Герд Мюллер з Тернопільщини: сьогодні минає 12 років від дня смерті Романа Шподарунка

Роман Шподарунок у 15 матчах за тернопільський «Авангард» забив 15 голів

Тернопільська земля зростила багатьох вправних футбольних бомбардирів. Це тернополяни Богдан Грещак і Сергій Сернецький, Петро Прядун й Олег Ящук з Ланівців, Михайло Шевчук з Бучача, Андрій Шпак з Копичинців… Особняком у цій компанії стоїть уродженець Бучача, суперголеодор Роман Шподарунок. Він усього 15 матчів встиг відіграти у футболці тернопільського «Авангарду» (клас «А»), але за цей час зумів відзначитися 15(!) разів. Бомбардирський хист Шподарунка одразу впав в око скаутам першої та вищої союзної ліги. Так він з Бучача транзитом через Тернопіль потрапив спершу до «Металіста», а потім і до вищолігових «Карпат». Сьогодні, 20 квітня, виповнюється рівно 12 років, як у 2012-му перестало битися серце Романа Шподарунка. Пропонуємо до Вашої уваги останнє прижиттєве інтерв’ю, яке Роман Павлович дав тернопільському журналісту Віталію Поповичу.

– Народився я у Бучачі, – почав розповідь Роман Павлович. – Як і всі діти тих часів, футбол грав на вулиці. За дорослу команду рідного міста почав грати в 15 років. До Бучача приїхав тренер Петро Іванович Савчук, котрий фактично власними силами при підтримці районного керівництва зробив у місті сильну футбольну команду. «Колос» тоді не мав собі рівних у чемпіонаті області, потім виграв першість УРСР серед колективів фізкультури, «Золотий колос» тощо. Два роки я пограв за «Колос» (на фото, 2-й ряд зверху, крайній зліва), аж поки мене забрали до війська.

– У війську теж грали у футбол?

– Не тільки. Служив у Чорткові, куди мене запросили більше як футболіста. Виступав за місцеву команду військових льотчиків. Півроку навчався у школі молодших сержантів. Потім там же залишили, де вже сам навчав інших курсантів. Чимало разів довелося політати. Що цікаво, багатьох своїх курсантів згодом зустрів у Харкові, які там працювали на цивільному аеродромі, а я грав за тамтешню футбольну команду «Металіст». У 1967 році мене ледь на забрали в Чехословаччину, де відбувався військовий конфлікт. Згодом готували до поїздки в Китай. Але я так вправно грав у футбол, що мене в обох випадках залишали у Чорткові.

– Чи вдалося щось серйозне виграти на футбольному полі під час служби?

– У Чорткові військова команда грала на область, де особливими успіхами похвалитися не можу. Натомість мене запрошували до збірної військово-повітряних сил України. В її складі у 1968 році виборов третє місце в чемпіонаті Збройних Сил Радянського Союзу, який проходив у Мукачевому. Зокрема, пригадую, наша команда обіграла суперників з так званої «залізної» танкової дивізії, яка дислокувалася в Німеччині.

– За яких обставин потрапили до головної команди Тернопільщини – «Авангарду»?

– Після звільнення в запас я повернуся до рідного «Колоса», з яким у 1969 році здобув перемогу у всесоюзних змаганнях сільських команд «Золотий колос». Опісля до Бучача приїхав один з керівників тернопільського «Авангарду» і поставив перед фактом, що мені потрібно брати речі і переїжджати до Тернополя. Виступаючи за «Авангард», грав разом з легендарними захисниками 60-х Володимиром Щегольковим («Динамо» Київ) та В’ячеславом Першиним («Шахтар» Донецьк).

– Хто побачив у Вас вправного нападника?

