19 квітня у залі обласної філармонії на «ура» пройшов концерт «Від бароко до модерну». Для Файного міста концерт класичної музики – це щось нове та свіже. Молодий, але вже знаний не лише на Тернопільщині баритон Владислав Тлущ, котрий виконав вісім надзвичайно складних музичних творів, поділився з нами секретами свого успіху.
«Моя сім’я сподівалася, що я успадкую навики дідуся-архітектора, проте доля вирішила інакше»
– Владиславе, розкажіть трішки про себе.
– Народився та виріс я у Тернополі, це моє рідне місто, яке я дуже люблю. Тут моя сім’я, мої рідні, друзі, моя підтримка. Навчався у школі, після 9 класу вступив до музичного училища ім. С. Крушельницької, де у мені остаточно прокинулась та зафіксувалась любов саме до класичної музики. Хоча обставини пророкували мені інший шлях. Мій дідусь – архітектор, і напевне, моя сім’я сподівалася, що я успадкую ці навики, проте доля вирішила інакше. Опісля навчався у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка на курсі професора, заслуженого артиста України Ореста Сидора, якому багато в чому завдячую.
– Хто відкрив Ваші музичні здібності?
– Відколи себе пам’ятаю, то музика зі мною була постійно. Мої батьки – меломани, і я дуже радий, що вони прищепили мені любов до правильної музики без пропаганди. Коли був маленьким, відвідував центр дитячої творчості, де займався естрадним вокалом. Моїм першим викладачем була Леся Бурміцька, а в училищі – Роман Бойко. Ці двоє людей укріпили мою любов до музики і відкривали в мені нові таланти.
– Де вдосконалювали свої навики?
– Моє навчання у Львові тривало сім років. За цей час я остаточно знав, що йду «класичним» шляхом. Перша моя робота за спеціальністю – це оперна студія, де я співав у хорі і паралельно працював у Львівському оперному театрі в складі мімансу (актор допоміжного складу). Наступна моя робота – це органний зал, там я соліст.
Щодня вдосконалююсь, немає такого дня, щоб я не займався своїм голосом. Якщо немає концерту, то самостійно працюю над собою. Голос – це такий апарат, до якого не можна ставитися зверхньо, мовляв, якщо є, то нікуди не пропаде. Мають бути постійні репетиції, розспіви, тренажі, все це я роблю щодня, аби відточувати знайоме та шукати нове.
«Цей концерт є етапом моєї кар’єри, тепер буду ставити собі нові, вищі цілі»
– Як у Вас виникла ідея провести концерт «Від бароко до модерну»?
– Концерт досить довгий та складний. Багато людей не розуміють саме цього жанру, у них виникає багато запитань стосовно того, що я роблю. Проте радий, що ті люди, які купили квитки і прийшли, знали, куди йдуть і що почують. Не може не тішити той факт, що від людей, яких я абсолютно не знаю, почув похвалу в тому чи іншому творі. На концерті деякі твори виконував уперше і дуже хотів, щоби вони прозвучали саме на тернопільській, моїй рідній сцені. Тут моя родина, моє все. Я нечасто відвідую Тернопіль, але саме цей концерт хотів зробити в рідному місті. Підготовка до нього тривала близько трьох місяців: учив нові арії, шукав та відбирав найкращі наші композиції. Але я не хочу хизуватися тим концертом, вдячний усім, хто був зі мною і хто вірив у мій талант. Водночас я не зробив нічого феноменального, у житті кожної людини, співака зокрема, настає момент, коли він стає готовим до чогось більшого, ніж репетиції, коли він прагне стрімко розвиватися, щоби не згасати. Тому цей концерт є етапом моєї кар’єри, який я пройшов, і тепер буду ставити собі нові, вищі цілі.
– Разом з Вами у концерті брали участь Інна Калугіна та Аліна Шевченко, котрі також показали свій талант на тернопільській сцені. Давно працюєте разом?
