Тетяна Білінська – жінка, яка талановита в усьому. В її житті органічно переплелись наука, людяність та бажання допомогти. Вона встигає завжди й усюди. На її шляху була і політика, і громадський активізм, але все ж таки на перший план вийшла психологія. Окрім цього, наша співрозмовниця – винахідниця. Її методикою психологічної діагностики користуються у великих корпораціях та організаціях. Про те, як живе тендітна жінка з великим серцем, чим захоплюється, чому така важлива психологія і як насправді легко жити, читайте в ексклюзивному інтерв’ю для читачів нашого видання.
«Насправді інколи людям потрібно лише почути від психолога, що в них усе нормально»
– Зараз в інтернеті можна зустріти велику кількість оголошень про надання психологічних послуг. Консультують і по скайпу, і по телефону, і при зустрічі. Ціни на послуги різні – від 100 гривень і вище. Тож як правильно вибрати психолога, чи завжди критерій вартості відповідає критерію якості надання послуги?
– Психолога дуже важко вибрати наосліп, тобі потрібно його попробувати, побачити та відчути, чи ти йому віриш. Якщо нема довіри, то він не зможе тобі допомогти. Для прикладу, коли ми йдемо до стоматолога і він нас зустрічає нервовий, незібраний і без зуба, чи можемо ми повірити в те, що він нам класно зробить зуб? Очевидно, що ні. У виборі психолога потрібно опиратися на те, чи є він для вас авторитетом, чи приємний, чи близький по духу. Психолог – це також людина, і тому між ним і клієнтом має бути ідеальна сумісність. Якщо психолог байдужий до свого клієнта, а у того в свою чергу немає довіри, то така допомога тільки зашкодить. Якщо ви прийшли до психолога, але відчуваєте, щось не те, розумієте, що з цим спеціалістом буде некомфортно працювати, то не соромтеся сказати про це йому, а також попросити порекомендувати іншого спеціаліста. Якщо людина – професіонал, то вона з розумінням до цього ставиться і не ображається на це. Знаєте, у мене не було жодного клієнта, який би мені не сподобався, при тому що за весь час моєї психологічної практики довелося попрацювати із понад 8 тисячами людей. Насправді інколи людям потрібно лише почути від психолога, що в них усе нормально, тоді їм потрібно надати підтримку.
Коли психолог починає думати над ціною своїх послуг, а вже потім про те, як допомогти, то це вже заробітчанство. Треба розуміти, що клієнти приходять різні й необхідно виставляти збалансований варіант ціни. Він базується на тому, скільки ти вклав у себе і скільки люди спроможні заплатити, і ця сума не буде бити по бюджету.
– Хто такий «хороший психолог»?
– Це той, хто одержимий своєю роботою і любить її. Коли людина любить свою роботу, вона буде вдосконалюватись, вникати у тонкощі – це робить її справжнім професіоналом. Перша заповідь психолога полягає у тому, що потрібно робити по максимуму все, аби не нашкодити людині.
– Скажіть чесно, чи зверталися Ви за професійною допомогою до психолога? Бо ж люди приходять з різними проблемами, і хочеш чи ні, ти частково береш негатив на себе. Адже знаєте, є такий жарт, що у кожного психолога є свій психолог.
– Часто трапляється так, коли люди, маючи власні непропрацьовані дитячі травми, йдуть навчатися на психолога та сподіваються, що у такий спосіб зможуть самі собі допомогти. Але насправді це не так.
Я у психологію прийшла свідомо і водночас у цій науці почуваюся вічним вчителем, дослідником та учнем. Крім цього, ми часто з колегами-психологами спілкуємося між собою, обговорюємо різні проблемні питання, розбираємо та аналізуємо складні ситуації та психологічно підтримуємо один одного. У професіоналів високий рівень психологічної екології, ми не засмічуємось, хоча доводиться душевні «гнійники» розкривати, а халатів білих ми не маємо.
– Мені відомо, що Ви, окрім того, що є талановитим психологом, ще й винахідниця?
