Допоки з телеекранів та в соцмережах лунають заяви влади про фізичний безбар’єрний простір в Україні, в дійсності цей процес здебільшого впроваджується в державних структурах. Приватний бізнес не завжди готовий вкладати кошти в реконструкцію своїх приміщень. Водночас країна вже давно має бути готовою до збільшення кількості українців та українок з інвалідністю, зумовленого війною. В які заклади пропонує вхід маломобільним групам населення приватний бізнес – розглянемо на прикладі центральної частини Тернополя.
Фізична безбар’єрність – це створення середовища, в якому громадські споруди та публічні місця, транспорт і послуги є фізично доступними для всіх. Багато хто вважає, що бар’єри стосуються лише окремих груп: людей з інвалідністю, людей старшого віку, тощо. Але кожна людина в ті чи інші періоди свого життя може зіткнутися з бар’єрами. Наприклад, з’являється дитина, а разом із нею – необхідність щодня спускати дитячий візочок з верхнього поверху без ліфта. Проблеми зі здоров’ям, пенсійний вік, складні життєві обставини, навіть банальна травма – і ви вже за бар’єрами.
Саме тому зараз активно використовується поняття «маломобільні групи населення», до яких належать не лише люди з інвалідністю, а й всі, хто зазнає складнощів у пересуванні, отриманні послуг, необхідної інформації або при орієнтуванні у просторі: батьки з дітьми до 6 років, особи старшого віку, люди, котрі проходять терапію після захворювань (інсульт, травми та поранення), вагітні жінки, особи, що пересуваються на кріслі колісному та інші. В різні періоди життя та за різних обставин ми всі буваємо маломобільними та потребуємо безбар’єрного середовища.
У європейських країнах усвідомлення необхідності створення безбар’єрного середовища прийшло після Другої світової війни через появу великої кількості людей з інвалідністю. На початку 1950-х років у Раді Європи почала працювати комісія, що займається вирішенням питань, пов’язаних зі створенням довкілля, що відповідає потребам людей з інвалідністю. Фізичні бар’єри у навколишньому середовищі були визнані серйозною проблемою, що стоїть на заваді життєдіяльності маломобільних груп населення. Наступні десятиліття уряди країн займалися удосконаленням законодавчої бази, пов’язаної з адаптацією середовища до потреб людей з інвалідністю.
Водночас уже близько 50 тисяч українців і українок втратили кінцівки під час війни з росією. Про таку кількість ампутацій свідчить оцінка німецького виробника протезів Ottobock, на чиї дані посилається The Wall Street Journal. Аналіз ґрунтується на інформації від медустанов та уряду й охоплює дані про поранення як військових, так і цивільних осіб. При цьому реальна оцінка набагато вища, наголошують журналісти, оскільки уряд України не до кінця розкриває свою статистику.
Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко повідомив, що за 2021 рік в електронній системі охорони здоров’я було зареєстровано 27 тисяч осіб, як військових, так і цивільних, які втратили одну або більше кінцівок, у 2022 році – понад 32 тис. осіб, за перше півріччя 2023 року – 15 360 осіб. За словами міністра, при цьому кількість ампутацій є значно більшою.
Україна, попри суттєві зрушення в напрямку імплементації засад інклюзії, все ще перебуває на самому початку шляху у формуванні безбар’єрного середовища, і сподіватися на швидкі результати не доводиться, оскільки, наприклад, у США цей процес зайняв майже 30 років. Однак триваюча війна і стрімке збільшення числа маломобільних громадян повинні би пришвидшити створення фізичної безбар’єрності, а приватний бізнес мав би усіляко в цьому допомагати державі.
Перш ніж розпочати огляд публічних закладів Тернополя, пропонуємо ознайомитися із результатами опитування, що проводилося на нашому сайті:
Як бачимо, майже всі респонденти оцінюють рівень фізичної безбар’єрності у своєму населеному пункті як низький або середній. При цьому тих, кому байдужа ця проблема, всього лише 2%, що свідчить про зрілість суспільства до вирішення проблеми повноцінної інтеграції маломобільних співгромадян в життя свого міста, села чи містечка.
