Тернопільщина знала багатьох славних спортсменів. Одним із таких, безумовно, є Володимир Прошкін, котрий приніс славу Надзбручанському краю і як футболіст, і як хокеїст. Фактично всі найбільші перемоги тернополян у цих видах спорту пов’язані з іменем Володимира Панасовича, хоча він і народився далеко від Тернопільщини. Зважаючи на те, що Володимир Панасович за кілька днів відзначає ювілей, ми не могли не скористатися нагодою і не розпитати про його спортивне й особисте життя.
«Я розбігся і з переляку вразив ворота «Буковини», ті, що від парку «Слави»
– Пане Володимире, Ви народилися в Нижньому Новгороді, майже за 2 тисячі кілометрів від Тернополя. Яким чином опинилися у Файному місті?
– У 1964-65 роках за футбольну команду тернопільського «Авангарду» виступав мій земляк Семен Михайлович Гурвіц. Він був на 9 років старший за мене, і саме Семен порекомендував мене тернопільським тренерам Анатолію Архипову й Віталію Полянському. Так наприкінці 1964 року я опинився в Тернополі. В якості «підйомних» мені виділили однокімнатну квартиру в будинку, де колись було відоме у місті кафе «Космос».
– В історії тернопільського футболу найбільший успіх припав на 1968 рік, коли «Авангард» завоював звання чемпіона України (ці змагання проводились під егідою першості СРСР по класу «Б»). Тоді у «золотому» матчі проти «Буковини» Ви виступали, більше того, навіть відзначилися одним із двох забитих м’ячів.
– Команда в Тернополі була зіграна. Гравці розуміли один одного з пів слова. До того ж перед тренерами й футболістами було поставлено чітке завдання на сезон: перемогти в зоні та боротися за звання чемпіона України. Зіграність та бажання перемагати стали запорукою успіху. Того сезону матчі з «Буковиною» для тернополян були важкими. Скажімо, у регулярному сезоні вони завершилися перемогами команд на домашніх аренах. Натомість їхня зустріч у фінальній пульці проходила у складних погодних умовах, тому перевага тернополян як господарів поля нівелювалася, до того ж суперник був достойний. За сценарієм жанру той матч завершився внічию. Для виявлення переможця на наступний день довелося проводити додатковий матч. Нам пощастило, що він теж, згідно з жеребкуванням, відбувся у Тернополі. Трибуни того осіннього дня були переповнені. Глядачам довелося окупувати дахи медінституту та сусіднього профтехучилища. Ближче до завершення першого тайму мені вдалося відкрити рахунок. Майже на лінії штрафного майданчика «буковинці» збивають Владлена Науменка. Гості шикують стінку. Штрафний удар зібрався виконувати Микола Коновалов. Але Володимир Щегольков, котрий у команді був граючим тренером, сказав, що бити має саме Прошкін. До воріт було метрів 21-22. Я розбігся і з переляку (сміється, – авт.) вразив ворота «Буковини», ті, що від парку «Слави», прямим ударом зі штрафного. Потрапив прямісінько у верхній лівий від голкіпера кут воріт, майже у «дев’ятку». Емоції переповнювали, адже не кожен день забивав такі красиві голи. На початку другого тайму ми відзначилися вдруге, вразив ворота чернівчан мій добрий товариш Борис Юров, і з рахунком 2:0 ми стали чемпіонами України.
– Чи отримали якісь заохочувальні подарунки за ту історичну перемогу?
– Чогось надзвичайного і не пригадаю. Нам виплатили хороші преміальні та організували бенкет на честь перемоги у ресторані «Тернопіль». Зазначу, що за перемогу в зоні ми отримали звання кандидатів у майстри, а вигравши фінальну пульку, стали майстрами спорту СРСР. Відповідні корочки команді в урочистій обстановці вручали в драматичному театрі.
– В «Авангарді» Ви відіграли майже п’ять сезонів і несподівано його залишили, потім повернулися і за короткий час уже назавжди покинули тернопільську команду.
– Мав конфлікт із тренером Віталієм Павловичем Полянським. У нього був своєрідних характер, і я теж був не подарунок. І щоби наші стосунки не відбивалися на команді, вирішив припинити виступи за «Авангард».
– Футбольну кар’єру продовжили в аматорській команді з Бучача. Невже не було інших пропозицій із майстрівських колективів?
– Дрібні пропозиції надходили, але роки вже були не ті, щоби кудись іти і щось комусь доводити. А в Бучачі була хороша за підбором футболістів команда, яка ставила найвищі цілі. У ній мені вдалося стати чемпіоном СРСР серед сільських команд.
