Клінічна смерть… Що це для людини? Переродження, шанс на ще одне життя? Кожен може трактувати це поняття по-своєму. Але той, хто пережив такий стан, змінив свої погляди на життя або на ситуації, котрі колись були для нього важливі…
«Від трьох крапель стала розсудливою та уважною…»
…Мене ніхто не врятує, я – непотріб, який має бути вже у землі. Не витягайте мене, залиште, не рятуйте. У голові дівчини ці думки крутилися раз за разом. Але водночас вона чула шум і багато криків, довкола було гамірно, ніхто не плакав, але чоловік тиснув їй на груди так, що хотілося дати йому по голові за таке насилля. Її руки були приковані до ліжка, а в обличчя летіли фрази: шукайте вену, коліть дві тисячі, дихай, хай йому грець, дихай, давай…
Аліна закінчила одинадцять класів і вступила до вишу на факультет банківської справи. Попереду велике майбутнє, думала вона. Попереду так багато відкриттів, казали батьки. У майбутньому ти станеш успішною, казали друзі… Медалістка, довге біляве волосся, ноги – від вух, красуня, на яку звертав увагу кожен чоловік. Аліна завжди мала на меті стати успішною жінкою і поєднати це зі щасливою сім’єю. Можливо, ще все попереду…
– На другому курсі мене покликала на день народження моя подруга. Святкування було в нічному клубі. Подарунки, алкоголь, танці до ранку, і все здавалося б гарно та весело, якби мій ранок не почався у чужій квартирі з невідомою дівчиною в одному ліжку. Злякалася, вибігла з кімнати, побачила на кухні подругу, почала розпитувати, що за безлад відбувається, чому я тут і взагалі де ми. Банальна п’янка до ранку, яка закінчилась у когось «на хаті». Найперше мене насторожило те, що я не пила. Один жовто-блакитний коктейль, яким мене пригостили за барною стійкою. Невже від нього я можу ось так забути все, що відбувалося вночі? Хто зі мною, де я була і взагалі в якому районі, я не пам’ятала. Тоді думала, що може, я впала вночі, тому й не пам’ятаю. Якби ж то впала, було б добре, – каже наша співрозмовниця.
Усе забулося, і ми разом з дівчатами сміялися з цієї історії і згадували просто як пригоду. Згодом, відвідуючи дискотеки чи вечірки вдома, почала помічати, що мої друзі зникають на пару хвилин, а потім з’являються, і вже не такі, як були до цього. Широкі усмішки, невагома поведінка та щирі обійми. Зрозуміла, що це наркотики. Коли я почала кричати до Інни (найкращої подруги), що ти собі дозволяєш, вона запевнила мене, що це марихуана, яка є легалізованою у Штатах, і нічого, крім «кайфушечок», вона не дає. Раз, другий, п’ятий, десятий, і я вже не могла без цих «кайфушечок». «Підсіла» конкретно. Але спочатку все справді було райдужно, курили сигарету або кальян, а вміст знали лише ми, ті, хто «в темі». Почали з’являтися нові люди, старші чоловіки з небезпечними рисами обличчя, в одного руки порізані, в іншого зубів немає, і тоді я зрозуміла, що пора припиняти цей спосіб життя.
Одного дня я зібрала всі речі від Інни і переїхала жити до гуртожитку. Вона довго ображалася, адже ми були нерозлий вода. Пам’ятаю, як вона сказала: побачиш, прийде час, ти проситимеш мене, аби я впустила тебе до себе… Ми посварилися. Вона не відвідувала пари, а я намагалася знайти в собі сили не піддатися спокусі, не покурити… Вже тоді, моніторивши інформацію, я розуміла, що це зовсім не марихуана, адже такої залежності вона не викликає. У мене потіли руки, тряслися коліна, було таке відчуття, ніби в мене постійний озноб. Не могла спати, вночі прокидалася від того, що постійно мене щось душило, в роті пересихало, я нервувалася. Почалися проблеми з навчанням, не могла сформулювати своєї думки. Коли виходила відповідати, здавалося, ніби крутиться голова. Так тривало близько двох місяців.
