Оксана Сачко – дивовижна актриса. Талановита, харизматична, віддана улюбленій справі. У її театральній біографії ролей чимало – яскравих і різних. І жодну не можна назвати випадковою. Наші журналісти поспілкувалися з Оксаною Сачко про те, як живе театр на карантині, тернопільську публіку й те, яким повинен бути сучасний актор.
«Навіть перебуваючи на карантині, театр живе»
– Пані Оксано, ось уже кілька місяців, як країна вчиться жити в умовах карантину. Як це позначилося на театральному житті і чи не сумують актори за роботою?
– Навіть перебуваючи на карантині, театр живе! Ми повторюємо ті ролі, які грали раніше. Ходимо на репетиції, але вони не масові, їх відвідує обмежене коло осіб. Відпрацьовуємо ті сцени, де задіяно два-три актори. А далі будуть долучати всі компоненти, весь творчий склад, масові сцени, коли дозволять умови. Прикро, звісно, що так склалися обставини і ми не змогли презентувати тернопільським глядачам прем’єру нової вистави. Вона була запланована на 27 березня. У нас уже все було готове, але нові обставини внесли свої корективи.
– А про що нова вистава і чи маєте у ній роль?
– П’єса має назву «46 моментів щастя». Поставлена за мотивами українського драматурга Анатолія Крима, адаптував його під театральну постановку Олег Мосійчук. Ця вистава про післявоєнний час і життя україно-єврейської родини. У ній майстерно переплелися і комедія, і драма, і трагедія. Загалом можна говорити про те, що у ній зображено людські стосунки. Я граю сусідку головних героїв. Деталей вистави розповідати не буду, бо потім глядачам буде нецікаво дивитися (посміхається, – авт.).
– Для акторів усі ролі – улюблені. Якщо говорити про Вас, то яка роль є близькою і теплою?
– Дебютувала у постановці Федора Стригуна «Гуцулка Ксеня», де зіграла роль Марічки. Також мала головну роль у виставі Маклена Ґраса. Теплою для мене є роль Оксанки із постановки «Ніч перед Різдвом», Моніки «Казка про Моніку», Варки у виставі «Безталанна». Знаєте, з віком починаєш по-різному сприймати свої ролі, і справді, в актора всі його ролі улюблені. Найбільше мене вразила і переродила роль матері у виставі «Наречена світанкової зорі». Я отримала цю роль за доволі трагічних обставин, мені довелося грати роль актриси, яка відійшла у небуття. Дуже хвилювалася з приводу того, що можу вжитися в роль і повторити долю свого героя. Хоча в той же час актору необхідно пропустити роль через себе. Як то кажуть, засунути в серце білу ниточку, а витягнути червону. Намагалась відмежуватися, але ця роль ще довгий час мене тримала у напрузі. Дуже близькою стала для мене роль у виставі «Дитина в дарунок». Хоч це й не висока драматургія, але в ній зображено людські відносини, вона близька не тільки мені, а й глядачам також. Ну і, звісно, не можу оминути увагою наш творчий дует із чоловіком у виставі «Як наші діди парубкували». Я просто «балдію» від цієї постановки. Ігор Сачко у ролі Савки Щербини, а я у ролі його дружини Василини. Це легка комедійна вистава, пронизана духом українського села, сповнена традиційними піснями, танцями та жартами. Молодий парубок закоханий у дівчину та хоче на ній одружитися. Проте згоди на шлюб не дають її батьки. Так от, наш сусід жартома каже, що ми і свою доньку будемо так віддавати заміж, як у виставі «чудимо» (сміється,– авт.).
– До речі, маю кілька запитань про особисте життя. Наскільки мені відомо, Ви познайомилися зі своїм чоловіком ще у 1996 році, між вами 19 років різниці. Чи не було Вам ніяково, що трохи старший мужчина, так би мовити, підбиває клинці?
– Більше того, мені було страшно (сміється, – авт.). Знайомство з ним – це розрив мозку! Я казала йому неодноразово, що ми не можемо бути разом, але він мене не слухав. У нього було своє бачення на наші стосунки і він так собі вирішив. Зараз уже кажу доньці, що колись напишу роман про наші з Ігорем Павловичем стосунки.
«Коли я йшла по місту, то озиралася, бо знала, що він може зараз вискочити звідкілясь»
– Як думаєте, що його у Вас зачепило?
– Навіть не знаю! Я не розуміла, але відчула, коли кинув на мене оком. Він же не сходив з мого поля зору взагалі. Бодай би раз на день мусів мені на очі потрапити, і робив це так несподівано, що коли я йшла по місту, то озиралася, бо знала, що він може зараз вискочити звідкілясь.
– Ревнощі присутні у Ваших стосунках?
– Мій чоловік подобався багатьом жінкам та й зараз подобається. Звісно, без ревнощів не обходилось, але він також у мене ревнивий. Пригадую, приїду на вихідні додому у село, а він телефонує сусідам з іншого кінця села (тоді телефон ще не у всіх був). Я прибігаю, беру слухавку, а він каже: «Ти дивись, нікуди не ходи, бо я приїду», і… приїжджав. Мій чоловік – романтик ще той! Ми разом понад 25 років, він на 2-му курсі вчепився в мене, як кліщ, так і досі разом (сміється, – авт.). А доньці нашій розповідає, що це я за ним бігала.
– Повернемося до вічного і творчого. Мені завжди було цікаво, що відчувають актори, коли їм аплодують?