– Це дійсно так, я володію авторськими правами інтелектуальної власності на ряд психодіагностичних комп’ютерних програм як одноосібно, так і у співавторстві. Нашими тестами користуються близько 700 структур в Україні.
– У Тернополі успішно функціонує Центр психології Тетяни Білінської «Психолог і Я». Як у Вас виникла ідея створення і чи були складнощі у процесі відкриття? Адже наше містечко не велике, чи не було страху, що люди не підуть, мовляв, у них все в порядку і допомога психолога не потрібна?
– Ідея створення центру виникла тоді, коли я побачила, що є багато класних психологів, але вони не можуть себе подати і мають складнощі з самопрезентацією та просуванням своїх послуг. Центр – це своєрідний психологічний майданчик для популяризації психологічного напрямку. Ми відкриті, і кожен бажаючий може до нас долучитися. У психології конкурентів немає, є партнери або колеги. Нам краще, коли ми збираємось разом і розподіляємо свої знання за напрямками.
Страху не було, бо я одержима психологією. Ми вже мали великий попередній досвід: у проведенні психологічних консультацій, у профорієнтації дорослих і дітей, у підборі кадрів на замовлення роботодавців. Я вже працювала з багатьма фірмами (від ІТ-сфери до громадського харчування) і розуміла, наскільки актуальною, важливою та затребуваною є психологія в багатьох напрямках. Бачила, скільки є людей, яким елементарно потрібно дати поштовх, відкрити їхні сильні сторони і навчити ними користуватися у повсякденному житті.
Сегмент психодіагностичних послуг не заповнений у Тернополі та й в Україні загалом. Фахівців-психодіагностів мало. Здебільшого вони працюють у спецслужбах. Для професійного відбору працівників військові мають своїх психодіагностів, залізниця, металургійні заводи, атомні станції – своїх, хоча цього й не афішують назагал. Географія клієнтів нашого центру досить широка. До нас звертаються не лише жителі Тернопільської області та Західної України, а й мешканці Києва та інших областей України, в тому числі й з-за кордону.
«Під час карантину «психологія бабусь» дуже знадобилася»
– У світі нараховується понад 40 тисяч професій. При цьому молодь дуже прогресивна, отримує багато інформації з мережі інтернет. Відтак чи реально молодій людині самостійно обрати саме ту професію, в якій вона буде успішною, чи все ж таки потрібна допомога?
– Допомога потрібна обов’язково. Справа в тому, що людина приймає рішення префронтальною корою головного мозку. А ця частина повністю формується в людини до 21 року. В нашому випадку ми стикаємось із ситуацією, коли дитина вимушена приймати рішення про вибір своєї майбутньої професії вже у 15-16 років. Виходить, що вибір здійснюється незрілими мізками, і найчастіше в таких ситуаціях поверхнево обирають помилковий фах – як у знайомих чи близьких, модний, за престижність вузу, за компанію.
Профорієнтація має різні підходи. Умовно її можна розділити на 2 основні. Перший – це коли людина сама отримує інформацію і накладає на неї фільтри – «хочу», «можу», «чи це потрібно в соціумі?». Для прикладу, підліток хоче стати телеведучим, у нього є цей фільтр «хочу», але в той же час немає для цього задатків – мова не чітка, обличчя не для камери, невпевненість. І тоді особа розуміє, що вона хоче, але не може. Відтак падає самооцінка, мрія руйнується і починаються психологічні проблеми. Ось тут потрібна вчасна допомога психолога як профконсультанта. Його основне завдання – допомогти молодій людині зробити оптимальний вибір професії з урахуванням її особистих рис, природніх здібностей, талантів, бажань та намірів.
Другий підхід власне професійний, коли молода людина приходить на психодіагностику. Тоді за отриманими результатами тестів можна зробити прогноз щодо успішності в тій чи іншій сфері діяльності. Для прикладу, особа має високий рівень комунікабельності, любить працювати з людьми, легко входить у довіру, харизматична, володіє високим рівнем вербальної пам’яті, здатна до прогнозу, а отже, із цими показниками може бути достатньо успішною у такій-то сфері.
