Життєві історії. У кожного є хоча б одна така, яка може стати якщо не основою для сценарію кінострічки, то для написання книжки. Вони бувають різними: щасливі та сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми. Героїня сьогоднішньої розповіді – Олеся. Вона розповіла нашим журналістам про те, як можна легко щось втратити, а потім знайти, та про те, яким сильним може бути батьківське прохання.
«Коли він узяв маленьку крихітку на руки, то відчув, ніби його тіло потопає у любові»
П’янкий аромат вишневого цвіту розповзався садом і досягав дверей літньої кухні. Володимир Броніславович сидів навпочіпки біля дому і смалив одну за одною червоні «Прилуки». Старший син стояв поряд і жував окраєць хліба, щедро притрушений цукром. До воріт під’їхала і зупинилася червона «дев’ятка», з відкритого вікна лунала голосна музика. Володимир підвівся і бадьорою ходою попрямував до автівки. За годину він уже буде в пологовому, де ось-ось з’явиться на світ його донька.
Коли він узяв маленьку крихітку на руки, то відчув, ніби його тіло потопає у любові, яка тече по венах, артеріях, судинах, капілярах така гаряча і всеохоплююча. Здавалось би, ось воно – щастя, у чистому вигляді, якби не той факт, що його кохана дружина Марія померла, народжуючи таку бажану доньку…
Олеся у всіх сенсах була татовою донею. Вона зростала на втіху батькові, який робив усе для того, аби його маленька принцеса була щасливою, хай і без мами. Володимир Броніславович так і не одружився вдруге і всю свою любов віддавав дітям.
Ішли роки, з маленького тендітного пуп’янка Олеся перетворилася на красиву квітку. Довге, нижче колін руде волосся, зелені з поволокою очі та пухкі, кольору дикої карпатської ружі губи. Чи не перша красуня на селі… Але зачаровувала вона не вродою, а своїм голосом. Бува йде собі, щось під ніс наспівує, а люди в її бік озираються і перешіптуються, що це від матері їй такий голос перепав. Олеся вчилася добре і по господарству все встигала. Бува прийде зі школи, а батько каже, що гості будуть сьогодні, то вона і борщу наварить, і картоплі напече, і в хатах прибере. Не дівка, а мотор! Життя її розмірене та щасливе, і єдине, що бентежило, так це прискіплива увага батька. До клубу – тільки з братом, до опівночі ходити – зась. Подружки ж насміхалися, бо у 16 років що ж може бути головніше залицянь?
Олеся закінчувала школу, але батько був категорично проти, аби донька вступала до вузу в обласний центр, мовляв, можна в технікум у районі піти і мати добру освіту. Вкотре дівчина підкорилася батькові. Зранку вона бігла на перший автобус, аби встигнути на пари, а по обіді поверталася додому. І нічого не порушувало плинності її прісного життя за батьковими плечима.
Аж ось Володимир Броніславович затіяв ремонти – розширити хлів, укріпити літню кухню, вкласти подвір’я бруківкою, перекрити дах. Запросив до роботи майстрів з іншого села, бо всі відгукувалися про них як про чесних і роботящих. Олеся саме поралась на подвір’ї, коли почула, як скрипнула хвіртка. Підвела очі – і у неї перехопило подих. Перед дівчиною стояли два парубки, вони були абсолютно однаковісінькі. Пшеничного кольору чуби, сірі очі, ніс із горбинкою та кремезні фігурою. Як виявилось, це й були майстри-близнюки Ростик та Костик. Хлопцям Олеся одразу запала в душу, але ж знаючи, що вони на роботі, нічого зайвого собі не дозволяли. Тільки бува дивилися довго їй у слід, а Володимир Броніславович усе посміхався у вуса.