Отож, констатуємо, що більшість державних та комунальних установ у Тернополі доступні для маломобільних людей. Вони обладнані пандусами чи підйомниками, в крайньому випадку – кнопкою виклику персоналу для допомоги. Щоправда, траплялися і винятки – залізні рейки під нахилом замість пандуса, як наприклад у філармонії. На жаль, такий «пристрій» аж ніяк не допоможе в подоланні бар’єру, проте на ньому легко можна травмуватися.
Більшість аптек Тернополя теж готові прийняти маломобільних людей, але й тут трапляються поодинокі винятки:
Так само більшість (але не всі) банківських установ готові для обслуговування людей, яким важко долати перешкоди:
Окремо варто відзначити, що майже всі банкомати розташовані досить високо. Принаймні, ми побачили лише поодинокі автомати, якими би змогли скористатися люди на кріслах колісних або низького зросту.
А от із продуктовими магазинами справи далеко не такі втішні. Здебільшого, зручний вхід для маломобільних покупців облаштований у супермаркетах (безпороговий) та у великих мережевих магазинах (пандуси). У маленьких магазинах, розташованих, в основному, в житлових кварталах, дуже рідко можна побачити доступний вхід для людей у кріслах колісних чи з дитячим візком. А часто ще й вузькі двері не дозволять пройти всередину, навіть якщо людині на кріслі чи батькам з візком вдасться якимось дивом подолати сходи:
Втім, не варто думати, що чим більша споруда, тим вона доступніша. У Тернополі це твердження, наприклад, дійсне для будинку побуту «Роксолана» на вулиці Руській, однак зовсім не працює для центрального Універмагу, розташованого майже навпроти. Вхід до останнього не лише обрамлений сходами, а й високими порогами. Що вже й казати про те, що на другий і третій поверхи людині на кріслі колісному, з милицями чи дитячим візком дістатися просто немає як.
Також ми звернули увагу, що інколи не всі заклади однієї і тієї ж мережі доступні для маломобільних людей. Наприклад, у кріслі колісному чи з дитячим візком можна заїхати в магазин «Алло» на вулиці Сагайдачного, але в той же магазин на вулиці Шептицького доступ не передбачений:
Поруч із магазином «Алло» на вулиці Шептицького – вхід до взуттєвого магазину. Ті ж сходи без жодного натяку на фізичну безбар’єрність. На вулиці Патріарха Мстислава – чисельні магазини з одягом, взуттям, рукоділлям та золотими виробами – такі ж недоступні для маломобільних людей. Вхід до ломбарду на бульварі Шевченка та вхід до Оптики на вулиці Шептицького – лише східцями:
Навіть не потрібно заїжджати у віддалені житлові квартали, де значно менше приділяють увагу фізичній безбар’єрності, – достатньо пройтися центральною вулицею Руською, щоби зрозуміти, як мало приватних закладів готові прийняти маломобільних людей. Ось ще один магазин із золотими прикрасами, а поруч – вхід до Укрінюрколегії – бар’єрний поріг знадвору, а в приміщенні – ще й сходи всередину:
Така ж невтішна ситуація салонами краси, яких вдосталь на кожному кроці. Ми обійшли декілька центральних вулиць, і побачили, що в деякі заклади не зможуть потрапити, наприклад, батьки з немовлятами і візочках, люди на кріслах колісних, високі сходи і сходини стають важким бар’єром для старших людей, вагітних жінок чи людей на милицях…
Сумно також із закладами громадського харчування. Чисельні кафе та ресторани здебільшого здатні запропонувати маломобільним людям лише свої літні майданчики, якщо такі в них є. Навіть ті, що розташовані на перших поверхах, закрили доступ для маломобільних відвідувачів і відвідувачок високими порогами чи імпровізованими сходинами. Навіть багато МАФів, де продають вуличну їжу, чомусь розташовані на широких фундаментах з високим бордюром, відтак під’їхати до віконечка аж ніяк не вдасться:
Насамкінець нашої прогулянки центром Тернополя ми побачили взагалі цікавий вхід до магазину відомої марки «Спортландія». На перший погляд, все гаразд – вниз до підвалу, де розташовані торгові зали, ведуть і сходи, і похилий спуск. Ось тільки встановлений він під кутом у 45 градусів, замість визначених законом 10-ти, що взагалі унеможливлює рух по ньому на кріслі колісному чи з дитячим візком:
Після побаченого у Тернополі стало очевидним порушення прав маломобільних людей на користування багатьма послугами та покупку цілої низки категорій товарів. Можливо, саме це зауважила і Тернопільська міська рада, яка нещодавно запросила тернополян подати свої пропозиції для створення безперешкодного простору в місті. Отримані пропозиції, за твердженням влади, будуть нею опрацьовані та в результаті буде сформований план дій для поліпшення безперешкодного простору Тернополя. Щоправда, на запитання у соцмережах, коли в місті будуть встановлені пандуси у всіх під’їздах житлових будинків, міська рада зауважила, що наразі пріоритетними будуть лише ті, де проживають люди на кріслах колісних. Тобто виходить, що вони обмежені своїм будинком і піти в гості до друзів у сусідній без пандуса вже не можуть. А як же мами і тати з дитячими візками? А якщо в людини гіпс та тимчасово обмежена мобільність? А як бути із інвалідністю внаслідок війни? Сьогодні в певному будинку може не бути людини на кріслі колісному, а через певний час з’явитися? Наразі, на жаль, це питання відкрите. Однак маємо всі розуміти, що люди з інвалідністю чи тимчасово обмеженою мобільністю – це не люди з особливими потребами чи обмеженими можливостями: у них такі ж потреби, які були й до втрати мобільності, а от простори можуть або обмежувати їхнє пересування, або бути доступними, аби жодна людина не відчувала дискомфорту.
Що каже закон?
Законодавство України містить загальну вимогу до підприємств, установ та організацій створювати умови для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю до об’єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу. Окрім того, планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проєктування, будівництво і реконструкція цих об’єктів без пристосування для використання особами з інвалідністю не допускаються. Така діяльність повинна здійснюватися з урахуванням думки громадських об’єднань осіб з інвалідністю. Якщо об’єкт неможливо повністю пристосувати для потреб маломобільних осіб, закон передбачає, що за погодженням із громадськими об’єднаннями осіб з інвалідністю здійснюється їх розумне пристосування з урахуванням універсального дизайну.
Водночас відсутність ефективного механізму забезпечення дотримання закону та притягнення до юридичної відповідальності у разі ігнорування декого заохочує продовжувати порушення. Залишається покладатися або на сумлінність бізнесу, або на спеціальні правила і норми, які змушують суб’єктів господарювання в деяких сферах все ж виконати вимоги законодавства для безперешкодного продовження своєї діяльності. Наприклад, ті ж аптеки відповідно до ліцензійних умов зобов’язані забезпечувати створення необхідних умов для вільного доступу осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до своїх приміщень. Інакше – накладення штрафу, припинення чи анулювання ліцензії.
Також споживачі завжди можуть подати звернення до власника/орендаря приміщення, скаргу до органів державного архітектурно-будівельного контролю та місцевої влади. Нехай і не одразу, але з часом це може дати результат — особливо, якщо йдеться про бізнеси, яким не байдуже на свою репутацію.
І все ж, констатуємо, що велика частина різних закладів у Тернополі обладнані спеціальними конструкціями для маломобільних людей.
А от як дістатися до них міськими тротуарами, дорогами чи транспортом? Влада Тернополя наразі намагається вирішити це питання впровадженням роботи трьох соціальних таксі, поступово реконструюються тротуари та пішохідні переходи для вільного пересування маломобільних людей. Але це вже тема для іншої публікації.
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
3809