– Звісно, про них не можна не згадати, оскільки це одна з моїх головних підтримок. Це люди, які мене надихають, допомагають. Інна Калугіна – сопрано, і мені з нею працювати надзвичайно комфортно, я у ній впевнений на всі 100%. Вона – окремий соліст, що робить свою кар’єру в Києві, і так склалося, що доля нас звела співати разом. Інна є тією людиною, яка буде стояти за кулісами й уважно слухати, потрапив ти у всі ноти чи ні, буде тримати кулаки за тебе і співпереживати з тобою твій твір.
Аліна Шевченко – наш фортепіанний супровід, без неї цього концерту не було б, у неї золоті руки, ціную її працю і низько вклоняюся. Аліна – дуже терплячий музикант, вона не пошкодує свого часу, ніколи не відмовить. І мені здається, що якби напередодні концерту зателефонував їй о третій ночі і сказав, що терміново треба повторити партію, вона без зайвих запитань приїхала би і працювала. Це дуже талановиті люди, з якими разом працюю вже близько 4-х років. Тому не можу сказати, що це мій концерт. Це наш спільний проект, який ми привезли у Тернопіль. Я дуже люблю, коли працює злагоджена команда, і саме таку команду тернополяни бачили на сцені.
«Бог подарував талант – співати, не можу його викинути і піти працювати на завод, хоча були такі думки»
– Як ставитеся до своєї професії, чи не було бажання займатися чимось іншим?
– Я прекрасно розумію, що моя професія в багатьох викликає різного роду емоції. Хтось вважає це подарунком долі, інші насміхаються, бо вважають, що спів – це не чоловіче заняття та й не професія взагалі. Кожен повинен займатися тим, чим вважає за потрібне. Мені Бог подарував талант – співати, не можу його викинути і піти працювати на завод, хоча були такі думки. Мені подобається те, що я роблю. Не вважаю це роботою, каторгою, як інші говорять про свою роботу, я не втомлююся від того, що роблю, бо це заняття у задоволення. Я не міг покинути навчання, оскільки заклад, в якому навчався, веде досить прискіпливий контроль за тобою, вони готують професіоналів своєї справи. Розумію, що, на жаль, наша держава мало кого цінує у такій професії, але вірю, що все зміниться і кожна праця буде оцінена та оплачувана високо.
– Які плани на майбутнє?
– Не знаю, що буде завтра! Лише точно знаю, що буду розвиватися в музичному мистецтві. Намагатимусь проявляти себе по-новому. Досягати нових вершин. Стараюся жити тут і зараз, не люблю загадувати наперед, як правило, такі загадування швидко руйнуються. Буду пробувати показати свій талант за кордоном, мені надходить дуже багато пропозицій, і думаю, варто ризикнути.
Хочу сказати таку річ: щоби чогось досягти, необхідно багато працювати не лише над своїм талантом, а й над своїм світосприйняттям. Треба любити те, що ви робите, і знати, що ви робите корисну, хорошу річ, тоді буде все вдаватися. Живіть тут і зараз! Можливо, це дуже банально і цю фразу повторює кожен, але не кожен спробував так жити. Виходьте зі своєї зони комфорту, ламайте себе, свої страхи та женіть їх якнайдалі. Вірте в себе, у свої можливості, і тоді все буде «good».
Мати тримала кулаки за сина
Не можна не згадати про пані Лілю, маму Владислава, котра всім серцем та душею співпереживала за сина. Здавалося, що її кулаки просто розірвуться від сильного стискання. Материнська любов – найсвятіша, як писав Сухомлинський, і це справді так. У неї на очах бриніли сльози після кожної арії, виконаної сином. Щирі овації та гордість за свою дитину переповнювали цю жінку.
Владислав із ніжністю говорить про свою маму та завдячує їй усім, що має, зокрема за те, що підтримувала його та ніколи не йшла проти його вподобань, не нав’язувала своєї думки, а була щаслива за вибір сина.
Під час концерту в залі лунали гучні оплески та вигуки «на біс». Радіємо, що тернопільська публіка прийняла молодих виконавців так душевно. Складався концерт із двох відділень. У першому прозвучали 7 творів італійською мовою, у другому – 10 творів, серед яких найвідоміші арії «Євгеній Онєгін» М. Чайковського та «Думи мої» С. Монюшка, нею Владислав, власне, і завершив концерт.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: баритон, Владислав Тлущ, газета "Номер один", новини Тернополя
3411