— Формувався та доукомплектовувався окремий мотопіхотний батальйон «Збруч», через два місяці мені зателефонували з військкомату і запропонували долучитися, — розповідає Тринадцятий. — Наш комбат з кожним особисто проводив співбесіду щодо мотивації, вмінь. Коли почув, що я працював у Київстарі, обслуговував вишки, назначив мене зв’язківцем.
Підрозділ Тринадцятого брав участь у перекритті кримського каналу в Армянську, а звідти згодом, в 15-му, потрапив в АТО, в «Сектор М». Тринадцятий був солдатом, та часто доводилося виконувати обов’язки начальника зв’язку батальйону. Тримали позиції поряд з «Азовом» і «Донбасом» в Широкіному, під Гранітним в місцях активних бойових дій. Вважає, що утримували позиції на ентузіазмі:
— Армії на той час майже не існувало, зв’язок — старий, радянський, навіть форму і бронь купували самі, як «махновці».
Саме на Сході наш Герой відчув перші моменти контрольованого військового страху під час штурмів, масованих атак, обстрілів піхотою та артилерією, відчуття, які неможливо забути: «у горлі пересихає, коліна дрижать, а побратими жартома підбадьорують один одного».
Ворог всіляко порушував усі діючі «домовленості»: обстріли припинялися лише незадовго до приїзду представників ОБСЄ.
— Біля нас була силосна яма, ОБСЄ приїжджали на своїх білих автомобілях з прапорами, піднімали їх на флагштоках, — пригадує цинізм ворога, припускаючи, що у складі комісій були самі ж генерали російської армії. — До цього обстріли припинялися, а опісля знову продовжувалися.
Повернувшись додому через рік, Тринадцятий побачив різкий контраст, мовляв, після сірого життя потрапив у кольорове. Та радості усе це не приносило. Тому незадовго повернувся до війська із трирічним контрактом з артбригадою. Цьому не завадили ні перестороги дружини, навіть третя група інвалідності, отримана у бою: повернувся, бо знав від побратимів, що твориться, і не зміг залишатися вдома.
На час повномасштабного вторгнення Тринадцятий був резервістом і уже з нового року чекав дзвінка.
— За всі роки служби маю багато друзів у всіх родах військ, знав, що буде вторгнення, тільки питання «коли?», — пригадує співрозмовник, — Усе передувало наступу: хлопці виловлювали ворожі ДРГ, морально готувалися до можливого наступу російських військ.
За три дні оголосили збір резервістів. У той час, за словами Тринадцятого, зусилля армії були спрямовані на інші пріоритети. Тому він потрапив у стрій уже після 24 лютого.
— Завдяки далекоглядності багатьох командирів було багато переміщень, на місцях залишали макети, куди потім влучали ракетні удари, — з болем розкриває лаштунки початку війни, — так для наступу зберегли техніку і особовий склад.
З перших днів прийшли всі хлопці, з якими наш Герой служив в АТО, саме вони, на думку співрозмовника, є свідомими патріотами і незамінними спеціалістами.
Тринадцятий повернувся на свою зарезервовану посаду, за декілька днів, відновивши техніку, виїхали під Київ. Доводилося воювати у кількох підрозділах, адже ворог робив все, щоб перешкодити роботі зв’язку.
— Моя перша ніч була у викопаній ямці, під плівкою, — пригадує оборону столиці Тринадцятий, — це була дуже динамічна війна, постійні переміщення, активна робота наших артилерійських розрахунків, хлопці падали з ніг, усі чорні, голодні, невиспані — це було страшно.
Бригада Тринадцятого воювала під Києвом, далі переміщувалася на Південь та Схід. Налагоджувати зв’язок йому доводилося у трьох підрозділах. За весь час найбільше вразило його те, що побачив на житомирській трасі у перші дні.
— Вони «перерізали» трасу, мабуть хотіли обійти Київ зліва, але далі їм не вдалося просунутися, — говорить швидко, наче обпікаючись спогадами. — Ми були там після них: знищені автівки, люди розстріляні, трупи дітей… У Бучі не був, але там все побачив…
Про саму службу, обов’язки, враження, говорити можна багато — це безліч цікавих історій, однак спеціальність «зв’язківець» у час війни змушує дотримуватися головного правила — конфіденційності, адже у його відповідальності — інформація з усіх рівнів: від командного штабу до польових підрозділів. А це — і стратегія, і безпека побратимів.
Запитуємо про побут у військово-польових умовах. Тут все, як у всіх на фронті: бліндажі, які облаштовують собі самі, привозна кухня, вода, іноді щось смачненьке, домашнє, власноруч: це переважно смажена картопелька і печене м’яско на шпажках.
Усе супроводжується щирим гумором побратимів — здебільшого «чорним». Він допомагає зберігати бойовий дух, надає змогу відволіктися від суворої реальності війни. Однак, коли йдеться про виконання обов’язків, наші зв’язківці працюють з максимальною віддачею. Їхня робота критично важлива для координації дій підрозділів та забезпечення безпеки кожного бійця. Вони воюють, працюють, не допускають просування ворога.
Місцеве населення підтримує майже скрізь, за винятком давно зросійщених регіонів. В останніх не лише мова визначає погляди жителів. Тринадцятий поділився власними спостереженнями про те, що безнадійно проросійських людей виділяє побут, захаращені подвір’я, недоглянуті будинки і, звісно, поведінка.
Ще з 2015-го йому закарбувався спогад з с.м.т Мирного про трьох «бабок» віком близько 80-ти біля магазину: пляшка на трьох і огірочок — пенсію святкували. Тоді він вперше побачив реальні наслідки геноциду в Україні, зокрема згадав з історії про заселення спорожнілих осель нежданими гостями зі сходу. Тут же на противагу він згадав іншу історію:
— Широкіне, на в’їзді — охайне подвір’я, доглянута, побілена хатинка, живуть у ній старенькі бабця з дідом. Ми спілкувалися з ними, вони розказували, що родом з Заходу України, колись були виселені в Сибір. Повернутися на свою землю їм «власті» не дозволяли, тому й осіли там, побудували хатинку. Ми радили їм втікати звідти, казали, що не мають куди. Дітей у них немає, рідних уже також.
Родина Тринадцятого теж сповита сумом наслідків з радянських часів. Він виріс на історіях бабусі про її рідного брата-патріота, закатованого і страченого за членство у «Просвіті».
— Ще у 39-му його заарештували, мучили в Чортківській катівні, а в 41-му його відвезли до Умані, де був закатований і розстріляний за день до реабілітації, — розповідає про жорстокість споконвічного ворога військовослужбовець. — Бабуся їздила туди і навіть бачила на стінах камери напис кров’ю: його прізвище та ім’я.
А мій дід, чоловік бабусі, пропав безвісти, тому батько виріс без тата.
Кожна жорстокість ворога, кожне повідомлення про загибель невинних мирних людей викликає злість і бажання їх вбивати, підсумовує співрозмовник. Але не помста мотивує Тринадцятого, а бажання завершити війну, зробити все, щоб не залишати її дітям.
Тримаймо стрій! Разом до перемоги!
Тернопільський обласний ТЦК СП
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
6767