Ми звикли жаліти жінок, на долю яких припадає море сліз. Ми звикли, що чоловіки не плачуть, вони повинні бути сильними та відчайдушними, охоронцями сімей та оберегом держави. Але на долю сильної статі теж припадає чимало неприємностей та страждань, про які просто не прийнято говорити.
«Немає в тебе мами, є Сергій»
– Я ніколи не хотів знати, хто моя мама. Покинула, ну і нехай, були причини, я в той момент заважав, був не потрібен. Дякую, що не вбила. Я шукав свого батька, того, який не підтримав матір, того, хто залишив її, коли був найбільш потрібний. Водночас того, від кого в моїх жилах тече жага справедливості та вірності, адже цього інтернат не виховає, – каже Ігор Омелянович.
Це історія сильного, мужнього чоловіка. Бізнесмена. Батька та чоловіка. Про те, як він шукав ціле життя свого батька. І знайшов.
Його життя змалечку пройшло в компанії таких самих, як він, – покинутих. Непотрібних у даний період життя, але живих. В інтернаті Ігор провів своє дитинство та підлітковий вік. Як і всі хлопці, виховувався у надзвичайно суворому режимі. Від одного лише погляду вихователів одразу було зрозуміло, що робити, куди піти. Діти в інтернаті не питають про батьків, це все неправда. Вони з дитинства знають, що самі за себе. З пелюшок знають, що плакати можна не більше однієї хвилини, а про свої бажання навіть писати в особистих щоденниках бояться, бо там особистого немає.
– Нещодавно побачив рекламу по телевізору. Показують дитячий будинок, і маленький хлопчик каже: я шукаю тебе, мамо! Розгнівався, вимкнув, вийшов на балкон, запалив цигарку і згадав, як мене жорстоко відсікли, коли запитав, хто така мама. Це було 30 років тому, а я досі пам’ятаю холодний погляд «Іванівни» і слова: немає в тебе мами, є Сергій. І показала на мого однолітка, який сидів поруч і малював одним сірим фломастером веселку. Сотні моментів можу вам розповісти, але для чого? Маю те, що маю, і дякую за це, бо якби не та сіра веселка, може б я і справжньої ніколи не побачив.
Після інтернату вступив у коледж, потім – до інституту. Завжди переслідував одну мету – знайти свого батька. Знайомився з різними людьми, фільтрував, хто та як мені зможе допомогти. Закінчив юридичний на відмінно. Переїхав в інше місто, але пошуків не припиняв. Знаєте, це була така дурна, нав’язлива ідея – знайти не матір, яку, здається, легше було б відшукати, а батька. Мені як чоловіку було цікаво: що мало відбутися в голові у дорослої людини, що дозволила жінці залишити дитину в дитячому будинку? На ці пошуки я витратив більшу половину свого життя. Зараз мені 36. А в мене складається враження, що я досі не зробив найважливішого. Не пробачив, – каже наш співрозмовник.
Ігор багато курить, у його очах – упевненість. У руках – сила. А в душі – незрозумілі дитячі образи на батька. На того, хто мав стати оберегом та підтримкою, на того, хто не зміг бути поруч та навчати хлопчика бути чоловіком.
– Я намагався дослідити свій рід: хто я, звідки, де був народжений. Це все вартувало мені багато сил, грошей, адже говорити правду безкоштовно не хоче ніхто, в такій державі живемо. Я багато разів посилав усе до біса, закидав і знову починав. Ходив до церкви, сповідався і говорив зі священниками. Переконував себе, що не варто ритися в минулому, треба жити майбутнім, теперішнім. Але постійно мене повертало туди… Напевне, мої батьки часто згадували про мене, говорили, інакше чого б мені снилися сни, як я знайшов тата, як говорив з ним, сміявся? Я дуже сильно був ображений на нього, але він мені був потрібен. Усвідомлював, що його вчинок не можна зрозуміти, але я доріс до того моменту, аби просто поговорити, дізнатися.
Деякі мої спроби були успішними. Дізнався, що мама була одружена, у мене є рідний брат та сестра. Коли це підтвердилося, почав мучитися: чому ж тоді залишили мене? Невже була фінансова скрута чи, можливо, я дитина зі «сторони», тому мене залишили, – із сумом говорить Ігор Омелянович.
На цих словах до Ігоря підійшла молода, красива брюнетка, її очі прикриті окулярами, а у волосся вплетена довга атласна блакитна хустка. Між ними зав’язалася коротка розмова, але така тепла й ніжна. Дізнаємося, що це дружина Ігоря – Вікторія. Та, котра й зуміла зі злого, розгніваного хлопця, який хотів лише правди і помсти, зробити чуйного та співчутливого чоловіка, якому треба було знайти батька.