Зрештою, кожен обирає сам, чи копирсатися тривалий час у собі, чи обрати варіант професійної психодіагностики, де фахівець допоможе звузити сегмент вибору професій, у яких людина проявить себе і стане професійно успішною.
– Зараз часто можна почути твердження, що значна кількість психологічних проблем родом із дитинства. Мовляв, не так батьки виховували своїх дітей. Натомість у Європі та США є спеціальні курси батьківства, де навчають вихованню дітей. Навіть розповідають, які іграшки купувати, а які ні, яку музику слухати, що казати. Як думаєте, нам ще далеко до культури дитячого виховання?
– Зараз батьки пішли зовсім інші. Як би там не було, але є велика кількість психологічної літератури у вільному доступі і це має певний вплив на поведінку батьків. Вони вже розуміють, що шарпати дитину не можна. Ще 30 років тому часто можна було побачити, як дітей били по попі посеред міста, і тоді всі дивувалися, чому в Європі діти такі спокійні, а наші – істеричні. Зараз ми вже майже не бачимо такої поведінки, щоправда невідомо, що відбувається вдома. Батькам зараз цікаво, як виховувати дітей.
У нашому центрі психології ми проводимо навіть психологічні зустрічі, на яких роз’яснюємо психологію поколінь. Наприклад: чим відрізняється бабуся (яка належить до покоління «G» чи «бебі-бумерів») від батьків (покоління «ікс»); чому потрібно просто любити покоління «ігреків» («міленіалів») і в чому унікальність поколінь «зет» та «альфа». І пояснюєш, чому бабуся примушує усіх іти на город та робити запаси. До речі, під час карантину «психологія бабусь» дуже знадобилася. Багато хто втратив роботу, люди не мали за що жити, їхали до бабусі в село, брали картоплю, закрутки і за рахунок цього багато сімей вижили.
Взагалі, одні повинні вміти говорити, інші – чути. Насправді в житті все так просто. Людина має отримувати задоволення, і не важливо, дорослий це чи дитина. Інакше це породжує невдоволення, а невдоволена людина притягує собі та іншим проблеми. Розповім на прикладі. Дитина каже мамі, що хоче білі колготки, мама відповідає, що ні, одягнути потрібно червоні, бо дощ. Дитина починає репетувати, мама нервуватися, і ось вам конфлікт. Мудра мама у такій ситуації завжди домовиться. Вона скаже, що на білі колготки одягнемо штанці, а у садочку їх знімемо і малеча цілий день буде гарненька в чистеньких білих колготках. При такому підході дитина розуміє, що можна домовлятися, і такий успішний дитячий досвід вже у дорослому віці спрощуватиме їй життя.
Батькам дуже важливо тримати слово, бо якщо вони цього не роблять, то в дитини формується почуття тривоги.
Після таких занять часто батьки кажуть, що якби вони знали про це раніше, то й проблем було б значно менше.
|
Поради від психодіагноста Тетяни Білінської 5 причин, чому потрібно йти до психолога: – щоби розібратися з питаннями «Хто я?», «Чому мене не сприймають таким, як я є?», «Чому в мене постійне відчуття тривоги, занепокоєння?», «Чому мене всі нервують?»; – краще зрозуміти себе та своє покликання, дізнатися про свої сильні сторони і визначитись, яку професію обрати; – із професійною допомогою розібрати складну життєву ситуацію (розлучення, особисті образи, маніпулювання, проблема у спілкуванні з іншими людьми, особливо з дітьми, панічні атаки, насильство в сім’ї) та знайти варіанти її вирішення; – легше адаптуватися в новому колективі на роботі, навчитися самопрезентації; – навчитися контролювати свої емоції, справлятися зі стресом та реально і тверезо дивитися на життя. |
«Ще жодного разу в моїй роботі не було такого, щоб я боялася сказати людині, що чогось не знаю»
– Усе частіше можна почути від молодих людей, що їм краще бути на самоті, мовляв, самотність – це не так погано. Такі люди не хочуть стосунків і взагалі заявляють, що вони чайлдфрі. У той же час батьки, бабусі, дідусі все допитуються, коли улюблене чадо створить сім’ю чи народить дитину. Тому цікаво, в сучасному світі самотність – це нормально чи все ж таки людині потрібна людина?