– Захоплення, адже ти розумієш у такі моменти, що праця наша не марна. Акторська професія – це не просто вивчення тексту. Потрібно донести думку автора, це така колективна змова. Ти повинен виправдати персонажа, навіть якщо це роль негативна. Це психологічно важко. Інколи буває так, що вдала роль і постановка, а глядач тебе не сприймає. Зал не відчуває того, що ти граєш, і це виснажує та виїдає із середини. У такі моменти почуваєшся наче побита собака. Глядач – він як лакмусовий папірець. Якщо виходиш формально, люди це відчувають. Особливо діти, коли ти перед ними виступаєш, бачать нещиру гру і не сприймають її.
– А тернопільська публіка вдячна?
– Направду нам немає чого жалітися на наших глядачів. Є такі, що порівнюють теперішніх акторів з тими, хто грав раніше. Але у театрі не все залежить від актора, є ще режисер, підібраний репертуар. Зараз люди хочуть комедій, вистав на соціально-побутову тематику, це їм близьке. Інколи може злякати назва, наприклад, як це було з виставою «Євангеліє від Івана». Але коли ти її дивився, то розумів, що це правда життя, адже драматург писав її на основі реальних подій, які сталися з ним.
– Я дуже добре пам’ятаю цю виставу, ходила на неї двічі, і мабуть, це єдина постановка з репертуару нашого драмтеатру під час перегляду якої я плакала. Дуже глибоко і зі змістом…
– Я там грала Анжелку, і Ви праві – це достойна вистава. Дуже мені подобається один сюжет, згадую його і часто цитую. Бог питає: «А що це за люди? Вони води в рота набрали, нічого не говорять», а йому відповідають: «Це українці з країни глухонімих. У них наверху всі глухі, а внизу всі німі. Через те і спокій у їхній державі». Думаю, це пророчі слова. Хотілося, щоби ті, хто приходить наверх, не ставали глухими, а ми, народ, не були німими.
– Творчість яких українських драматургів Вам подобається?
– Ярослав Стельмах, Анатолій Крим, Іван Карпенко-Карий. Але мушу сказати, що інколи не з найкращого матеріалу можна поставити чудову виставу, і навпаки.
«Коли в актора «падає роль», то на неї… сідають»
– В акторів театру є забобони?
– Звісно є, але зараз цьому вже не надають такого значення, як раніше. Єдине, що залишилося незмінним, так це те, що коли в актора «падає роль», то на неї… сідають. Це роблять для того, аби вона підкорилася і не скинула (сміється, – авт.). Та мені здається, коли ти професійний актор, то тобі ніякі забобони не страшні.
– Зазвичай в інтерв’ю цікавляться тим, про що співрозмовник мріє. А мені цікаво, коли Ви прийшли в театр, то про що мріяли і чи отримали бажане?
– Хотіла достойно виглядати серед акторів, і думаю, мені це вдалося. Немає маленьких ролей, є маленькі актори. Тоді, коли я тільки починала свою роботу в театрі, гра була настільки відпрацьована, навіть до поруху пальчика. Взагалі не допускалися зміни в авторський текст чи імпровізація. Коли режисер дивився виставу і щось йому не подобалось, то опісля можна було знайти на столі записку з побажаннями. Свого часу я також отримувала таку записку від Михайла Форгеля (художній керівник Тернопільського академічного драматичного театру імені Т. Г. Шевченка у 1992-2006 рр., – авт.). Це додатково стимулює актора і тримає його в тонусі.
– Хто доклався до того, що Ви сформувалися як професіонал своєї справи та чудова актриса?
– Всі потроху. Я потрапила на курс В’ячеслава Хім’яка, тому він, однозначно, вклав у мене багато. А ще Михайло Форгель, який плекав наш курс, наче квіточок,
Федір Стригун, Олег Мосійчук, мій чоловік Ігор Сачко, Люся Давидко, Іван Ляховський, з яким працювала у виставі «Глитай, або ж Павук», мої партнери Мирослав Коцюлим та Володимир Ячмінський, мої однокурсники Андрій Малинович, Олександр Папуша, Микола Бажанов, Юрій Черненко та Віталій Луговий. Мене надихають молоді актриси, які грають моїх дочок, – Наталя Черненко, Наталія Олексів, Юлія Хміль, а ще Євген Лацік та Сергій Бачик, які грають моїх зятів. Ну і, звісно, увесь колектив мого театру.
– Зараз, уже зважаючи на досвід, яку б Ви дали пораду молоді, яка тільки встала на стежку актора?
– Більше віри в себе і впевненості. Я по натурі дуже романтична, читала казки і вірила в те, що добро перемагає зло і люди навкруги добрі та хочуть тобі добра. Щиро в це вірила, наївною була. І через це часто потрапляла у не дуже приємні ситуації. Зараз у мене вже є досвід, я не перестала вірити у людей, але роблю це не так сліпо.
– На Вашу думку, яким повинен бути сучасний актор?
– Направду, мені б хотілося того театру, в який я прийшла. Хотілося б, аби у грі залишалася душа. Щоб актори не були функціоналами, які відіграли виставу і все. Хочеться, аби кожну хвилинку на сцені вони проживали.
– Яку б виставу Ви порекомендували переглянути гостям міста або тим людям, які не часто відвідують театр?
– Якщо насолодитися українським колоритом, то це «Запорожець за Дунаєм», «Мазепа», «Тарас», «Як наші діди парубкували». Дуже подобалась мені вистава «Допоможи їм, Всевишній», шкода, що її списали. Якби була нагода, то рекомендувала б переглянути усім тим, хто приходить до влади. Вона примушує задуматися, проаналізувати і зіставити із сьогоденням. Гірка і страшна правда, яка органічно вписується у наші реалії…
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3810