На день народження Люсю через сніги везли коні саньми
Може, театр Станіславського і починався з вішака, а от Тернопільський академічний починається з акторів, і варто побачити хоча б одну виставу, щоб і через десять років у вуличному натовпі чи на лавочці в парку впізнати його Величність талант. От іде назустріч жінка, лише на мить зустрілися наші погляди, але серце закалатало: це ж горда Роксолана! Чи Секлита Лимериха? Або Ірма з «Шаріки»? Насправді ці образи і ще добру сотню створила народна артистка України, актриса Тернопільського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка Люся Давидко.
Колись метр української сцени Федір Стригун (головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка) захоплено вигукнув: “Та ту Давидиху хоч би у темряві поставили, я її все одно бачу”. Направду, очі Люсі Степанівни приковують до себе глядача навіть з останнього ряду «гальорки»!
Актриса із косичками
– Уже з 5 років, коли мене питали, ким хочу бути, я відповідала: «Артисткою», – зізнається зіркова співрозмовниця.
Таємничо-привабливий ареал сцени зачарував дівчинку змалку. Тим паче, що по сусідству мешкала відома артистка, учениця Леся Курбаса Сусанна Коваль із чоловіком, відомим режисером Григорієм Квітко.
– Ми жили на вул. Костюшка (згодом перейменована на вул. Правди, нині – Камінна), Сусанна Василівна з чоловіком мешкали на другому поверсі, я з батьками – на третьому, – пригадує Люся Давидко. – Хоч я була ще зовсім дитиною, але вона щось таки побачила в мені. Згодом, коли я вже пішла до школи, постійно радила мені подивитися ту чи іншу виставу.
Ясна річ, що коли восьмикласниця Люся дізналася про прийом до театральної студії, вирішила йти на конкурс.
– Пригадую, ішов сильний дощ, я стою перед комісією у шкільній формі, з косичками й читаю уривок із «Прапороносців» Олеся Гончара, потім ще щось, а наостанок заспівала «По діброві вітер віє, гуляє по полю» (вірш Тараса Шевченка «Тополя»). Як актори раділи за мене, коли оголосили результати! Женя Долгополова радісно повторювала: «Її взяли, її взяли!» – продовжує розповідь актриса. – І от я вже уперше прийшла на заняття. Режисер Ярослав Геляс і директор театру Боровський почали розповідати, як ми будемо працювати: виходити у масовках, їздити на гастролі, грати у театрі. А я злякалася і подумала: «Боже, я ж іще школи не закінчила! Треба йти у вечірню школу». І більше до студії не пішла, але через тиждень мені у школу прийшла записка від директора театру: «Шановна Люся Жаховська (дівоче прізвище актриси, – авт.)! Прошу Вас з’явитися на заняття у студію». І я зрозуміла, що вибір зроблено. Згодом Боровський сказав мені: «Я прийшов у клас і побачив, що нема того обличчя!» А записку я зберігаю й досі.
Творчі шухлядки народної актриси
– У Вас навіть ім’я екзотичне – Люся. Це сценічний псевдонім чи батьки передрекли Вам акторську долю?
– Так мене назвали і записали в метриці. А передувала цьому наша родинна драма: до мого народження у батьків була донька Люда. Вона померла маленькою, тож коли народилась я, батько дуже хотів назвати мене Людмилою, але йому сказали, що по жіночій лінії імена не повторюються, тоді він назвав мене Люсею.
– Нещодавно в інтернеті я натрапила на статтю про Роксолану, а наприкінці автор розмістив перелік найкращих творів, присвячених цій непересічній жінці, і серед інших згадав виставу Тернопільського драмтеатру, в якій Ви грали головну роль. Якою ж була Ваша «Роксолана»?
– О, режисер Павло Загребельний із художником Казимиром Сікорським дуже цікаво вибудували виставу! Уявіть: на сцені височать величезні жорна і їх крутять втомлені, понурені раби. Ці жорна символізували Османську імперію. Загребельний так емоційно вибудував п’єсу! Він жив нею! Починалася вистава з появи 60-річної Роксолани, а мені тоді було 38 років. Дія розгортається далі, і ось уже на сцену вибігає маленька Настя Лісовська. Вистава йшла понад 5 років і постійно – з аншлагом.
– За натурою Ви слухняна актриса чи бунтар?
– Я завжди маю свою думку. Як інакше? Я одержую роль, бачу свій персонаж і хочу разом із режисером працювати. Я прагну, щоб у моїх ролях не було несмаку. Ніколи не намагаюсь у будь-який спосіб завоювати глядача, а просто монтую в собі роль. Я її шаную, виношую і прагну, щоб усе було професійно. Тому відстоюю свою позицію.
Період, коли я у роздумах ходжу із текстом, може бути довгим. От хоча би роль Шаріки. Я довго шукала, та в якийсь момент раптом подумала: «Це ж стара діва! І хоч вона вже далеко не молода, але така добра і позитивна! Вона пережила війну, але є, як феєрверк! Одночасно нереалізована і беззахисна, мов дитина». Федір Стригун (режисер-постановник, – авт.) коли побачив цей образ, вигукнув: «Чудово, це саме те!» Бо я її роблю такою, щоби ніхто на неї не ображався і вона нікому не зробила зла.