– Людина не створена для самотності. Вона за своєю натурою є соціальною. У соціумі вижити було легше, і тому завжди було особливо страшно, якщо особу відлучали від племені. Коли кажуть, що не хочуть стосунків і добре на самоті, але в той же час сидять у соціальних мережах, то хіба це самотність? Адже по ту сторону екрана також люди, і процес комунікації все одно відбувається. Кожній людині хочеться, щоби її любили, щоб нею опікувалися, щоби сказали слова підтримки. Старші люди розуміють, якою є цінність іншої людини поруч. І вони нічого поганого не хочуть, цікавлячись у молоді, коли ж вони нарешті будуть у парі, бо розуміють, що рано чи пізно прийде старість і ти не зможеш знайти людини, яка тобі підходить. Бабусі й дідусі розуміють цінність часу, молоді ж поки що не вміють цінувати його. Коли бабуся каже, що хоче побавити внуків, то це дійсно так. Життя внуків, як правило, продовжує життя бабусі, вона молодіє, забуває, що в неї ноги болять, і їй день швидше та веселіше проходить.
– Ви сказали, що понад 8 тисяч людей пройшли через Вас за час роботи психолога. Це дуже велика кількість, тому цікаво, скільки Вам потрібно часу, аби скласти враження про людину?
– Я не відкидаю візуальної психодіагностики. Ви навіть не уявляєте, скільки може розповісти погляд, поведінка, одяг, голос. Але тільки цього замало. До того ж потрібно розуміти, кому, що і як говорити. Людина має повне право і всі підстави почути про себе правду, однак психолог повинен розуміти, що він несе відповідальність, у якій формі подати цю інформацію. Треба розуміти, що в роботі психолога не тільки ти оцінюєш, але й тебе також оцінюють.
– Хто чи що у роботі психолога Вас стимулює?
– Мене стимулюють люди, і це відображається на моєму професіоналізмі. Але ще жодного разу в моїй роботі не було такого, щоб я боялася сказати людині, що чогось не знаю. І навчилася я цьому в 23 роки. Коли закінчила навчання за спеціальністю «біологія та хімія», то пам’ятаю це відчуття, як мені здавалося, що я знаю все на світі. А зараз мені 50 років і я розумію, що нічого не знаю. Пригадую, як прийшла до професора Олега Йосиповича Бакалюка (український вчений-медик, педагог, доктор медичних наук,– прим. авт.). Це відома людина, яка багато людей витягнула з того світу. І починаю йому розповідати про пентозофосфатний цикл та про екзоендотермічні реакції. А він дивитись на мене й каже: «Таню, а я цього не знаю». Я подумала тоді, що він з мене знущаєтеся. А він у відповідь попросив, щоб я розповіла йому про ці процеси. І в цій розмові він був зі мною настільки щирий, що я зрозуміла, що маю право говорити, що чогось не знаю, і це стимулює мене до пізнання чогось нового.
«Моя мама казала, що нормальну дитину вчать в одному інституті, а мені потрібно вчитися у трьох»
– В Україні психологія останніх кілька років почала набирати популярності. Як ця наука прийшла у Ваше життя?