– Це фактично Ваша остання команда серйозного рівня?
– Довгий час був граючим тренером моєї улюбленої команди Тернопільського фінансово-економічного інституту. Також короткий час виступав за кілька обласних колективів Тернопільщини.
«Голодував, доводилося їсти сиру картоплю та промерзлу капусту»
– Володимире Панасовичу, розкажіть трішки про себе, як пройшло Ваше дитинство та становлення як спортсмена?
– Народився я у Горькому (нині – Нижній Новгород). У батьків було п’ятеро дітей, чотири доньки і я один середущий син. Батько працював майстром на Горьківському автомобільному заводі (ГАЗ), а мама довгий час була домогосподаркою, доглядала за дітьми, а потім працювала нянею в дитсадку. Народився у складний час, коли йшла Друга світова війна. Пам’ятаю, як ми голодували, доводилося їсти сиру картоплю та промерзлу капусту. Загалом батьки жили дуже скромно, достатку не було, не просто було ставити у той час на ноги п’ятеро дітей.
– Одразу зрозуміли, що футбол – це любов на все життя?
– У шкільні роки потрошки займався багатьма видами спорту: баскетболом, легкою атлетикою, авіамодельним спортом. Але найбільше до душі мені припали футбол і особливо популярний у Горькому хокей. До 7-го класу мої спортивні заняття не відбивалися на навчанні, мав хороші оцінки. А тоді на перше місце вийшов футбол, науку трішки закинув і в атестаті про середню освіту мав три чи чотири трійки.
– Які перші футбольні успіхи прийшли до молодого Прошкіна?
– Навчаючись у школі, раз на тиждень нас, школярів, направляли на практику на автозавод. Працюючи в моторному корпусі, один з його працівників попросив пограти за них у футбол на першість заводу. Та моя нова команда стала чемпіоном. Тоді це було вагомим досягненням, адже на підприємстві працювали тисячі робітників, спорт був у пошані, в змаганнях брали участь багато команд. Батько, м’яко кажучи, не був особливо у захваті, що я багато часу приділяв футболу. Але коли в нього на роботі тільки про те й говорили, що його син став переможцем першості заводу, він був уже гордий за мене і навіть дав мені старими грішми 30 карбованців.
«Хотів стати льотчиком, яких усі дівчата любили»
– Після школи Ви пов’язувати своє життя з футболом не планували?
– Хотів стати льотчиком, яких усі дівчата любили. У шкільні роки займався в аероклубі, виготовляв моделі літаків, запускав, марив небом. Вирішив поступати в авіаційне училище. Приїхав в Армавір, мене одразу відправили на медичну комісію. Там закомандували зігнутися, присісти, а я десь тільки перед тим залікував травму, отриману на футболі, і десь відчув біль. Медики це побачили й одразу мене забракували, сказавши, що в льотчики не годжуся. Звичайно, жалкував, коли мене відправили з комісії, але нічого не поробиш, таке життя.
– І Ви повністю зосередились на спорті, доросли до майстрівських команд.
– На змаганнях на першість автозаводу мене побачив тренер головної заводської футбольної команди Лев Миколайович Глєбов і запросив до неї. Вона тоді брала участь у чемпіонаті СРСР серед команд класу «Б». Пригадую, як мене вперше взяли на тренувальні збори у Севастополь, де знаходилась база автозаводу. Я дуже тішився. Певний час був у молодіжному складі, потрошки підпускали до основного складу, де знаходився у запасі. А дебютував за «Торпедо» у 20 років. Та довго там пограти не вдалося, через якісь причини заводську команду в Горькому розформували і я перейшов у «Хімік» (Дзержинськ, Горьківська область), а вже твердим гравцем основи став в іншому «Торпедо» з міста Павлов-на-Оці, що за 70 км від Горького.
– Якщо дивитися на Вашу статистику, то загалом голів багато не забивали.
– Справді, відзначався не часто, однак були випадки, як у «золотому» матчі з «Буковиною», коли мої голи ставали вирішальними.
– По кар’єрі Ви постійно грали у півзахисті?
– Як у юнацьких командах мене тренери поставили у центр поля, так і весь час грав на позиції атакувального півзахисника. Хіба що вже наприкінці кар’єри, коли виступав як граючий тренер, то діяв навіть у центрі оборони.
– Футбол – це травматичний вид спорту, чи мали серйозні травми?