Одного разу на якомусь сайті знайшла заспокійливі краплі, вони видаються лише за рецептом лікаря. Я змогла їх замовити, і сталося диво. Від 3 крапель на язик я стала уважна, розсудлива, могла аналізувати та відповідати. Схоплювала на льоту інформацію. Я повернулася, здавалося мені…
«До мене приходила мама, з якою ми дуже довго говорили»
Краплі закінчились, стипендія також, повернувся мандраж, перестала спати, у наявності крапель більше не виявилось, довелося чекати три тижні. Я, перевела гроші, а препарату не було. Буквально до тижня часу в мене вночі стався приступ, сусіди по кімнаті викликали «швидку». Побачивши розширені очні зрачки та вени на шиї і всьому тілі, одразу сказали: у неї «відходняк». Для всіх це був шок, для мене – також. Пролежала в лікарні 12 днів, капали, спілкувалися з психоаналітиком, лікували депресивні стани. Я не можу пояснити, як тоді почувалася. Аналізи крові показували невтішну картину. Цукор падав, гемоглобін був низький, лейкоцитам далеко до норми. Дівчинка Аліна стала залежною від барбітуратів. Пів року мені знадобилося на відновлення. Записалася до анонімної школи наркозалежних. Чула багато історій і бачила різних людей, але моя свідомість відмовлялася приймати той факт, що я наркоманка. Це було не зі мною, я не могла впасти так низько. Змінила житло, почала знову ходити на навчання. Здавалося б, у житті почалася біла смуга. Та померла мама, і мене знову «накрило». На похороні я стояла і хиталася, коли труну поклали у землю, хотіла стрибнути в яму. Тато мене зупинив. Довгий час плакала та «приймала», аби заглушити біль. Коли була під «кайфом», приходила мама, ми довго з нею говорили, вона розповідала про свою молодість, про те, як зустріла тата, як вона мене любить і ніколи не покине. А я думала, що це все по-справжньому. Розповідала про це татові й друзям, натомість усі говорили, що мені треба лягати в клініку й лікуватися.
З інституту виключили, з гуртожитку вигнали, і тоді я опустилася на дно. Прийшла до Інни, на той час у неї вже був солідний притон. Там спробувала всі можливі наркотики: ЛСД, опіум, гриби – усе, що існувало в природі, я спробувала на собі. Ніхто не міг мені сказати, що я наркоманка, адже мені було так добре, поки не наступав ранок. З його приходом розуміла, що довговолосої красуні вже немає. Синці під очима і руки в дірках, постійний запах перегару і ноги відмовляються нести твоє грішне тіло…
Я знала всіх наркоманів околиці. Таких видно за кілометр. У супермаркеті з погляду могла визначити, хто він і на чому сидить. Знала, де серед вулиці можна дістати наркотики, підробляла кур’єром, робила «закладки». Відповідала в інтернеті на повідомлення та шукала клієнтів, а їх щодня ставало більше. Так минуло близько пів року. Змінювала порошок, обирала каплі, потім гриби і так по колу. В такі моменти ти знаєш, що пропаща, все. Твого життя вже немає. У кращому випадку ти впадеш на вулиці і тебе завезуть у наркологічну клініку, в гіршому – помреш у парку від передозування. Найгірший стан, в якому мені довелося перебувати, – це містична ейфорія. Через 5 хвилин після прийому ЛСД починає бути добре. Якщо слизова не пошкоджена, може й скоріше. Під «кайфом» тобі здається, що ти борешся зі злом. Неодноразово бачила чоловіка без голови, який хотів мене вбити. Я постійно тікала від нього, а якось вирішила боротися з ним. Довго махала кулаками, але так і не виграла. З його тіла видавався страшний звук і слова, що я пропаща і моя душа по праву належить йому. Коли відпустило, я стояла на балконі 8 поверху… Такі моменти запам’ятовуються надовго. Коли були «відходняки», обіцяла собі, що поїду сама лікуватися. В якісь моменти в тобі прокидається та совість, яка шепоче про допомогу, але потім тобі приносять… і все стає на своє місце. Ти нікуди не хочеш їхати, сідаєш за комп’ютер і працюєш. Це лише у фільмах буває, що наркомани цілими днями валяються в ліжку і чекають «приходу», буває й так, але я працювала, адже гроші потрібні були. Не завжди тримала себе в руках, бо коли зривається «закладка», зриваються і твої кошти…
Останній мій спогад був 13 лютого, коли я йшла парком і під гральним апаратом мала залишити згорток у 10 грамів. У той момент до мене ззаду підійшов чоловік, приставив до горла ножа і змусив віддати всі гроші, мобільний телефон та згорток.
Отямилася в лікарні: черепно-мозкова травма, втрата великої кількості крові, а далі – клінічна смерть… За хвилину часу я змогла побачити все своє життя: подряпини на ногах у дитинстві, мамині сльози, коли вона цілувала розбиті коліна, навчання їзди на велосипеді, закінчення школи, татові сльози на могилі в мами і маму, яку так хотіла обійняти. Вона підійшла, взяла мене за руку і сказала, що любить мене. «Я завжди триматиму тебе за руку, пам’ятай це». Потім чула гамір, мене намагалися привести до тями, і їм це вдалося. Аліна повернулася зовсім іншою людиною, тою, яка змогла побороти свою залежність.
– Моя реабілітація триває досі, я веду активну роботу в анонімній школі з наркозалежними, доводиться працювати і з дуже молодими людьми. Кожного разу розповідаю свою історію і надіюся, що вона зможе когось навчити та дасть зрозуміти, що тимчасовий дурман не полегшить стану душі. Відновила стосунки з татом, з багатьма друзями.
Життя після вживання наркотиків можливе, проте інколи, щоби це зрозуміти, треба багато чим пожертвувати та втратити…
Іванка Біла
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812