– А знаєте, у дитинстві я хотіла бути стюардесою (сміється, – прим. авт). У роки, коли я навчалася, психологія не була настільки популярною, можна сказати, була рідкісною спеціальністю. Тоді психологів плутали із психіатрами і були щиро переконані, що допомога психолога потрібна лише тим, у кого вже є якісь психічні розлади. Я навчалася на природничому факультеті за спеціальністю біологія і хімія. Вивчала анатомію, фізіологію, гістологію, цитологію. І ось на 2 курсі у нас з’явилася в розкладі психологія. Я дуже захопилася і пройнялася цим предметом, адже побачила чіткий зв’язок між біологією та психологією людини. Зрозуміла, як відбуваються різні психічні процеси, як вони пов’язані з проходженням нервових імпульсів у мозку. І водночас усвідомила, як ці ж процеси проходять, але з точки зору життєвого пізнання, філософії та соціуму.
Мене настільки це захопило, що я почала займатися науковими дослідженнями на стику психології та фізіології людини, тому після завершення навчання здобула ще одну освіту за спеціальністю «практичний психолог, профконсультант». Пізніше закінчила магістратуру за спеціальністю «адміністративний менеджмент», але й цього мені виявилось замало. Пригадую, тоді моя мама казала, що нормальну дитину вчать в одному інституті, а мені потрібно вчитися у трьох (посміхається, – прим. авт.). А я просто люблю вчитися! Тому пішла в аспірантуру нашого медичного університету на кафедру нормальної фізіології і почала писати дисертацію. Взагалі з її написанням пов’язана дуже цікава історія. Одного разу, під час наукової конференції, я опинилася в науковому колі знаних та шанованих професорів. Розпочалася дискусія, і я як молодий дослідник та практик починаю розповідати про процеси збудження та гальмування. А вони мене питають: «Ти хто?» Я ж представляюсь і чую у відповідь: «Хочемо тобі сказати, Тетяна Білінська, що процесу гальмування не існує». А я наполягаю на своєму і навзаєм опоную: «Якщо це не гальмування, то що тоді?» І чую у відповідь: «Це – сила, протилежна збудженню». Стою, кліпаю очима, бо ж розумію, що сила, протилежна збудженню, і є гальмування. І тоді ті ж науковці кажуть мені, що ось коли я стану хоча б кандидатом наук, тоді зможу вийти на сцену, стати за трибуну і сказати, що сила гальмування є. Їхня відповідь стала для мене додатковим стимулом, адже на той час, працюючи психологом-профконсультантом, я вже назбирала багато емпіричного матеріалу, який потрібно було тільки систематизувати, узагальнити та науково оприлюднити й вивести в світ. Ось так я і написала дисертацію та захистила її в Інституті психології ім. Г.С. Костюка, здобувши ступінь кандидата психологічних наук за спеціальністю «психофізіологія».
Упродовж багатьох років займалася питаннями вивчення професійного відбору небезпечних видів діяльності. До цієї категорії входять пілоти, гірники, кранівники, водії, люди, що працюють на висотних роботах, газоелектрозварники, працівники атомних станцій… Загалом усі ті, що займаються роботою, яка пов’язана з небезпекою для людини й оточуючих. Саме для цього і використовують психодіагностику. Так і вийшло, що я працюю на стику нормальної фізіології та психології. В Україні це не дуже популярний напрямок.
– Чому саме психодіагностика?
– Тому що психодіагностика тісно пов’язана з вивченням психологічних та психофізіологічних показників людини. Це точна наука, яка пов’язана з математичною статистикою, адже всі отримані психологічні показники переведені в математичні одиниці. Саме завдяки психодіагностиці можна «оцифрувати» і душу, і голову. Коли чую, що психологія – не точна наука, то не погоджуюсь. Для прикладу, якщо говорити про такий показник, як часовий інтервал, то про нього можна сказати, що він адекватний або ні. Як це визначити? Людині пропонується після певного сигналу відрахувати 30 секунд. І виявляється, що вона далеко не завжди адекватно сприймає час. Для когось 30 секунд пройде як 15, а для іншого – як 45. І це вже числовий, математичний показник. Хтось скаже, а яка різниця? Та насправді це дуже важливо, бо якщо у водія чи пілота буде неадекватне сприйняття часу, то це вже становить велику небезпеку для життя багатьох людей. Тому ось така «вимірювана» психологія і є для мене точною наукою.