– Важких травм не було, хоча від суперників діставалося. Так у Вінниці був захисник-«вбивця», як я його називав. Він так по ногах бив, що неможливо було від нього втекти. А одного такого оборонця, який кілька разів тишком завдавав ударів, довелося провчити. Не витримали нерви, вдарив того рукою, за що отримав червону картку. Загалом, можливо, ті незначні футбольні травми відбилися на моєму здоров’ї, зараз маю проблеми з ногами, важко ходити.
«За невдалий результат «Ниви» у фінальній пульці треба «подякувати» Михайлу Дунцю»
– Після вильоту тернопільського «Будівельника» з ліги майстрів у 1974 році керівництво області робило відчайдушні спроби повернути великий футбол на Тернопільщину. В 1981 році ставку було зроблено на підгаєцьку «Ниву», в яку Вас запросили на посаду головного тренера. Однак із завданням Ваші підопічні не впоралися.
– Груповий турнір чемпіонату України серед колективів фізкультури «Нива» провела на одному диханні. Команди в групі не були слабкими, як це може здатися подивившись на турнірну таблицю і на нуль у графі поразки «Ниви», просто ми були сильними. А за невдалий результат «Ниви» у фінальній пульці треба «подякувати» Михайлу Дунцю (помічник головного тренера, – авт.), який на пульку разом із командою не поїхав. Приїхавши сам до Харкова, він мав розмову із гравцями «Ниви» на предмет їхнього переходу до павлоградського «Колоса», почав агітувати лідерів команди, відповідно це не могло не позначитися на психологічному стані футболістів із Підгайців. До того ж у Харкові на фінальній пульці нас «сплавили». Керівництво української федерації футболу не хотіло бачити в другій лізі чемпіонату СРСР команду навіть не з районного центру, а в Тернополі не було людей, які би лобіювали ці питання в Києві. Перемогти у пульці в ті часи не можна було. Все робилося під господарів. У даному випадку під харківський «Маяк» підгаєцька ж команда здобула втішне «срібло».
«Згадував, як я був гравцем і нашу команду «душили» судді, тому ніколи не хотів, щоби про мене таке говорили»
– Окрім футболу, Ви добре грали і в хокей. Напевно, за історію Тернопільщини не було вправнішого хокеїста за Вас…
– Там, де я народився, хлопчаки з дитинства грають у хокей. У Горькому отримав хорошу хокейну школу і коли приїхав до Тернополя, то у зимовій паузі між футбольними змаганнями залюбки брав ключку, одягав ковзани і грав у хокей. Благо, тоді зима відповідала своїй назві, у мікрорайонах заливали льодові майданчики. Серйозні баталії проходили на тернопільському стадіоні. Також я входив до збірної Тернопільської області з хокею, місцева команда товариства «Авангард» неодноразово була у призерах всеукраїнських змагань. Згодом особисто пропагував цей вид спорту на теренах області, зокрема, організовував чемпіонат області серед дорослих, міські змагання між ЖЕКами, турнір «Золота шайба» серед школярів.
– Навіть повісивши бутси й ковзани на гвіздок, зі спортом не розлучалися.
– Голова суддівського комітету обласної федерації, яка діяла при облспорткомітеті, Іван Васильович Онисько затягнув мене у суддівство. Спершу працював на матчах чемпіонату області, а потім поїхав на збір суддів до Криму, де з великої кількості претендентів потрапив у число двох кращих, яких відібрали обслуговувати поєдинки майстрівських команд. Напрацював на суддю республіканської категорії, довелося обслуговувати матчі другої ліги чемпіонату СРСР, навіть залучався на товариські поєдинки за участю київського «Динамо» та донецького «Шахтаря».
– Про суддів ходять різні легенди. Доводилось за гроші «робити» результат?
– Ніколи цим не займався. Завжди згадував, як я був гравцем і нашу команду «душили» судді, тому ніколи не хотів, щоби про мене таке говорили. Так, неодноразово виходили на мене, щоби допоміг у тому чи іншому матчі, але я одразу казав: ні, хлопці, такого не буде, граємо за правилами і будьте здорові. Звичайно, десь і я помилявся, але упередженості з мого боку ніколи не було. Були випадки, коли після матчів «дякували» і я… не відмовлявся. До прикладу, після гри тренер господарів підходить і, дякуючи за хороший арбітраж, дає… 25 карбованців. Я взяв ці гроші, не бачив у цьому нічого поганого, адже на совість виконав свою роботу, і якщо хтось її належно оцінив і хотів віддячити, то чому б і ні. Загалом суддівство – складна річ, навіть якщо відпрацював чесно, хтось завжди буде незадоволений, тому, щоби працювати футбольним арбітром, треба мати стійку психіку.