«Лимони, коньяк та шкарпетки»
– З Вікою я познайомився у церкві. Зав’язалася розмова. Одна зустріч, друга, третя – і я вечеряю за одним столом з її батьками. У неї рідні батьки, які не відмовилися від неї. Тато й мама та двоє сестер. Уже дорослі й такі дружні, саме в такій сім’ї виростають успішні щасливі діти. Для мене її сім’я стала взірцем, знав, що коли у нас будуть діти, то більшу увагу їхньому вихованню буде приділяти Віка і її родина. А як я можу виховати, якщо знаю лише слова, які калічать душу? Мене ніхто не обнімав, розумієте, ніхто!!! Я був малим, біг по подвір’ї, притулився до огорожі, щоби подивитися на собаку, яка йшла по дорозі. Мене покликала «Іванівна», я зашпортнувся, впав і розбив ніс. Ковтав кров, яка йшла з носа, і сльози, бо мені було боляче. Ви думаєте, до мене хтось підійшов? Навпаки, мене вдарили по коліні палицею, бо я – незграбне дитя, яке не бачить, куди йде… Як я можу виховати дітей нормальними, щасливими? Та ніяк, – з болем зізнається пан Ігор.
Уперше за нашу розмову в кремезного чоловіка вагою понад 100 кілограмів з’являються сльози. Хочеться плакати разом з ним. Але розумієш, що не можна піддаватися емоціям. Повинна вислухати до кінця все, що криється в серці у цього чоловіка.
– Родина Вікторії прийняла мене таким, яким я є. Дали благословення. І підтримували мене у пошуках батька. Мій тесть мав багато зв’язків, потрібних людей, які йшли мені назустріч. Єдиною перепоною був час. То документи губилися, то інформація не може бути розголошена, то ще щось… Мої пошуки тривали дуже довго. Я вдячний моїй дружині, яка всіляко мене підтримувала і не давала впасти у відчай. Дякую її батькам, які допомогли з бізнесом та роботою. Багато в чому дружина мені допомагала, вона підказувала і була поруч, коли опускалися руки. Тоді я зрозумів, наскільки важлива взаємодопомога та командна робота, а тим більше – в родині. Одного боявся, що Віка завагітніє до того, як я знайду батька. Багато знайомих мене переконували залишити цю затію, може, його серед живих уже немає, але я все робив для того, аби його знайти. Не буду називати методів, якими намагався його розшукати, не всі вони законні (сміється, – авт.). Але одного дня мені зателефонували. Досі пам’ятаю слово в слово розмову: зараз перекину СМС-повідомленням адресу села, приїдеш туди, а там уже розберешся. Через 15 хвилин отримав адресу. І знаєте, коли побачив назву села, район, область, почав думати: а варто? Може, не треба калічити життя собі й заодно комусь? Може, дійсно в нього інша сім’я, для чого я буду лізти зі своїм життям і казати: я твій син, приймай мене. Ще не повірить, вижене, або я не стримаю емоцій, зможу нашкодити йому… Близько двох тижнів я роздумував і не знав, що мені робити. Прийшла Віка, повідомила, що у нас буде малюк. І тут я зрозумів, що зобов’язаний залишити колишнє в минулому. У мене не буде спокою, якщо я не запитаю того, що пече мене все життя. Я хотів просто поговорити, – пригадує наш співрозмовник.
Він зайшов у магазин, купив коньяк, лимони, шоколад і… шкарпетки, – для чого, не знає сам.
– Поки ходив магазином, переповнювали емоції: теплі, хороші. Сів у авто, зловився за кермо і кажу сам собі: Ігорю, ти дурень, що купив, тебе викинуть за двері як паршивого кота, а ти зі своїми шкарпетками. Для чого ти все це робиш? Сумніви брали гору, тричі розвертав автомобіль у бік дому. Я боявся, злякався своїх дій, злякався свого батька. Якась частина душі казала мені, що, може, це помилка, це не він. Але всі сумніви зникли, коли я заїхав до села, де мешкав тато. На вулиці зустрів жінку, назвав прізвище та ім’я, підтвердила, що є такий. Вказала напрямок, куди їхати. Приїхав під будинок, побачив стару обшарпану хату, на подвір’ї стояла жінка, майже моя ровесниця, зрозумів, що це, напевне, моя сестра. Із хати вийшов чоловік років 70-ти, з палицею, почав щось бурмотіти. У мене всередині похололо, долоні спітніли, я заплакав, вкусив себе за губу, зайшов на подвір’я, привітався. Старший чоловік запитав, хто я. Кажу: це ви Омелян В’ячеславович? Він відповідає: що вам треба? Злякався, кажу: мені потрібен пан Омелян, де він? Старий кивнув у бік церкви, каже, він там один, не помилитеся. Я підійшов до церкви, на порозі стояв священник, старший чоловік. Питаю: ви Омелян В’ячеславович? Той повернув голову, привітався і мовчить. «Я ваш син», – кажу, а в самого руки трусяться, сльози течуть, як у малого хлопця, в якого відібрали цукерку, стою і плачу. Священник подивився в мої очі і сказав: «Ходи зі мною», – пригадує пан Ігор.
Прізвище, ім’я та по батькові, дата народження та дата смерті. Внизу на могильній плиті слова: «Сумує родина, донька та сини» – у множині…
– Не знаю, чи вказали мене, навряд чи. Але з батьком я поговорив, сидячи на його могилі. Одна біла троянда від сина, про якого він ніколи не знав (а може, і знав), шкарпетки та пляшка коньяку. Я не наводив більше жодних довідок та інформації. Зрозумів, що ми маємо все робити вчасно. А ще ми повинні пробачати, щоби жити, бо з гнівом у серці – це не життя, а гниле існування…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811