«Органічно живу у своїй психології, себе не стримую і не маю подвійного життя»
– А зараз запитання, яке цікавило мене завжди. У вас є донька і підростає онука. Ви окрім того, що мама, так ще й психолог. Як вдається це поєднувати, чи все ж таки материнські інстинкти йдуть на передній план, а психологія, навпаки, на задній?
– Якщо хтось каже, що я психолог до 17:15, то у мене такого не буває. Ти або психолог, або ні. Ви мене як журналіст, мабуть, розумієте, у вас же такого не буває, що ваш робочий день закінчився, і після 6 години вечора ви вже не слідкуєте за новинами, не аналізуєте інформацію… Те ж саме і з психологом. Органічно живу у своїй психології, себе не стримую, не обмежую і не веду подвійного життя – тут я мама, а тут я психолог. Мої стосунки з донькою побудовані на ґрунті взаємного розуміння. Якщо вона щось зробила – значить мала для цього підстави. Як мама-психолог я раджуся з донькою. Так повелося, що змалечку вона була якась по-особливому доросла, свідома і нам вдавалося завжди домовитись.
– Наскільки мені відомо, Ваш чоловік – економіст, тому можу припустити, що у нього, мабуть, математичний склад розуму і він більш прагматичний. Ви ж людина гуманітарного спрямування. Чи не виникає складнощів у побуті та спілкуванні?
– Я некласичний гуманітарій (посміхається, – прим. авт.), на кожну ситуацію намагаюся дивитись логічно і раціонально. У той же час я більш екстравертована, а чоловік інтравертований. Я більше говорю, а він здебільшого мовчить, але разом жити нам ідеально. Я не знаю, що таке платити за світло, за газ, воду, інші комунальні послуги та як це вираховується. У мене цим займається чоловік. Якщо потрібно щось прорахувати – вигідно чи ні, то це також до нього. Чоловік виконує таку роботу не тому, що я не можу, просто він у цьому більш компетентний і йому це подобається. Банальний приклад, коли ми їдемо машиною, то в мене розхід пального буде 8-9 літрів, а в нього – 5,1 – навіть на дорозі він вміє це робити. Або інша ситуація: прошу його почистити горіхи і згодом запитую, чи ще довго, а він відповідає: я 68% горіхів почистив. Він математичний, тому живе у відсотках (сміється, – прим. авт.). Я його приймаю, яким він є. Він дуже глибока, цікава людина, хороший економіст і взагалі дуже класний, адже він – мій чоловік.
Знаєте, у нас, аби разом побути, часу є лише на вихідні. Часто буває так, що вихідні проходять, а він мені каже: «Таню, я не набувся з тобою». Ми чоловіком разом 20 років, але при цьому щоп’ятниці мене чекають вдома живі квіти. І це так приємно.
– Дуже люблю запитувати у своїх співрозмовників про дитинство, тоді людина поринає у щасливі спогади, тож цікаво, яким воно було у Вас?
– Я в школі добре вчилася, але водночас не дуже її любила. Можливо через те, що мені хотілося вивчати лише науки природничого циклу. Батьки нас із братом дуже любили, ми були єдиними внуками і з нами носилися як із писаними торбинками, ні в чому не відмовляли. Мої батьки були дуже зайняті, тому в сусідньому магазині була домовленість, щоби мені давали те, що я хотіла, а потім тато чи мама розраховувались. Але тьоті-продавщиці були недобросовісні і списували на мене кілограми «Каракуму» і «Червоного маку», хоча я брала тільки жменьку. Батьки мені вірили.
Пригадую, напередодні мого дня народження, а мені саме мало виповнитись 5 років, я всіх дітей у дитячому садочку попросила принести мені квіти. У цей день всі діти прийшли з квітами, а один хлопчик забув. І згадав лише тоді, коли біля садочка побачив інших дітей з букетиками. Тоді він сказав своїй мамі, що не може піти в садочок без квітів, бо в Тані день народження. Мама не розгубилася і нарвала великий букет живокосту. Хоч він і був на дотик жорсткий, з поколюванням, але запам’ятався мені на все життя, бо більше ніхто такого не дарував. Тому, коли я бачу живокіст, то одразу згадую цей випадок зі свого дитинства.