– У 1991 році Ви стали першим головою обласної федерації футболу як самостійного органу. Як погодилися на таку пропозицію?
– Непросто було насамперед через те, що були певні застереження, чому федерацію очолив не свій, той же Федір Бокач чи хтось інший, а москаль Володимир Прошкін, як мене позаочі дехто називав. Але тоді відбулося відкрите голосування і футбольний актив краю зупинився саме на моїй кандидатурі. Звичайно, не просто було організувати цей процес, адже все відбувалося на зламі епох – розпаду Радянського Союзу, становлення Незалежної України, безгрошів’я, тотального дефіциту. Однак разом з однодумцями вдалося систематизувати футбольні змагання на Тернопільщині, а кращі команди виступали на всеукраїнському рівні.
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– Як Вас по-дружньому називали партнери по команді?
– Мав прізвисько «Проха», яке прив’язалося за мною по життю.
– На футболі заробили багато грошей для безбідної старості?
– Тоді про гроші ніхто не думав, заробітки не були на першому місці, ми хотіли грати у футбол. І навіть у думках не було, щоби десь збирати гроші і щось значне придбати. Дали зарплату – і за те дякував. Я так був вихований з дитинства, що ніколи «рвачем» не був. Батьки говорили, що потрібно чесно заробляти гроші.
– Футбол футболом, але десь, мабуть, і навчалися?
– Закінчив інститут фізичної культури в місті Ленінграді (нині – Санкт-Петербург), філіал якого знаходився в Горькому. Навіть на певний час довелося перервати футбольні виступи за «Авангард», щоби поїхати в Горький на сесію. Також навчався у Кременецькому педінституті.
– Як ставилися в бутності спортсмени до алкоголю?
– У футболістів було таке прислів’я: «Хто не п’є, той не грає». Були такі серед нашого брата, які дуже вже багато випивали. Я міг собі дозволити після матчу трішки спиртного, а далі на тренуваннях приводив себе у форму і до наступного поєдинку був у повній готовності.
– А чи дружили в команді футболісти сім’ями?
– Авжеж, і дружили, і ходили в гості, і хрестили дітей. До прикладу, наша сім’я мала хороші стосунки з родиною Бориса Юрова, котрий приїхав грати у футбол до Тернополя з Молдови.
– Як познайомилися з майбутньою дружиною?
– На танцях у драмтеатрі. Аліса Іванівна – тернополянка, закінчила музичну школу. Я ж, незважаючи на те, що був футболістом, полюбляв танцювати і співати. Так зав’язалися стосунки. До цього часу немає такого дня, щоби я не заспівав (при розмові Володимир Панасович кілька разів підспівував, голос у нього точно є, – авт.).
– Розкажіть про Вашу родину, чи хтось пішов по Ваших стопах і став спортсменом?
– Ми з дружиною виховали двоє дітей – сина Веніаміна та доньку Олену, маємо вже кілька онуків. Великі спортивні надії подавав онук Дмитро, багато чого я йому намагався передати. Але в певний період часу батьки спрямували його в науку і він поїхав до Києва, де навчався в авіаційному університеті. Там грав у футбол за студентську команду. Потім працював у банку і теж не залишав дитячого захоплення. Нині він живе в Тернополі. Встигає і працювати, і грати у футбол за ФК «Нараїв» у вищій лізі чемпіонату Тернопільської області.
БІОГРАФІЯ
Прошкін Володимир Панасович
Дата народження – 20 листопада 1941 року.
Місце народження – м. Горький (Нижній Новгород).
Перший тренер – Анатолій Євсєєв.
Ігрове амплуа – півзахисник.
Грав за команди – «Торпедо» (Горький), «Хімік» (Дзержинськ), «Торпедо» (Павлов-на-Оці), «Авангард» (Тернопіль), «Волга» (Горький), «Колос» (Бучач), «Маяк» (Бережани), «Збруч» (Підволочиськ), «Економіст-ТФЕІ» (Тернопіль), «Дружба» (Давидківці), збірну Тернопільської області з хокею.
Тренерська кар’єра – «Економіст-ТФЕІ» (Тернопіль), «Дружба» (Давидківці), «Нива» (Підгайці), «Ватра» (Тернопіль), збірна Тернопільської області (жінки), «Іскра» (Тернопіль, жінки).
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: золотий матч, Легенда, Прошкін, футбол
3812