– Виступаючи за бучацький «Колос», діяв у центрі оборони. Вже коли перейшов до Тернополя, то тамтешній тренер, теж відомий у минулому київський «динамівець» Костянтин Щегоцький, вирішив спробувати мене на вістрі атаки. Вийшло доволі непогано. Забивав практично в кожному матчі, при тому, що суперники були доволі сильні. А платили футболістам, між іншим, у Тернополі не дуже багато – 160 карбованців, при цьому жодних доплат за забиті голи не було – перемагала, як і програвала, вся команда.

– А як на Вас «вийшли» представники «Металіста»?

– Щегоцький зателефонував до головного тренера першолігового «Металіста» Віктора Каневського і порекомендував йому вправного форварда з Тернополя. Так я опинився у Харкові. Тренери вважали мене найціннішим гравцем з усіх, котрі тоді прийшли до «Металіста». Незважаючи, що особливою технікою не володів, забійного удару теж не мав, у багатьох випадках при атаках опинявся там, куди відскакував м’яч, і спокійно переправляв його у ворота. За забивні здібності місцеві вболівальники називали мене харківським Гердом Мюллером.

– Далі Ви пішли на «підвищення», помінявши команду першої ліги на вищу?

– У львівських “Карпатах» тоді головним тренером був Ерст Юст, котрий зібрав найкращих футболістів Західного регіону в одній команді. Керівництво Львівщини намагалося зробити з «Карпат» суперкоманду. На перших порах я не мав бажання переходити до «Карпат», адже мене тоді хотіли забрати у київське «Динамо». З цією метою Валерій Лобановський відправив до Харкова начальника команди Комана. Але «карпатівці» були більш наполегливіші. Спершу привезли матір до Львова, потім брата, тим самим фактично заставили мене перебратися до столиці Західної України. На жаль, там справи пішли не найкраще. До прикладу, в команді було 10 форвардів, а грало тільки два. Більше того, тоді Юста поміняли на москвича Валентина Бубукіна, котрий з собою привіз п’ять москвичів. Відповідно не потрапляв до основного складу, тим самим після двох років львівського періоду вирішив повернутися до Харкова.

– У Вашій кар’єрі був неприємний епізод з дискваліфікацією…

– За те, що самовільно повернувся до Харкова на вимогу «Карпат», Федерація футболу СРСР дискваліфікувала мене пожиттєво. Мовляв, як так сталося, що Шподарунок з команди вищої ліги перейшов до другої без згоди керівництва «Карпат». На щастя, у даний процес втрутився другий секретар ЦК Компартії України Ващенко, котрий раніше був першим секретарем Харківського обкому партії. Власне він позитивно вирішив даний конфлікт, і я повернувся на поле. Однак у 1976 році я отримав важку травму меніска. Вирішувалось питання робити операцію в Москві чи ні. Я відмовився. Тоді коуч «Металіста» Євген Лемешко запропонував мені посаду адміністратора. Так, з 1976 до 2006 року я працював адміністратором, другим тренером, начальником команди «Металіст». Пройшов з харківським клубом від другої союзної ліги до вищої радянської та української…

– Який забитий гол для Вас є найбільш пам’ятним?

– У 1973 році, виступаючи за «Карпати», відзначився у чвертьфінальній грі кубка СРСР проти московського «Торпедо». Тоді за суперників у рамці стояв відомий радянський кіпер Віктор Банников.

Довідка 

Шподарунок Роман Павлович

Народився – 3 січня 1948 року.

Місце народження – м. Бучач.

Амплуа – нападник.

Виступав за команди: “Колос” Бучач (1966-67, 1969-70), “Нафтовик” Дрогобич (1970), «Авангард» Тернопіль (1970), “Металіст” Харків (1971, 1974-1976), “Карпати” Львів (1972-73).

Після закінчення футбольної кар’єри – тренер, начальник команди, адміністратор «Металіста».

Досягнення – майстер спорту, заслужений тренер УРСР, чемпіон України серед КФК, 4-разовий чемпіон Тернопільської області, двічі володар кубка «Золотий колос» серед сільських команд СРСР.