Валерій Семенович Татаринов – ціла епоха в історії тернопільського футболу. Йому довелося чимало пограти, потренувати дорослі команди, однак більшість любителів футболу знають і шанують його як дитячого тренера, котрий усі свої знання та вміння передав майбутнім футболістам. Хоча тренерська робота забирала чимало сил та енергії, Валерій Семенович завжди тримав себе у формі, а його бадьорому та життєрадісному настроєві могло позаздрити чимало молоді. На жаль, людський організм так побудований, що інколи дає збої. Це трапилось і з нашим героєм, який упродовж незначного періоду мав два інсульти. Власне вони не дозволили йому продовжувати улюблену справу, однак він не може без футболу, тому із тренерської роботи у футбольній ДЮСШ перейшов на чисто технічну. Нещодавно пан Валерій відсвяткував 76-річчя. Наша сьогоднішня розповідь про цю унікальну людину, домівка якої нагадує музей, де зібрано унікальні футбольні експонати минулого й сучасного.
|
ДОСЬЄ: Татаринов Валерій Семенович Народився 9 березня 1944 року в Москві. Перший тренер – Зіновій Петрович Савицький. Амплуа – захисник. Виступав за команди: “Мотор” (Тернопіль), “Маяк” (Бережани), “Авангард” (Тернопіль, дубль), “Комбайнобудівник” (Тернопіль), “Зоря” (Хоростків), “Ватра” (Тернопіль), “Меблевик” (Берегове). Тренував команди: «Ватра» (Тернопіль), ДЮСШ (Тернопіль). |
Народився у Москві, а рідною стала Галичина
Валерій Семенович – корінний москвич, однак у столиці СРСР прожив зовсім мало. Батько під час Вітчизняної війни загинув, і вони з матір’ю спочатку переїхали в Сочі (с. Хоста), потім перебралися на Вінниччину. В 1946 році у Східній та Центральній Україні був голод, а на заході вижити було легше, і так вони перебралися до Тернополя. Відтоді, з 1946 року, Валерій Татаринов постійно проживає в Тернополі.
У дитячо-юнацькі роки він не знав, якому виду спорту віддати перевагу, оскільки, окрім футболу, займався ще й греко-римською боротьбою (тренер – Володимир Пилипович Плосконіс). Навіть доводилось їздити на всеукраїнські змагання й боротися з відомим на Тернопільщині борцем Богданом Сцібайлом. Лише у 10 класі переважив футбол і він остаточно віддався грі під назвою “шкіряний м’яч”. Першим своїм тренером вважає відомого тернопільського наставника Зіновія Петровича Савицького.
|
Цікава історія від Валерія Татаринова – Ця історія трапилась на міжнародному турнірі в Німеччині. Тернополяни зіграли внічию з англійською командою “Манчестер Юнайтед” (0:0), і ми розговорилися з їхнім тренером. Він дивувався, як можна за $20-25 на місяць працювати і досягати результату. А коли ми побідкалися на брак м’ячів, то наприкінці нашого перебування в Німеччині нашій команді подарували 12 “беушних” футбольних м’ячів, у яких лише в одному була пробита камера, а рештою ми грали ще цілий рік (сміється, – авт.). |
До основного складу «Авангарду» не пробився
У 1961 році після закінчення школи його взяли в групу підготовки юнаків, яка діяла при команді майстрів “Авангарду”. Юного Валерія Татаринова запросили до головної команди області як молодого, перспективного гравця, але в той час потрапити до основного складу команди майстрів було майже неможливо. Якщо за рік хоч один вихованець школи потрапляв до основи “Авангарду”, то це був для тренерів великий успіх. Наш герой сподівався, звичайно, що його залишать у команді, але тоді “підвезли” таких сильних футболістів, як Бадайкін, Котьолкін (обидва з “Балтики” Калінінград), Ходукін, Столбін, Рибак (усі зі Львова), і для молодих тернопільських футболістів, у тому числі й Татаринова, місця не залишилося. Він встиг пограти у чемпіонаті області за тернопільський “Мотор”, вступив до педінституту, а з 2-го курсу його забрали до… війська.