– Куховарити любите?
– Так, люблю готувати, особливо випічку та м’ясо. Зрештою, готую усе, крім вареників, бо для мене це не дуже творча страва (сміється, – прим. авт.). Не розумію, навіщо загортати картоплю, в якій немає особливої користі, у тісто. Натомість люблю дріжджове тісто, захоплююся тим, як воно росте, піднімається, дозріває, змінює форму, текстуру та стає еластичним. А як воно віртуозно пищить, коли ти його виминаєш… А прісне не дуже люблю, бо не маю з ним приємного тактильного відчуття – яке замісив, розкачав, зліпив, таке воно і зварилося, ніякої радості від того.
– Якому відпочинку віддаєте перевагу?
– Подобається активний відпочинок, екскурсії, подорожі, і бажано, щоби програма була насиченою. Подобається рафтинг, сплавлялась у багатьох країнах. Дуже вразив сплав по річці Тарі. Коли пливеш і бачиш високі гори, а вода під тобою голуба та чиста, видно дно, кожен камінчик і як плавають рибки. Люблю «магічні місця», і якщо є енергетичний потік, то варто туди поїхати і його відчути.
Часто буваю в Польщі. Щороку на початку червня їду у Варшаву на наукові пікніки. Коли на кордоні запитують мету поїздки, то відповідаю, що їду пишатися геніальними вченими України. Моя донька активно розвивала Центр Науки, і мені завжди приємно за наших вчених. Коли бачиш локації представників із 30-40 різних країн Європи і серед них України – це вражає. Я розумію, якщо не буде науки, то не буде економіки і Україна пастиме задніх. Тільки наука дає економічний прогрес, і тоді нація заявляє про себе у світовому масштабі. Для мене важливо пишатися всім українським, що прославляє нас як націю.
Коли у Тернопіль приїжджають іноземці на наукові пікніки, вони здебільшого зупиняються у нас вдома. Ми за сім років уже добре заприятелювали. Готель – це зручно, але він не дає атмосфери домашньої теплоти та затишку. І тільки в домашній обстановці та в сімейному колі можна себе відчути вдома навіть у чужій країні.
– Неймовірно гостинна у Вас родина. А з яким девізом ідете по життю?
– Треба рухатися результативно і продуктивно. Просто жити, аби жити – це не для мене. Якби мене спитали, чи я хочу ще раз прожити своє життя, я би сказала, що хочу дожити те, яке маю.
– Наскільки мені відомо, раніше Ви брали активну участь у політичному житті Тернополя. Чому покинули цю справу?
– Я політикою активно займалася, була головою міської організації партії Реформи і порядок. На цей час якраз припало створення блоку «Наша Україна». Була депутатом міської ради, відбула каденцію і зрозуміла, що хочу займатися наукою. Побачила, що таке політика із середини. Була ініціатором імпічменту меру, мала купу судів проти очільника міста і сама себе захищала в суді. Досить цікаву практику пройшла, класно загартувалася, була активною в громадській діяльності. Це була крута школа. Я активно вела свою лінію, мала своє бачення і позицію. Що примітно, так це те, що не назбирала собі ворогів в інших політичних партіях і навіть в опозиції. Політичні процеси змінні, а люди залишаються. В політиці не буває будь-яких людей, це завжди особистості цікаві і яскраві, зі своїм світоглядом, хай навіть і ставлення до них буде неоднозначне. Вийшла з політики у нормальних стосунках з людьми, політика мене не травмувала. Але не можу сказати, що ніколи не повернуся назад, проте зараз це не на часі, бо ще не натішилася психологією. Та якщо потрібно буде відстояти справедливість, то осторонь стояти не буду.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811