«З яким би із них його донька не пішла до церкви – буде щаслива»
Незважаючи на те, що зовні хлопці були однаковісінькі, характерами відрізнялися кардинально. Ростик – спокійний і врівноважений, тихий, поміркований, більше занурений у себе. А от Костик – то вогонь-хлопець, не змовчить, емоційний, говіркий, спочатку робить, а потім думає. І от Костик вирішив, що треба йому Олеся. Дівка видна, з родини хорошої, батько її міцно на ногах стоїть. І почав він біля дівчини барвінком витися: то води принесе, то картоплі з льоху дістане, то з нею по корову піде. А Ростик мовчки спостерігав, Олеся йому також дуже подобалась, але як до неї підступитися, він не знав. Через три місяці загравань Олеся дозволила Костику себе поцілувати. Ох, що це був за поцілунок – перший і такий пристрасний. Дівчина думала, що ось саме так відчувається кохання, саме про це пишуть у книжках і за це ладні помирати.
Костик, зрозумівши, що Олеся вже його, попросив у Володимира Броніславовича благословення. Батько дівчини не пручався, хлопці йому подобались, і він знав, що з яким би із них його донька не пішла до церкви – буде щаслива. От і почали готуватися до весілля. Таких уже зараз не роблять, а старі ще пам’ятають, як готували чи не всім селом, напікали пляцків, чоловіки розгортали великий шалаш, і забава могла тривати два дні.
Гуляли весілля на два села: музика, співи, неймовірної вроди наречена, щасливий наречений. І тільки Ростик був сумний, усе кидав погляди в сторону Олесі і ніби пожирав її поглядом. Дівчина відчувала, що з братом чоловіка щось не те, але лізти у душу не бралася, не сьогодні, не в день її весілля. А вже наступного дня Ростик зник у невідомому напрямку.
Молодята жили у Володимира Броніславовича, і він був радий з того, бо старший син подався до міста, а в старості доживати на самоті не хотілося. Олеся розцвіла, кохалася у своєму Костику, так ніби й світу білого не бачила. А чоловік нібито й любив Олесю, але чогось йому бракувало, все заглядався на інших дівчат. Пройшло кілька років. В Олесиного батька виявили рак, 4 стадія, лікуватися пізно. З лікарні чоловіка направили додому помирати. Володимир Броніславович смерті не боявся, єдине, про що думав, так це про Олесю. Він уже добре зрозумів, що Костик – не такий уже й ґазда, як думалось раніше, та й Олесю він, мабуть, не стільки любив, скільки її придане. І коли чоловік помирав, на останньому його подиху вирвалося з душі й тіла: «Боже, дай моїй Олесі добру долю».
Олеся стояла над могилою і плакала, з нею плакала й погода, періщив несамовитий дощ. Костик тягнув дружину додому, але вона упиралася. Його це дуже розізлило, і не стримуючи люті, він заломив жінці руки і потягнув її до машини. Того вечора вдома був скандал. Дівчина дала ляпаса чоловікові, він же кинув її на ліжко і почав пристрасно кохати. Чи було це насилля, чи пристрасть, Олеся для себе ще й досі не вирішила. Але саме тієї ночі в ній зародилося нове життя. Вагітність протікала важко, дівчина майже нічого не їла, її постійно нудило і хотілося спати. Костик ще перших три місяці терпів, а потім почав дружині в приклад ставити свою маму, яка народила чотирьох дітей і жодного разу не поскаржилась на самопочуття. Олесю ж таке ставлення ображало.
Зі смертю батька грошей у родині поменшало, як ніхто інший фінансову кризу відчув Костик. Він розумів, що з приходом у світ дитинки почнуться великі витрати, і вирішив поїхати на заробітки, але подалі – у Португалію. Навіть не дочекався народження малюка. Олеся була вимушена все робити сама. Тепер вона розуміла, що справжньою її підтримкою був лише батько. З від’їздом чоловіка дівчина стала наче спокійніша. Він надсилав гроші, спілкувалися вони зрідка телефоном і здавалося, що ось так нормально і ось так вони один одного люблять.