У війську замість солдатських чобіт взував бутси і грав у футбол
В армії Валерій Татаринов усі три роки відслужив у спортроті. Призвали його в Івано-Франківськ, де тодішній тренер армійської команди, котрий згодом був удостоєний звання заслуженого тренера України, Володимир Байсарович на зимовій першості частини відібрав найкращих футболістів, і Валерій Семенович разом з командою переїхав на Закарпаття в містечко Берегове. Спочатку команда, в якій виступав наш герой, брала участь в армійських змаганнях та виграла першість Прикарпатського округу. А коли випадала можливість, армійцям давали змогу брати участь у чемпіонаті Закарпатської області. Солдат Татаринов грав за “Меблевик” (Берегове). Під кінець служби всю армійську команду хотів забрати Василь Михайлович Павліський, тодішній директор Брошнівського ліспромгоспу, а донедавна ректор Бережанського агроінституту. Попередньо команда дала згоду, але через певні причини (гравці були з усього Союзу і прагнули повернутися додому) армійські футболісти так і не залишилися на Івано-Франківщині.
Після дембелю Валерій Татаринов перевівся на заочне відділення інституту і почав грати за бережанський “Маяк”. Команда виступала на першості України, основу становили футболісти зі Львова, Луцька, Тернополя. Кожен гравець рахувався на роботі в різних колгоспах, і щоб отримати 140 карбованців заробітної плати, треба було їхати у два села. Валерію Семеновичу було якось ніяково, що бабця за копійки сапає буряки, а приїздить футболіст й отримує гроші. Тому він перейшов на тренерську роботу, водночас виступав за місцеву команду.
У народі кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. Але це не про нашого героя. Наприкінці 1969 року тодішній старший тренер у групі підготовки при команді майстрів «Авангарду» Валерій Андрійович Коблик запросив Валерія Татаринова до себе в Тернопіль. Там він тренував юнаків, а в 1970 році навіть вдалося пограти за дублерів “Авангарду”. Саме в цій команді він колись грав і не зумів потрапити до основи. У 1974 році команда, яка вже називалася “Будівельник”, посіла передостаннє місце у другій лізі чемпіонату СРСР і її розформували. Отож пану Валерію довелося шукати інше місце роботи.
Тричі чемпіон і володар області
Після розпаду «Будівельника» Валерій Татаринов короткий час виступав за «Комбайнобудівник”, який у 1975 році став переможцем всеукраїнського турніру “авангардівських” колективів. А далі для нашого героя настали «золоті» часи у тернопільській «Ватрі», де він з 1976 року був граючим тренером у команді. З “Ватрою” спочатку виграв першість міста, а вже на наступний рік почав виступати у чемпіонаті області і далі – на першість України серед команд колективів фізкультури (КФК). Із 1977-го по 1985 роки «Ватра» тричі виборювала кубок області і стільки ж разів ставала чемпіоном області. Разом з командою Татаринов здобув кубок “Робітничої газети” (1985 рік) та провів два матчі з болгарською командою “Совстрой”, яка виграла аналогічні змагання у себе на батьківщині. У Тернополі «Ватра» переграла болгар (2:1), а в Софії поступилися (2:3).
Був короткий період, коли Валерій Татаринов змушений був покинути «Ватру». Новий головний тренер Володимир Прошкін у 1982 році вирішив омолодити команду і для нашого героя не знайшлося в ній місця. Він вирішив поїхати на заробітки до Сибіру в м. Нижньовартовськ, де рахувався на підприємстві з видобування нафти та газу, а насправді грав у футбол на місцевій «Копакабані» (футбольний газон нагадував піщаний пляж). Наприкінці літа Валерій Семенович повернувся додому, щоби випровадити сина до школи й… отримав запрошення від тренера хоростківської «Зорі» Михайла Завальнюка. Що цікаво, тоді його нова команда двічі перемогла «Ватру» і стала чемпіоном області, а Валерій Татаринов через це ще й мав проблеми на своїй основній роботі. Виявилось, що тренерам «Ватри» не сподобалося, що Татаринов, працюючи на світлотехнічному підприємстві, на футбольному полі допомагав конкурентам, хоча коли йшов із команди, то мав право виступати за будь-яку інші.