Я помітила, що у роботі над образами часом настає момент, коли здається, що ти дістаєш із таємничої шафки сарказм чи іронію, драму або трагедію. Для мене це дуже важливий та улюблений процес. От ліпиш вареники, а думаєш над роллю: «Тут, напевне, так і треба зіграти!»
Три входження у «річку» текстів «Безталанної»
– Хто Ваш найулюбленіший режисер? Завдяки кому Ви найбільше розкрили себе?
– Якщо брати мою зрілість, звичайно, це був Павло Загребельний, тому що у нього я зіграла Роксолану. А от режисер М. Стефурак дав мені роль Софії у «Безталанній» І. Карпенка-Карого. До речі, мені поталанило у «Безталанній» зіграти всі три головні жіночі ролі – Софію, Варку, Анну. Пощастило мені працювати з Анатолієм Горчинським та Анатолієм Бобровським. Я боюся когось пропустити й образити. Мене режисери любили і постійно займали в роботі. У В’ячеслава Жили я зіграла неперевершену Секлиту Лимериху в комедії М. Старицького «За двома зайцями», няню у трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта», Євгенію – у «Квартеті для двох» А. Крима. Усіх ролей не перелічиш, бо їх у творчому доробку понад сто!
Режисер Олег Мосійчук доручив мені роль Гордилі у «Циганці Азі», а у виставі-сповіді за однойменним твором Богдана Лепкого «Мазепа» – дружину Кочубея Любов Хведорівну. Цікавою була робота і над образом бабусі в «Язичниках» Г. Яблонської.
Для актора головне, чи є у нього роль. Коли її нема, тебе огортає порожнеча. Хоча я по-філософськи ставлюся до цього і вмію себе переконувати. Але театр не має вікових меж – ти або є як актор, або тебе немає. Вся справа в тому, що я давно вже відкинула той момент, коли собі щось мрію. Тому що зріднюєшся із мрією, а вона не здійснюється. Проте я людина випадку, і Всевишній знає, що мій випадок – це Він. Тому я ще вірю, сподіваюсь, плекаю надію, що ще буде нова роль. Хоча якщо брати моє життя, мені є для кого жити: ми з чоловіком виконали свою місію як родина – я маю дітей, онуків і вже правнука. Цілком несподівано для нас стати актрисою вирішила онучка Соломія Крушельницька. Вона вже має свою родину, її обранцем став онук знаного театрального подружжя Бобровських, відомий піаніст Віталій Бобровський.
Чоловік – найсуворіший критик і режисер
– Ваш чоловік Тадей Давидко також був актором…
– На жаль, він помер 6 років тому. А познайомились ми у нашому театрі. Тадик після армії повернувся до Тернополя і прийшов у театр. А я саме репетирувала роль Тетянки у виставі «У неділю рано зілля копала» за повістю Ольги Кобилянської, а над образом Гриця працював актор Богдан Стецько. Спектакль ставила Римма Степаненко. Тадик підійшов до мене і тихенько так каже: «Знаєте, така роль складна, якщо Вам вона не вдасться, потім Ваша доля складеться не так». Тобто натякнув на провал. Я подякувала, а сама прийшла додому і думаю: «А чого це має бути провал?» І ще старанніше почала репетирувати з Риммою Степаненко та Сусанною Коваль, які й виплекали мене. Тим часом Тадик сидів у залі, дивився та якось підійшов і каже: «Знаєте, я, певно, подам творчу заявку на роль Гриця». З того часу і почались у нас стосунки. Він настільки був реалістом на сцені! У мене вдома був суворий режисер! Він міг розбомбити мою роль у пух і прах, я часом плакала до 3-ої години ночі, а потім питала: «То як же мені бути?» І він починав пояснювати: «Ти не просто якісь слова граєш, на сцені має бути думка!» Згодом я вже могла лише запросити його на перегляд і запитати: «Ну як?» – «Молодець», – хвалив. Я йому дуже вдячна за ті уроки. Жоден режисер не міг так мене пройняти, як він!
Із буденності – у світ театру
З дитинства запах театру для мене асоціюється з парфумами Сусанни Коваль. Коли вона йшла коридором нашого будинку, я знала, що це була саме вона. Запах театру був у ній! Вона стала для мене хресною мамою театру. Практично все своє життя я прожила у нашому театрі. Скільки ми гастролювали! Часом здавалось: як восени сідали в автобуси, то аж навесні поверталися. Перевдягались у клубі, де стіни вкривав іній! Ми не доліковували бронхітів, але «хворіли» виключно ролями. Ті часи я згадую з таким захопленням! Якось на ринку старенька бабця побачила мене і сплеснула руками: «Ой, пані, та я Вас пам’ятаю, Ви до нас із театром приїжджали! У Вас коса була аж за коліно!» Хіба цього замало?
Знаєте, незадовго до смерті мама розповіла, що у рік мого народження зима почалася рано і вже в листопаді лежав сніг. Батьки жили на квартирі у родини Онуферків. Тож господар повіз маму в пологовий парою коней, запряжених у сани. А пологовий розміщувався у сучасній будівлі вендиспансеру на вул. Князя Острозького. Мене до дня народження коні везли! Ось так починалась моя дорога життя!
Жанна Попович
Напередодні особистого ювілею редакція газети «Номер один» щиро зичить неперевершеній народній артистці України Люсі Давидко нових ролей, щедрих оплесків і море квітів!
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", Люся Давидко, театр, тернопільські новини
3811