вдома. І тоді людина почувається так, наче собі не належить – діти кричать, хтось від тебе щось хоче. Ти постійно знаходишся у маргінальному стані – вже не там і ще не тут. Не можеш жити за кордоном без родини і водночас в Україні жити не можеш, бо тут усе не так, як у тій країні, де ти працював. Через такий пограничний стан починаються конфлікти і з’ясовування стосунків, починаються скандали через те, що хтось із подружжя важко працював і його гроші тут використали нераціонально.
«Важливо показати у стосунках потрібність, користь та симбіоз, а не шукати відмінності»
– Причин, чому людина подалася на заробітки, безліч. І серед них утеча від відповідальності, мовляв, я заробляю гроші і мене нічого не хвилює з того, що відбувається у родині…
– Такі випадки справді трапляються. Є жінки й чоловіки, які так роблять. У цій ситуації важко вже бабусям, на яких залишають дітей-підлітків. Бабуся вже старенька і не має тієї енергії та авторитету. Вона не розуміє, як діти зараз комунікують за допомогою гаджетів, і відповідно не знає, чим живе внуча, навіть не має змоги проконтролювати. Часто діти навіть втікають, а бабуся не в силах наздогнати, і зрештою підростаюче покоління розуміє, що бабуся бити не буде, бо шкода, а батьки – далеко. Така поведінка дітей вкорочує бабусі віку. Коли батьки повертаються в Україну змордовані після важкої роботи, на них навалюється купа сімейних проблем. Це у свою чергу призводить до високого рівня тривожності, агресії, образи й водночас низького рівня самодостатності. Особливо, коли людина працювала нелегалом, бо в такому випадку вона жила у постійному очікуванні болючого суспільного штурхана.
– Чи не втрачається базове поняття інституту сім’ї, коли батьки їдуть на заробітки і залишають дітей в Україні?
– Є таке поняття, як сімейна модель поведінки: як повинні поводитися жінка й чоловік в сім’ї. Саме таку модель і засвоює дитина. Якщо мама говорила тихо із татом, то найімовірніше її донька буде розмовляти тихо зі своїм чоловіком. Якщо мама батька шарпала, кричала, то донька робитиме так само. Коли діти залишаються з бабусею та дідусем, які є людьми структурованими, то й модель поведінки внуки запозичатимуть у них або будуть собі шукати у близьких чи далеких родичів, сусідів чи у фільмах та телесеріалах. Але тут є ще інша проблема, справа в тому, що у людей старшого віку падає життєвий тонус та темпоритм життя, є певне своє світобачення та цінності. Дитина також може переймати такий спосіб поведінки, як у дідуся з бабусею, або ж кардинально його опротестовувати. До речі, «мама за кордоном» – це також може сформувати в дитини модель поведінки у своїй майбутній сім’ї. Питання лише в тому, як це все позначиться у майбутньому на дитині.
– Які базові поради Ви можете дати родинам, члени яких вимушені були поїхати на заробітки?
– Знаєте, у моїй практиці були випадки, коли 68-річна бабуся приїздила на консультацію з 13-річною онукою. Вони не могли навіть спілкуватися між собою. Я вчила їх домовлятися. Часто трапляється так, що бабусі менторським тоном кажуть: «Я знаю краще» або «Що ти мале будеш мене вчити?». А в підлітковому віці у дітей відбувається побудова власних кордонів, і з ними треба поводитись, як із дорослими, і домовлятися, і поважати, і йти на поступки. Зараз такий період, коли 13-річні допомагають жити бабусям і дідусям, бо зараз суцільна діджиталізація, старші люди мало розуміються у цифрових технологіях, і діти тут їм приходять на допомогу. Роблять електронні проплати за комунпослуги, беруть електронні квитки, вчать користуватися банківською карточкою, контролювати повідомлення в мобільному, чи прийшла вже пенсія, користуватися електронними додатками, соцмережами, вайбером, скапом, реєструють електронні скриньки та ін. Тому важливо показати у стосунках із внуками їхню потрібність, користь та незамінність, а не будувати стосунки на пошуках відмінностей.
Звісно, обставини складаються так, що потрібно їхати і заробляти кошти. Тому моя порада: якщо їхати на довготривалий час, то разом. Я знаю багато сімей, які їхали на 3-4 роки за кордон, щоби заробити грошей, і забирали дітей віком 6-7 років з собою. Ці діти навчалися у загальноосвітніх іноземних та українських недільних школах. І коли такі сім’ї поверталися в Україну, вони були цілісними, бо там, за кордоном, стали одним монолітом. Дітям однаково, де жити, в селі, місті чи за кордоном, головне, аби батьки були поруч.
Якщо ж не виходить виїхати разом, то потрібно тримати тісний контакт із дитиною.
Зараз це зробити просто. Можна виділити батькам 1 годину кожного дня – телефонувати і перевіряти уроки: читати твір, перевіряти вірш на пам’ять, робити разом математику. У той же час дитина повинна надавати зворотній зв’язок, цікавитися тим, як справи у батьків, як у них пройшов день, щоби відбувався обмін інформацією. Бо чим менше ми спілкуємося, тим більше віддаляємось один від одного. Також батькам необхідно прищеплювати повагу і любов до бабусі й дідуся та пояснювати, що про них також потрібно піклуватися та підтримувати їх. Не бійтеся давати дитині трохи відповідальності, щоби вона не жила, як паразит, у тих умовах, де батьки заробляють гроші, а дідусь із бабусею – обслуговуючий персонал. І також у разі конфлікту бабусі – онуки не треба боятися йти до психолога. Не кожен здатен зрозуміти, що насправді відбувається з його близьким. Які в кого є перестороги, хто впливає на чию думку, про що тривожиться, про що мовчить чи чому говорить неправду. Якщо говорити про дітей, то є родини, де батьки кажуть, що небо схиляють, а донька чи син прибріхує, щось приховує. І тоді батьки кажуть, що знають своїх чад, як ніхто інший, мовляв, вони ж їх породили. І не треба їм ніяких психологів, їхні діти здорові. Але не завжди батьки дитину знають, існує таке поняття, як суб’єктивна оцінка, є недооцінка чи переоцінка, і коли ти недооцінюєш дитину, це призводить до відчуття невпевненості, коли переоцінюєш – дитина думає, що увесь світ схилиться до її ніг. Якщо близька людина зробила щось класно, то похваліть її, а якщо ні – то дайте конструктивну пораду і не займайтеся критиканством. У випадку з дітьми, коли мама роздратовано каже: «Ти постійно той чай недоцукруєш», то дитині вже більше не хочеться робити мамі чай, а коли мама з любов’ю говорить: «Боже! Який добрий чай! Тільки ти так можеш. Додай тільки ще ложечку цукру», ви побачите зовсім інше ставлення та результат.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", новини Тернополя, Тетяна Білінська
3812