А останні свої матчі в чемпіонаті області Валерій Татаринов провів у 43(!) роки.
«Якщо діти не виростуть великими футболістами, то обов’язково мають стати хорошими людьми»
На початку 90-х Валерій Семенович повністю переключився на роботу з дітьми. Спершу було дуже складно, адже дитячий футбол тоді знаходився у глибокій ямі. Як свого часу наш герой розповідав автору цих рядків, юним футболістам катастрофічно не вистачало м’ячів, форми, добрих футбольних полів. Також згадав випадок, коли “Київ закидав усю Україну м’ячами”, а насправді їх вистачало на 2-3 тренування і все. Далі футбол потроху став на коліна. У ДЮСШ з‘являлися свої футбольні поля – як природні, так і зі штучним покриттям, уже не такими гострими були питання зі спортивною формою та інвентарем. Зі своїми вихованцями побував на турнірах у Франції, Німеччині, Польщі, де Валерій Семенович засвоїв для себе як тренера прописну істину. В юному віці на молодих футболістів не повинна тиснути відповідальність за результат, вони мають отримувати задоволення від гри. «Діти – наше майбутнє, якщо вони не виростуть великими футболістами, то обов’язково мають стати хорошими людьми», – полюбляв повторювати Валерій Татаринов.
Виховав чемпіона СРСР та понад десяток футболістів-професіоналів
Із вихованців Валерія Семеновича, мабуть, найвідомішим є Анатолій Назаренко – чемпіон СРСР у складі дніпровського «Дніпра», легенда тернопільської «Ниви», один з найкваліфікованіших тренерів Тернопілля XXI ст. Першим тренером Валерій Татаринов був: у Василя Чорного – майстра спорту міжнародного класу, котрий став чемпіоном Всесвітньої універсіади в складі студентської збірної України, також виступав за тернопільську «Ниву» і ФК «Тернопіль»; у Ярослава Сворака – грав за луцьку «Волинь», львівські «Карпати» , тернопільську «Ниву», збірні України (U-17, 19); Володимира Бідловського – пограв у «Карпатах» (Львів), ФК «Олександрія», «Кримтеплиці» (Молодіжне), «Оболоні-Бровар» (Київ), «Русі» (Винники); Віталія Мищишина, котрий захищав кольори команд: «Волинь» (Луцьк), «Нива» (Тернопіль), «Сокіл» Золочів, «Техно-Центр» (Рогатин). Також довів до рівня професіонала вихованця збаразького футболу Андрія Білика, котрий провів п’ять сезонів у “Нафтовику” з Долини (Івано-Франківська область), а ще виступав за івано-франківський “Спартак”, хмельницьке “Динамо”, “Арсенал-Київщина” (Біла Церква), “Сталь” (Кам’янське) і тернопільську “Ниву”.
Також варто згадати і про «ватрівський» період, коли у команді засвітилися Борис Саханчак і Степан Хопта (обидва згодом виступали у майстрівській команді “Спартак” із Житомира). Ну і як не згадати, що саме з «Ватри» свій шлях у великий футбол проклав славний наш земляк Іван Вишневський. Молодим парубком він прийшов до «Ватри» після армії. Про нього Валерію Татаринову розповідав Зіновій Савицький, у якого Іван займався, навчаючись у ПТУ. За “Ватру” Вишневський пограв пів сезону і перейшов до вінницької “Ниви”. Вінничани побачили здібного захисника під час товариського матчу. І між “Ватрою” та “Нивою” відбувся своєрідний обмін. До Вінниці перейшов Вишневський, а до Тернополя – наш земляк Олексій Панасюк. Згодом здібного захисника переглядали львівські “Карпати”, однак Іван зробив чудову кар’єру в дніпровському “Дніпрі” і навіть виступав за збірну Радянського Союзу, в складі якої здобув «срібло» на чемпіонаті Європи в Німеччині.
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Валерій Татаринов, газета "Номер один", новини Тернопільщини
3812