Наприкінці літа Олеся народила донечку і назвала її Світланкою. Костик приїхав на хрестини. Обіймав доньку, наче найдорожчий скарб, і не втомлювався дякувати Олесі за дитину. Обіцяв, як щойно мала підросте, забере їх із собою до Португалії, і вони заживуть, як справжня родина. Минув місяць, Костику потрібно було повертатися на роботу. Олеся залишалася сама. Так минув рік, другий, третій…Спочатку Костик приїздив на дні народження Світланки, згодом уже просто надсилав подарунки. Донька дуже тягнулася до батька, постійно просила зробити кілька фотографій і надіслати їх татусеві. Чи не кожного дня набирала його номер, але він не відповідав. В основному виходив на зв’язок сам.
Світланка пішла у 1-й клас, стояла з такими смішними великими бантами на урочистій лінійці і щасливо посміхалася сонцю. Олеся спостерігала за донькою, подумки поправляючи малечі зачіску і перебираючи її кольору стиглої пшениці волосся…
«Олеся дізналася, що там, у далекій Португалії, в її законного чоловіка є нова сім’я»
Олеся вміла заробити копійчину, вправно шила, могла ремонтувати одяг, така швачка – справжня знахідка для села. Костик надсилав гроші все рідше, а доньку й себе потрібно було годувати. Через деякий час Олеся дізналася, що там, у далекій Португалії, у її законного чоловіка є нова сім’я. Він одружився з місцевою жінкою і вони виховують двоє дітей. Чи було Олесі боляче? Звісно, вона кілька ночей плакала в подушку, прокидалася з запухлими червоними очима і не розуміла, що сказати доньці, коли та запитує, коли зателефонує татко.
Світланка закінчувала 3 клас, останній дзвоник, повітряні кульки, щасливий дитячий сміх, адже попереду три місяці канікул. Олеся стояла збоку і спостерігала за тим, як її донечка носиться шкільним подвір’ям з однокласниками. Мала підбігла до мами, міцно обійняла її і кинулася знову в дитячий вихор. Олеся задумливо дивилась у небо і відчула на собі пекучий погляд. Почала озиратися по сторонах і почула, як донька кричить: «Тату, таточку», і на всіх парах несеться до Костика. Олеся на хвилину вклякла, не розуміла, чому він приїхав. Найстрашніша ж думка зразу спала на голову: хоче забрати у неї доньку. А тим часом Костик широко розвів у сторони руки і почав підкидати Світлану високо до неба. Жінка зірвалася з ніг, бігла до доньки, зупинилася за кілька кроків і подивилася чоловікові в очі. Він криво усміхнувся, у кутиках очей кольору сірих грозових хмар зібралися морщинки… Не Костик, подумала Олеся, а його брат – Ростислав, про якого не було чути вже стільки років.
Уже потім, за чашкою запашного чаю, Ростик почав свою сповідь перед Олесею. Розповів, як закохався, але боявся зробити перший крок, і про те, що брат знав, як Олеся подобається Ростику, і на зло почав до неї залицятися. І про те, як на весіллі ледве стримував себе, аби не вкрасти наречену, але не за традицією, а по-справжньому, і сховати далеко від усіх. Аби не накоїти дурниць, подався далеко на заробітки, до Ямалу добувати нафту. Так і не одружився, в його серці завжди були найщиріші почуття лише до однієї жінки, до Олесі. Додому повертатися не бажав, бо не хотів бачити щасливої родини брата. Через деякий час дізнався, що Костик поїхав на заробітки і покинув дружину з донькою. Тоді Ростик кинув усе, зібрав свої нехитрі пожитки та примчав до Олесі.
Жінка сиділа і плакала, а Ростик її міцно обіймав. Через рік Ростик з Олесею одружилися, внесли зміни у свідоцтво про народження Світланки, Ростик всиновив дівчинку, і зажили вони щасливою сім’єю. Олеся завагітніла вдруге, народила сина. Коли Ростик забирав їх із пологового, то побачив свого брата-близнюка, який тишком-нишком підглядав за чужим щастям. Виявилось, що пихата португалка вигнала Костика і забрала дітей, чоловік залишився ні з чим. Як то кажуть, за двома зайцями поженешся – ні одного не впіймаєш…
А Олеся переконана, що саме останнім своїм подихом на цій землі батько вимолив їй кращої долі, і за це вона йому до віку вдячна…
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812